Разом із друзями-побратимами наводили переправи через річки, мінували поля, розміновували їх, коли треба було розчистити шлях для руху наших військ. Сапери завжди були на передовій і, як кажуть, ходили по лезу ножа. Адже відомо, що сапер помиляється тільки раз…

Коли війна із західних кордонів докотилася до самісінької радянської столиці, Олексій Комаров ще навчався у московському технікумі. Тож хлопець був свідком тих трагічних подій. А 1943 року його, сімнадцятирічного, призвали в діючу армію, на Ленінградський фронт. До блокадного міста на Неві через Ладозьке озеро пролягла Дорога життя. Підступи до неї мінували фашисти. А сапери батальйону, в якому служив Олексій Комаров, розміновували ці ділянки. Нерідко доводилося працювати під шаленим вогнем німецьких бомбардувальників. Та завдяки мужності бійців продовольство і медикаменти переправляли в знесилене голодом місто, а хворих на дистрофію дітей вивозили з оточеного Ленінграда на Велику землю.

Саме під Ленінградом нашого земляка Олексія Комарова вперше контузило. Та він усе ж став свідком великої події – прориву блокади Ленінграда.

Далі його бойовий шлях проліг на захід. Коли форсували Нарву, саперно-понтонний батальйон ішов попереду. Запам’яталося взяття острова Ейфель в Естонії. Там фашистське командування тримало міцну вогневу позицію. Сапери були на передовій, коли залпи вогню – і противника, і наших військ – схрестилися в двобої. Батальйон фактично опинився між молотом і ковадлом. У тому бою Олексій Комаров отримав поранення.

Згадує ветеран, як на його очах в одному з боїв товаришу відірвало ногу. Стікаючи кров’ю, той на клаптику паперу написав адресу рідних: “Повідом їм, як я загинув…” Так і помер на чужій землі… А іншого разу Олексій Комаров дивом врятувався від неминучої смерті.

– Ми готувалися до переправи, – розповідає фронтовик. – Я розчищав окопи, а німецький снайпер уже цілився в мене. І в цю мить мій друг Саша Ігумнов раптом покликав мене: “Йди до мене, покуримо!” Я до цього ніколи не курив, але пішов, – продовжує Олексій Панасович. – Тільки-но вистрибнув з окопу, як пролунав постріл. З жахом озирнувся, побачив виїмку від кулі, яка мала вцілити в мене… От тоді закурив уперше. Яким гидким здався отой дим тютюну! Але викурив цигарку до кінця, бо знав: вона врятувала мені життя.

Згадуючи свій бойовий шлях, ветеран зізнається, що на війні траплялося інколи таке, чого жодна фантазія не змалює навіть уві сні. Так, визволяючи Прибалтику, наш земляк якось натрапив на групу німецьких бійців, що відбилися від своїх.

– Їх було шестеро-семеро, – розповідає Олексій Панасович. – Усі озброєні. Я був один, і сам не знаю, як це трапилося. Вигукнув: “Хенде хох!” А ті злякалися й покидали зброю. Я їх так і привів гуртом у розташування частини, за що отримав догану від командира, бо полонених вбивали тоді на місці. Мене відрядили здати німців у відповідний підрозділ.

Минуло кілька років, і вже в Полтаві, в 1949 році, коли полонені відбудовували в місті аеродром, один із них упізнав у молодому радянському офіцерові-авіаторові того самого бійця, який один взяв у полон сімох ворожих солдатів. Бранець кинувся до нього, як до рятівника…

Бойовий шлях Олексія Комарова у 1945 році не закінчився. Напередодні Перемоги їх, молодих бійців, відправили на Далекий Схід воювати із фашистською Японією. Аргунь, Мукден, Харбін – етапи їхнього переможного шляху. А коли було оголошено капітуляцію Японії, наш земляк поїхав навчатися до Ленінградського вищого військово-інженерного авіаційного училища. Так професія військового авіатора стала справою всього життя.

У Полтаву Олексій Комаров, молодий офіцер, був направлений 1949 року. Він забезпечував технічний стан полтавського аеродрому понад 30 років і був останнім його комендантом.

В авіагарнізоні й сьогодні пам’ятають і радо зустрічають Олексія Комарова. Він розповідає молодій зміні не тільки про пам’ятні епізоди війни, а й про те, як формувалася місцева авіадивізія.

У школах Полтави ветеран Великої Вітчизняної Олексій Комаров – завжди бажаний гість. Особливо теплі стосунки склалися в Олексія Панасовича з колективом Полтавської спеціалізованої школи № 29 та її директором Миколою Орловським. Збираючи чоловіка на чергову зустріч із молоддю, дружина Ніна Олександрівна, із якою вони разом уже 62 роки, дістає його святковий мундир. На ньому сяють нагороди: орден Вітчизняної війни I ступеня, орден Слави, медалі “За відвагу”, “За бойові заслуги”, “За перемогу над Німеччиною”, “За перемогу над Японією”.

Олексій Панасович і Ніна Олександрівна Комарови виховали доньок Віру й Ірину, онуків Андрія та Марію і вже мають правнуків. Одна з них, Карина, підготувала дідусеві альбом “Я був на війні…” В її щирих віршах висловлені глибока любов і повага до дідуся…

Андрій КАРПЕНКО.