У перші дні Великої Вітчизняної його відправили на фронт, у Севастополь. Моїй мамі, Надії Микитівні, на ту пору не виповнилося й 23 років. У неї на руках залишилося двоє діток: мені було тоді п’ять років, а моєму братикові Анатолію – лише два місяці. Нашу сім’ю евакуювали у П’ятигорськ. Саме туди батько й писав листи із Севастополя – доки це було можливо.

“Ворог атакує 245 днів місто, але ми й не думаємо здаватися, краще загинути, ніж потрапити в полон”, – це рядки з останнього татового листа, який був надісланий 1942 року.

Нам випало у роки війни пережити чимало поневірянь, мамі не давала спокою й тривога про долю чоловіка і в евакуації, і в Глобиному, куди вдалося добратися. Там жив мамин батько, а наш дідусь. Але де був наш тато, яка його доля, ми не знали… Лише в 1945 році отримали звістку про те, що він зник безвісти. Всі наступні роки ми спочатку сподівалися, що він повернеться додому, а потім – що дізнаємося про останні дні життя дорогої нам людини. І лише зовсім недавно нам вдалося дещо з’ясувати…

Справа в тім, що кілька років тому в Севастополі було вирішено спорудити Меморіал останнім захисникам міста. Робоча група через різні засоби масової інформації, в тому числі й через програму Першого каналу російського телебачення “Жди меня”, звернулася до родичів загиблих під час оборони Севастополя з проханням надати матеріали про своїх героїчно загиблих там близьких. Побачивши цю передачу, я відразу ж надіслала лист із фотокарткою свого батька. Невдовзі з Севастополя від члена робочої групи при Севастопольській міській раді, капітана 1-го рангу Валерія Володіна отримала відповідь. Він повідомив, що згідно з однією з версій мій батько під час оборони Севастополя служив у полку прикордонників, який воював у першому секторі оборони на рубежі місто Балаклава – гора Псилерах. В останні дні, тобто з 28 червня по 1 липня 1942 року, цей полк із боями намагався прорватися до 35-ї берегової батареї. Прикордонники вели бої навіть тоді, коли на початку липня 1942-го надійшов наказ залишити місто. Це справжній подвиг – продовжувати стояти на смерть без жодної надії, стояти до кінця, але не здатися у полон. Такого подвигу вимагали честь радянських бійців, вірність присязі та любов до рідної землі.

Впевнена, що пошукові роботи, які тривають у Севастополі, допоможуть з’ясувати багато нових подробиць про героїчну оборону міста і трагічні долі його відчайдушних захисників, які стояли до останнього. Вічна їм слава і пам’ять.

Лідія МОЛЕБНА.

м. Полтава.