Кожен із нас на собі й своїх рідних відчув усі страхіття Великої Вітчизняної й нелегкого повоєнного часу. Та не лише ми, а й наші вчителі. Багато з них прийшли в школу працювати майже з фронту, як, приміром, директор Іван Іванович Маслівець. Він повернувся з війни інвалідом – на милицях, а потім все своє життя ходив із ковінькою, накульгував. Велика Вітчизняна забрала в нього не лише здоров’я, а й найдорожче – дитину. Його син разом ще з кількома дітьми підірвався на міні. Однак Іван Іванович мужньо переборов цю страшну трагедію і подвійною батьківською любов’ю огорнув свою єдину доньку Любу, котра вчилася разом із нами. Боліло його серце й за всіма нами, хто залишився безбатченком. Для нього всі ми були, немов рідні.

Але  повернуся до трагічних доль своїх однокласників… Двоє з них, Катерина Грицак і Василь Дениско, залишилися круглими сиротами, ще у дев’ятнадцятьох були тільки мами, бо батьки загинули на війні, тож під батьківським наглядом росли одиниці. Але й їм було не набагато легше. Харчувалися ми всі майже однаково: влітку – вареною кукурудзою й печеними гарбузами, а взимку – картоплею

“у мундирах” і солоними огірками. Найбільшими ласощами для нас були скоринки хліба, змащені пахучою олією, яку збивав односелець Юхим Компанієць.

Більшість із нас ходили до школи з інших сіл, щоденно долаючи пішки по 3–7 км. І це за будь-якої погоди – в дощ, хурделицю, люті морози. І ніхто з нас не скаржився, ми навіть і не мріяли про те, щоб нас на уроки возили автобусом чи бодай кіньми. Але не думали ми й про те, щоб колись не піти до школи… Уроки нам доводилося вчити при каганцях, бо ж електрики тоді, у повоєнний період, не було. Вона з’явилася в селі лише на початку 1970-х. Однак уроки уроками, а ще ж доводилося й допомагати по господарству майже нарівні з дорослими – ми не сумували й не нудьгували, як інколи нинішня молодь. Ми народилися і зростали в оточенні мальовничої природи, дихали чистим повітрям, ранки зустрічали з солов’їними трелями, а проводжали дні під щебетання цвіркунів…

Босоноге дитинство в багатьох із нас скінчилося із завершенням Загрунівської семирічки. Кілька чоловік, щоправда, продовжили навчання у Бірківській середній школі, але більшість поринули у вир самостійного життя. Одні пішли навчатися у ФЗУ, інші – в технікуми. Особливо важко було останнім, бо жити доводилося на саму лише стипендію. Тож, щоб якось втамувати голод, студенти технікумів на перервах бігали в їдальню, де можна було безкоштовно отримати шматок хліба, намазаного гірчицею і запити такий “бутерброд” чаєм вартістю

7 копійок за склянку. Тим і жили…

Закінчивши курси, училища, технікуми, інститути, відслуживши в армії, ми пішли працювати. Є серед моїх колишніх однокласників доярки (К.Павленко), шофери (Г.Нос, О.Башлій), трактористи (А.Верьовка), медсестри й лікарі (К.Тарасенко, О.Компанієць, Б.Дуб’яга), журналісти (М.Сіренко), шахтарі (В.Дениско), учителі (В.Пастернак, він багато років очолював нашу рідну школу) й представники багатьох інших професій.

Не барилися ми й зі створенням сімей. У багатьох із нас виросли внуки, а дехто вже й правнуків має, як-от А.Верьовка – їх у нього аж троє, а в К.Тарасенко (Лубенець) – один.

Роки нестримно летять уперед, немов коні у степу. Родини колишніх учнів Загрунівської школи поповнюються нащадками, а от наша велика шкільна сім’я, на жаль, навпаки, зменшується. Вже немає учителів, пішло у вічність більше 15 друзів-однокласників. Всі ми уже не пенсії. Але, незважаючи на вік і час, що минув із дня закінчення школи, усі ми із щемом у серцях згадуємо наше спільне босоноге й голодне дитинство, нашу школу і нашу дружбу, яка не підвладна рокам.

Володимир ГРИЦЕНКО.

м. Харків.