Справжнє піщане царство… Щоб виростити тут картоплю, овочі чи посадити родючий садок, треба докласти чимало зусиль, удобрюючи землю. Втім, ця місцина завжди чомусь вабила людей. Старожили розповідають, що багато хто з тих, які оселялися тут, знімаючи квартири, спочатку бідкалися і нарікали на піщані дари природи. А минав час, і самі починали зводити оселі. Зараз Копили й селом назвати важко, бо ж Полтава невпинно наближається до його меж. Тут залізничні підприємства, лісництво, багато магазинів, кафе, ресторанно­готельних комплексів, п’ятиповерхівок.

Полум’я війни

…Місцева мешканка Валентина Федорівна має прізвище Копил. У Копилах народилися її батько, який був кадровим військовим, і дід, котрий працював залізничником. У 1939 році батькові зробили складну операцію і комісували з армії. Але перед самою війною його знову призвали на службу. Коли Валі виповнилося 6 років, сім`я остаточно повернулася на батьківщину. Тоді тут, на пісках, наче трійнята, співіснували три села – Колодіївка, Вовківка і Копили, які остаточно об’єдналися лише у 70­х роках минулого століття й почали носити одну спільну назву – Копили.

– Батько був старшим лейтенантом Червоної Армії, – пригадує Валентина Копил. – Загинув він на четвертий день війни під Дубно. Їхав на підніжці автівки, в яку влучив німецький снаряд. Про це потім розповіли його однополчани. Тож, перш ніж у Копили вступили німці, ми вже отримали похоронку. Добре пам’ятаю ті дні, хоча й була малою. Радянські солдати наказали нам покинути село, бо тут намічався бій. Ми переїхали до материної сестри у Нижні Млини. А назад повернулися, коли в Копилах вже хазяйнували німці. Причому припливли ми на човні, бо ж, аби зупинити наступ гітлерівців, наші затопили луки між селами водою. Пройшло небагато часу, й фашисти забрали у матері всі документи, а її разом ще з однією жінкою відвезли у невідомому напрямку. Це один чоловік, не хочу називати його прізвища, щоб не заплямувати репутацію його рідних, які не винні, повідомив німцям, у яких сім’ях були радянські офіцери. Як же я переживала тоді за маму. Кілька разів бігала до місцевого старости, просила повідомити, де вона. І врешті таки дізналася, що вона недалеко від Полтави, поблизу Бузкової Пасківки працює на сільськогосподарських роботах. Дякувати Богу, наш староста був людяним, не тільки нікому не заподіяв лиха, а й постійно допомагав. Він же і вмовив німців відпустити маму. Вже після війни ми всім селом захищали його, хоча уникнути сталінських таборів старості так і не вдалося.

Німці були різними

– Бувало, у нашій хаті зупинялися німці, одного разу навіть жив комендант. Тоді я, мама й старша сестра тулилися у маленькій кімнатці. Вони ж почували себе господарями. Хоча серед загарбників теж були різні люди. Пригадую один епізод. Сидимо в хаті, чистимо картоплю в “мундирі”, вона малесенька, як бутони квітів, на піску краща не родила. Аж ось у дім заходять німці. Один з них хапає сковорідку, куди ми вже встигли покласти картоплю. Ну все, думаємо, наїлися. Аж ось він дістає банку тушонки, відкриває її і висипає у сковороду. Ніяковіючи, спостерігаємо, що буде далі. А німець запрошує їсти. Мати хотіла надібрати тушонку, щоб і наступного дня було чим почастуватися, то він почав кричати, щоб їли зараз. Серед німців, які квартирувалися у Копилах, один говорив ламаною російською. Правда, робив це переважно тоді, коли поруч не було співвітчизників. Розповідав, що згодом вони вирушать на Сталінград, де теж може загинути, як і наш батько, а в нього, як і в нашої сім’ї, – двоє “кіндерів”. Напередодні облави на Полтавському паравозоремонтному заводі він попередив мою сестру, щоб вона, незважаючи на обіцянки фашистів роздати щедрі пайки, сама не йшла на підприємство і друзів застерегла, бо планується примусовий вивіз молоді до Німеччини. Таким чином німець врятував багатьох наших людей від рабства на чужині.

…У кожному дворі виривали землянку, яка при нагоді ставала бомбосховищем. Річ у тім, що поруч знаходився залізничний міст через Коломак. Його намагалися знищити і наші, й німці, бомби падали навіть у лісі, зовсім поруч із селом. Коли фашисти відступали, то розстрілювали всіх чоловіків і палили хати. Нам і сусідам допомогли… піски. Німецька машина просто застряла в них, а часу в окупантів було обмаль, радянські війська вже вступали у Полтаву. Наостанок, від’їжджаючи залізницею на Кременчук, фашисти стріляли по хатах запалювальними кулями. А невдовзі у село вступили наші. Першими були кінні розвідники. Ми так раділи, пам’ятаю, одна жінка навіть хвоста коню цілувала. Мати попереджала їх, що поруч у кар’єрі німці встановили міни. І все ж один з бійців не послухався, за що поплатився життям.

…Ми, дітлахи, юрбою гуляли околицями села, нерідко знаходили зброю. А одного разу в лісі наткнулися на загиблих радянських воїнів, присипаних землею. Потім моя мама з іншими вдовами їх ховали у братській могилі. Як вони сердечні плакали, бо й їхніх чоловіків забрала війна, і чужих довелося проводжати в останню путь. У 1941­му наших бійців між Копилами і Трибами полягло чимало. А ще німці там розстрілювали полонених та знищили табір циган.

Нежіноча професія

Коли Валі Копил виповнилося 16 років, вона пішла працювати на Полтавський паровозоремонтний завод. Екскурсію цехами проводив один знайомий. Професію ж дівчина обрала сама, причому зовсім не жіночу – електрозварника. Мати відмовляла, але Валя наполягла на своєму. І дуже швидко освоїла цю роботу. Опановуючи професію, досить швидко від першого розряду дійшла аж до найвищого – п’ятого. Працювала й у вихідні. А після робочого дня, разом із іншими полтавцями та мешканцями навколишніх сіл, відбудовувала Полтаву, садила дерева. Вільного часу майже не було. І все ж викроювала його по крихтах для занять велосипедним спортом та кульовою стрільбою. Виступала за команду залізничників, збірну України, завойовуючи медалі на змаганнях різних рівнів. Була редактором цехової стіннівки ПТРЗ “Зварювальник”, часто виконувала обов’язки редактора заводської багатотиражної газети, радіо. А закінчивши дворічний вечірній університет журналістики при “Зорі Полтавщини”, стала і робкором нашої газети. Гортаючи архіви 1960­х, 1970­х років, нерідко бачив її статті та фотографії. Життя било чистим й веселим ключем, малюючи райдужні перспективи. Хотіла вступати до Харківського медінституту. Але трапилося лихо. У 22 роки Валя тяжко захворіла. Під час змагань у Москві навіть втратила свідомість. Далі – інвалідність через яку довгих дев’ять років була прикута до ліжка.

Двобій із недугою

Нарис “Животворна вода” робітниці Полтавського тепловозоремонтного заводу Валентини Копил був надрукований на шпальтах “Зорі Полтавщини” 1 листопада 1966 року. Пропоную читачам уривок з нього:

“…Виє за вікном хуртовина. Снігом заліпило шибки. Дивлюсь на годинник. Стрілка рухається до 21­ї години. Попереду – ніч, знову ніч, довга і важка. Я мовчу, котрий день майже не розмовляю. Про що говорити? Стривожена Надя підносить ліки. Байдуже п'ю. Ламає мати руки. Мовчу. Свище метелиця, дереться в сіни. Закриваю очі. Десь у кутку шепчуться Надя і Зіна: “Заночуємо сьогодні, їй погіршало, мабуть, і ліки скінчились…”

Хтось постукав у двері. Зачовгали ноги по долівці. Здогадуюсь: мама пішла відчиняти. Цокнула клямка, і відразу:

– Добрий вечір. Чуєте, як розлютилась метелиця? Думала, що й не дійду.

Морозяне повітря залоскотало ніздрі, і від цього тривожно забилося серце. Повертаю голову. На порозі – Надія Іванівна. Я звикла її бачити в білому халаті, а зараз вона в спортивному костюмі, розчервоніла, свіжа, весела. “Я на лижах до вас приїхала, – каже, – з метелицею боролася всю дорогу. Чудово!”

Серце зупиняється на якусь мить, росте, росте, от­от розірве груди. Я задихаюсь. Біль, хвилювання і глибока тривожна радість змішалися докупи. Мені здавалось, що разом з цією жінкою до нас увійшло щось велике і прекрасне. Спортивний костюм, лижні палиці, рожеві щоки – може, то життя повернулось до мене в такому образі? Не знаю, але ті хвилини вигнали з душі байдужість і апатію. Захотілось жити, сміятись, бігти наввипередки з вітром…

То було бажання невідступне і сильне. Воно переносило мене з тісної кімнати в широкий світ мрій і фантазії, де я легко долала найскладніші спортивні бар'єри, перемагала суперників. Навіть тоді, коли зовсім відмовляло серце, переставали працювати легені, я знаходила сили, щоб сказати лікарям, які в тривозі схилялися над ліжком, єдину фразу: “Все одно житиму до 80‑ти років”.

За моє життя боролися не тільки лікарі, а й друзі, знайомі і незнайомі люди. І завжди вони з'являлись тоді, коли були найпотрібніші. Дуже запам'ятався мені один день. Може, тому, що особливо погано почувала себе, боліло в грудях. І погода наче сприяла цьому. Чорне, похмуре небо гнало в наш край зливу. Заклопотана мати збирала різний посуд, з відчаєм поглядаючи на стелю. А там загрожував обвалитись чималий шмат штукатурки – робота попередніх дощів. Мама лаяла когось люто: “Будь ти проклята навіки”. Здогадалась кого: війну. Це вона зрешетила осколками нашу хату, вона забрала тата. І тепер на маминих натруджених руках – вся жіноча і чоловіча робота. І я не можу допомогти.

На подвір'ї заторохтів мотоцикл і замовк. Мама метнулася з хати і скоро вернулася разом з Пилипом Іллічем Чубенком, головою комітету ДТСААФ нашого заводу, і нашою спортсменкою Женею Петриченко. Дуже зраділа я гостям.

– Завтра, Валю, дах будемо ремонтувати. А це ми з Женею залізо привезли, – сказав Пилип Ілліч, підсідаючи до ліжка.

В хаті аж посвітлішало, а у мами зморшки розправились. Та ж бо добре слово, порада, турбота, як животворна вода, – освіжить, підніме, силу дасть. А мені скільки років доводилось купатись у цій воді. І от…

… Прохідна рідного заводу. Прямую до свого цеху. Як тут усе змінилось! Квіти скрізь, а головне – робітників зустрічають не старі паровози, а красені тепловози.

Не помітила, як опинилася в оточенні робітників. Нене! Скільки рук простягнулося відразу, скільки знайомих і незнайомих облич! Володимир Чубенко, Ігор Фомічов, Ліда Маляренко, Ніна Гриб – це ж мої ровесники, разом з ними прийшла колись я вперше на паровозоремонтний завод чотирнадцять років тому. І ось вони вийшли зустрічати і радіють моєму поверненню.

Ніколи в житті у мене не було такого дня, як цей. Хотілось всіх побачити, оббігати всі доріжки, всі вулиці, всі будинки, де мене знають. І я бігала.

Залізнична лікарня. Заходжу. Назустріч – весь терапевтичний відділ. “Так що, до 80­ти?” – питають, сміючись. Потім відкриваю двері сьомої вечірньої школи. Тут я вчилася, тут працює дорога людина Тетяна Митрофанівна Поплавська. Це вона разом з іншими вчителями допомогла мені, вже тяжко хворій, здобути середню освіту. Тепер – до друзів­спортсменів. Беру в руки спортивну гвинтівку. Стріляю. Невдало, але не засмучуюсь, вірю, що поверну колись завойований перший розряд, здобуватиму перемоги.

А поки що – за роботу, в свій зварювальний цех. Як я скучила за ним!”

Щаслива, бо поруч ті, кого люблю

Сьогодні Валентині Копил – 77. В останні роки пережила чотири інсульти. Лікарі тільки розводили руками, коли вона вкотре переборювала недугу і знову поверталася до активного життя.

– Люблю поратися на городі, вирощувати квіти, робити прищепи на деревах собі і людям, – розповідає Валентина Федорівна. – Кажуть, це мені добре вдається. Навички зварника залишилися, при потребі можу й електроприлади полагодити. Праску чи іншу річ відремонтую легко і швидко. Колись малювала, вишивала, майже всі свої роботи роздарувала рідним та друзям. Усе життя мріяла зайнятися парашутним спортом, та через хворобу не вдалося. Взагалі вважаю себе щасливою, бо живу на цій землі, а поруч – близькі люди, яких люблю…