Представники старшого покоління знають Івана Олександровича як секретаря, другого секретаря Диканського райкому партії, голову Диканського райвиконкому, керівника обласного об’єднання з виробничо-технічного забезпечення сільського господарства, секретаря Полтавського обкому КПУ з аграрних питань. З грудня 1984-го по липень 1986 року Іван Гопей перебував у Республіці Афганістан на посаді радника уповноваженого уряду республіки у південно-східній зоні.

А народився Іван Гопей в українській селянській родині в одному з сіл Краківського воєводства на території Польщі. Трудовий шлях після закінчення Харківського інституту механізації та електрифікації сільського господарства розпочав із роботи інженером-інспектором з держтехнагляду Градизької ремонтно-технічної станції, потім працював на керівних посадах за фахом у Градизьку, Глобиному, Диканьці. За заслуги перед Вітчизною Іван Гопей нагороджений трьома орденами Трудового Червоного Прапора та медалями.

Ми зустрілися з Іваном Олександровичем, і він поділився спогадами про прожите й пережите…

Про колег

– Мені пощастило зі старшими колегами, добрими учителями, це – Олександр Михайлович Мужицький, Федір Трохимович Моргун, Григорій Іванович Пуденко, Григорій Якимович Устименко, Степан Карпович та Олександр Степанович Бойки, Микола Петрович Момотенко, Павло Іванович Фомічов. Ці люди справді вболівали за стан справ. Федір Трохимович був потужним організатором, знавцем аграрного виробництва. Він зробив багато для Полтавщини, особливо для села. Пам’ятаю, Федір Трохимович застерігав на нарадах представників правоохоронних органів, мовляв, якщо побачать селянина, який із лісу якусь дровину тягне, щоб не сміли чіпати! Людина будується! Навпаки, їй треба допомогти. Керівників колгоспів та радгоспів закликав збирати врожай, заготовляти силос і сіно, розраховуючи й на підсобне господарство селянина. Наголошував, що солому причепом слід завозити буквально до селянського двору, щоб і в його господі було що кабанчикові підстелити.

Про життя простих людей і не тільки…

– Найжахливіше те, що прірва між купкою багатіїв та переважною більшістю народу постійно збільшується, і цей процес, мені здається, вже став незворотним. Адже, скажімо, учителі, медики живуть, будемо відверті, на межі бідності.

Мені колись дорікав один небідний чоловік, що  за радянських часів неможливо було роздобути цегли, за нею треба було стояти у великій черзі… Це справді так, але й не зовсім. Тоді на Полтавщині вироблялося півмільярда штук цегли, і коштувала вона 18–25 карбованців за 1 тисячу штук. Цегли справді не вистачало, бо 660–860 тисяч квадратних метрів житла зводилося на рік по області, тільки на селі будувалося шкіл на 3–5 тисяч місць, на 2 тисячі місць – дитсадків, близько 500 кілометрів доріг щорічно, лікарні, дитячі заклади. Нині ж вартість цегли – від 1500 до 4000 гривень за тисячу штук. Чи може її придбати проста людина? Випускається її, наскільки я знаю, лишень 50–70 мільйонів штук. Раніше ж у кожному районі діяв цегельний завод, це виробництво постійно розширювалося. 40 відсотків обсягів будівництва припадало на сільську місцевість. Відповідно до рішень пленуму обкому партії, сесій обласної ради в кожному сільгосппідприємстві мали споруджувати щонайменше по 10 будинків на рік. Це було завдання номер один. Квартири будувалися для вчителів, медиків, трактористів, працівників ферм…

Про роботу в Афганістані

– Потрапив туди за рішенням партії. Рішення підписане Горбачовим, тоді другим секретарем ЦК КПРС. Я – як солдат… Був фактично помічником, радником уповноваженого уряду Афганістану в зоні Південний Схід Афганістану. Питання всі туди входили. Перш за все політична ситуація, розширення впливу народної влади, адже переважна більшість території там не була під владою народно-демократичного уряду… То були півтора року надзвичайної нервової напруги… Весь час автомат за спиною, коли спати лягаєш – він біля голови, пістолет поруч. Якщо ніч пройшла без обстрілу – то хороша ніч… А як доводилося відбивати напади, то в кожного було своє бойове місце, в одному кутку балкона стояв гранатомет, в іншому – кулемет. І коли гранатомет пускали в хід, то все приміщення здригалося…

Був, у прямому і переносному значенні, за кілька метрів від загибелі. В місті Хост, поблизу пакистанського кордону, одного разу ввечері ми разом із уповноваженим уряду потрапили під обстріл. Ну, обстріл для нас не був новиною, але то якось так раптово вийшло… Врятував нас джип. Снаряд

РС-90 потрапляє під його ліве заднє колесо. На тому “життя” автівки “трагічно обірвалося”. А ми були за 12–14 кроків від заднього правого колеса. Оглушило. Я отримав контузію.

Подібні випадки, коли на межі життя зі смертю, траплялися часто. В Афганістані йшла війна…

Відправляти в Афганістан наші війська, вважаю, було зовсім не потрібно. Це була помилка. Побудувати там соціалізм – це нісенітниця! Країна живе за своїми законами. І то їхнє життя.

До розмови приєднується дружина Івана Олександровича Валентина Дмитрівна:

– Я й досі не можу згадувати ті роки без сліз.

Про минуле і сучасне

сільського господарства

– Тваринницьке поголів’я за радянських часів було значно більшим, тому й мали м’ясо та молоко своє. На Полтавщині утримувалося понад мільйон голів ВРХ (з них 340 тисяч корів  – у колгоспах і радгоспах), близько мільйона свиней. Відповідно ж і молока виробляли більше мільйона тонн, і м’яса – 246 тисяч тонн, і яєць – 456 мільйонів штук. Сьогодні цифри менші в рази.

Стосовно рослинництва, то цукрового буряку раніше збирали до 5 мільйонів тонн, вирощували багато овочів, картоплі. Щоправда, за обсягами зібраного зерна сучасних аграріїв радянським не наздогнати. Однак за рахунок чого ті мільйонні врожаї? Значно скоротилося поголів’я худоби, отже, звузилася й кормова база, зведені до критичного мінімуму овочеві, баштанні плантації. Усі ті площі пішли тепер під зернові. Чому? Бо за сучасної техніки це найлегший і найприбутковіший варіант. До того ж левову частку всіх прибутків отримують зернотрей
дери, а товаровиробнику залишаються крихти.

Неабияк опікувалися за радянських часів і сільськими дорогами. Майже до всіх центральних садиб господарств облаштували автошляхи з твердим покриттям, тож ставилося завдання прокласти їх і до віддалених сіл.

Непокоїть, що зараз знову з’явилося таке поняття, як “неперспективні села”. Ми від нього у свій час відмовилися і дбали, щоб село не виживало, а жило. Прикро, що нині у соціальному та економічному плані віддалені населені пункти з працьовитими людьми, чарівною природою, хорошими землями перетворюються на, як тепер модно говорити, регресні території.

Про роботу і привілеї

– У 1991 році борці з привілеями партноменклатури завітали з фотоапаратами до мене на дачу в Малому Тростянці. Я їх запросив увійти до двору й на власні очі пересвідчитися у тих “привілеях”. На дачі у мене розташовувався звичайний будівельний вагон, обкладений у півцеглини й облаштований кроквами та шифером. Ото й усе. Партійне керівництво у радянські часи не могло собі дозволити зводити такі хороми, як це роблять нові українці. За це б вони як мінімум поклали партквитки на стіл, а могли й до в’язниці “загуркотіти”…

Єдиними привілеями були путівка за 10 відсотків вартості та допомога на оздоровлення в сумі місячного окладу. А ще, виїжджаючи на район, якщо мені потрібен був шматок м’яса, відверто кажучи, я міг попросити у голови колгоспу продати його за собівартістю. Більше я привілеїв не мав.

Жінка каже: "Прийшов – діти сплять, пішов – діти сплять". Це був мій привілей, бо я знав свою роботу. Вранці вставав і о 4-й, і о 5-й годині. Інших варіантів просто не було, крім як з ранку до ночі вирішувати справи. Ми чесно працювали, тим і гордимося.

Про сім’ю

Валентина Дмитрівна:

– Маємо двох дочок – Аллу та Олену, чотирьох онуків – Дмитра, Романа, Максима й Івана, двох правнуків – Христину та Микиту.

Онук Ваня народився того ж самого дня, що й дід, – 10 червня, тому й ім'я таке обрали. Іван Олександрович тоді саме перебував у Афганістані. Менший Іван, неначе копія діда, – з дитинства “чомучкою” був, уже в 3 роки читав, у 5 – перечитав усі книжки вдома. Школу закінчив на відмінно, постійно займав перші та другі місця на олімпіадах і конкурсах-захистах Малої академії наук, був запрошений на навчання у Національний технічний університет “Харківський політехнічний інститут”, зараз працює в Харкові.

Старший онук Дмитро – технар, роботяга, все допомагав діду поратися біля його "Волги". Зараз живе й працює в Канаді.

Середній – Максим – навчався добре, самотужки вступив до Національного технічного університету “Харківський політехнічний інститут”. Тепер у Харкові працює у фірмі, яка розробляє програмне забезпечення для зменшення документообігу в органах державного управління…

Іван Олександрович:

– У нас хороші діти, хороші внуки. Якщо діти гарно ставляться й добре себе почувають, радують батьків своїми життєвими успіхами, то це справді стимул до подальшого життя!

Валентина Дмитрівна:

– Ми два роки тому відсвяткували золоте весілля… Вже 52 роки один одному "набридаємо" (посміхається). Весілля не справляли, нам тоді не до цього було, ми зійшлися, на воза поклали мішок із нехитрими пожитками і поїхали у Градизьк…

Іван Олександрович:

– Зате півстоліття подружнього життя відсвяткували на славу! Ми познайомилися у Харкові. Валентина Дмитрівна там навчалася в педучилищі, потім – у педінституті. А коли закінчували навчання, давай, кажу, одружимося. То дарма, що нема ні кола ні двора. Я отримав призначення у Градизьк… Транспорту спочатку не було ніякого. Доводилося долати відстані "на перекладних": як пішов на роботу в понеділок, то інколи доводилося повертатися у суботу.

Валентина Дмитрівна:

– А мені роботи в Градизьку не було, бо я приїхала без направлення… Починали жити – не було в нас ні ганчірки, ні відра, ні стола, ні ліжка. Ледве влаштувалася на час декретної відпустки піонервожатої до школи в селі Максимівка, яке знаходилося за 5 кілометрів від Градизька. Упродовж року цю відстань щодня долала пішки. Навіть коли вже вагітною сама була…

75 – вік, здавалося б, такий, що тільки відпочивати. Проте Іван Олександрович Гопей сповнений сил і енергії. Він активно цікавиться суспільно-політичним життям, розвитком рідного агропромислового комплексу, із задоволенням кермує старенькою, але дбайливо доглянутою господарем “Волгою” ГАЗ-24-10, читає новини в Інтернеті та спілкується зі своїми друзями з різних країн за допомогою відеодзвінків “Скайп”. Надзвичайно багато радості приносить спілкування із великою родиною, особливо з онуками та правнуками.

З роси і води Вам, Іване Олександровичу! Здоров’я, родинного тепла і щастя!