Напередодні річниці

Найціннішому документу, який має стосунок до Сидора Артемовича Ковпака і зберігається у Державному архіві Полтавської області, – 125 років. Він – ровесник партизанського генерала. Пожовкла від часу сторінка, витіюватий почерк. Це метричний запис Преображенської православної церкви Охтирського повіту Харківської губернії, звертає увагу на тодішнє адміністративне підпорядкування Котельви заступник директора архіву Тарас Пустовіт, про народження та хрещення  13 травня (за старим стилем) 1887 року Ісидора (Сидора), сина Артема Дмитрієва Ковпака та дружини його Фекли Юхимівни. 

У Котелевському народному музеї двічі Героя Радянського Союзу С. А. Ковпака експонатами, до яких відвідувачі виявляють найбільший інтерес, є, мабуть, його особисті речі воєнного часу: кітель, куртка, планшет, кашкет… Музей молодий, йому лише 5 років, і це певною мірою також позитив, бо засвідчує й незгасання інтересу, й вияв шани до особистості Ковпака саме в теперішньому часі.  Екскурсантів, за словами директора закладу Катерини Іванівни Кулинич, не бракує: двоповерхові туристичні автобуси поблизу нього – не дивина. 

Минулого тижня всі приготування у Котельві до ювілею славного земляка були вже на піку. Прикметно, що відзначення нинішньої дати на високому державному рівні – місцева, котелевська, ініціатива: голова райдержадміністрації, Герой України  Тетяна Михайлівна Корост зуміла знайти підтримку цієї ідеї в столиці. Готуючись до прийому гостей, у селищі кипіла робота з благоустрою: ремонт вулиць, а також дороги в центрі Котельви, реконструкція фасадної частини районного Будинку культури, впорядкування скверу і Ковпаківського лісопарку… Задіяні кошти і державного, і обласного, і місцевого бюджетів, розповіли заступники голови Котелевської  райдержадміністрації Валентина Шевченко та Микола Правда. 

Некінематографічний “набат” 

Вісімдесятирічний котелевець Микола Панасович Борщ нині знову, як у свої молоді вчительські роки, із запалом поринув у справу – загорівся ідеєю популяризації серед земляків колись справді улюбленої радянським глядачем кінотрилогії “Дума про Ковпака” (1973 – 1976 рр.). Чоловік переконаний, що у Котельві фільм має бути у кожній родині, й із гордістю розповідає, що вже встиг розповсюдити понад півсотні його записів. Ті, хто знає Миколу Панасовича ближче, розуміють, звідки, незважаючи на поважний вік, він черпає ентузіазм. Це його спонукають власні спогади. Багато з подій, що розгортаються перед глядачем у першому фільмі трилогії “Набат”, відомі йому навіть з тими подробицями, яких ніколи не було записано у сценарії…

…Осінь 1941 року надто швидко поступилась морозам і віхолам, а листопад видався взагалі надзвичайно лютим. Сумське село Зазірки разом з довколишніми хуторами на той час уже партизанило. У Калашинівці, де й жила родина Борщів, у кожній хаті з’явилися по 2 – 3 “квартиранти” зі Спадщанського лісу. Сидір Артемович Ковпак зупинився у сусідній Новоселиці, але вперше побачив його одинадцятирічний Миколка Борщ не деінде, а перед батьківським двором. Тільки-но вигулькнув за хвіртку, як зустрів нежданого вершника – той наказав покликати батька. Гість був у кожусі, валянках, гостроверхій шапці-чапаєвці, та найперше малий примітив у нього автомат і бінокль. “Начальник якийсь приїхав”, –  сповістив він таткові.

Згодом хлопчик бачив Ковпака на хуторі ще не раз, але й сам був уже при справі: дома у Борщів установили колгоспний сепаратор, і Миколка разом із батьком розвозив по дворах, де жили партизани, вершки. Наступний, 1942-й, рік запав у дитячу пам'ять ще незабутнішими подіями. Партизани, які жили в їхній хаті, на пару діб зникли, а невдовзі повернулись – на лижах та ще й із нечуваним для сільських жителів вантажем: роздобули акумулятори для радіоприймача. Спортивний “транспорт” відразу ж став надбанням Миколки та двох сусідських хлопчаків, але розмова дорослих про те, що в Дубовичах (село за 17 км від хутора) по радіо “заговорить Москва”, не йшла хлопцю з голови й після лижні. Підмовив товаришів на мандрівку. Отак вони й стали свідками знаменитого параду партизан, що пройшов у цьому селі 23 лютого 1942-го.

В іншому спогаді Миколи Панасовича кінь щодуху мчить його на санях з тільки-но спустошеними з-під вершків бідонами у ліс. Партизанська розвідка засікла загін поліцаїв, що наближався до Новоселиці та Калашинівки, і Ковпак особисто скомандував усім відступати… 

Миколі Борщу пощастило й зустріти визвольний 1943-й, і дочекатися переможного 1945-го. У Котелевський район приїхав 1955-го після вчителювання на Волині – одружився там на дівчині родом із ковпаківського краю. І ніби на знак такого “шлюбного” поєднання з батьківщиною легендарного партизана в мирний час доля приготувала Миколі Панасовичу зустріч із Сидором Артемовичем саме на весіллі. У селі Михайлове, що неподалік Котельви, віднайшов собі наречену племінник Ковпака Григорій. Серед гостей був і Микола Борщ. Звісно, влучив момент, щоб нагадати Сидору Артемовичу, на той час заступнику голови Президії Верховної Ради УРСР, про Зазірки. І, звісно, побачив, як миттєво відреагував той на його слова. Втім, привід, що зібрав повний двір людей, більше надихав тоді, в 1959 році, думати про майбутнє, аніж згадувати минуле – на весіллі Ковпак батькував. І робив це на славу. Сипав жартами, частував спеціально привезеною з Києва горілкою – заздалегідь наказав не гнати для застілля самогону. Люди з цікавістю спостерігали за його “публічним діалогом” із місцевим жителем, своїм однолітком дідом Федором, – той все намагався нагадати про те, які не дуже похвальні “подвиги” вони здійснювали у пору юнацьких бешкетувань. Ковпак тільки сміявся та частував.

Велика родина

Найбільше про те весілля могла розповісти Катерина Макарівна Ковпак, адже була на ньому нареченою. Ще минулого тижня вона звично зустрічала журналістів біля своєї оселі, яка привертає увагу приїжджих встановленою на фасаді будинку меморіальною дошкою на честь Сидора Артемовича. Та через кілька днів після нашого спілкування з Котельви надійшла сумна звістка: Катерини Макарівни, на жаль, не стало. Тож тепер її спогади про знаменитого чоловікового родича друкуються вже в пам’ять і про неї. 

Подарунки Сидір Артемович привіз молодятам як на той час для селян шикарні: нареченій – наручний годинник та швейну машинку, нареченому – велосипед. Справді вболівав за рано осиротілого племінника. Подбав, щоб той отримав вищу агрономічну освіту і всерйоз наказав одружитись й осісти в оселі, яку  будував колись у Котельві для себе: “Щоб рід ковпаківський продовжувався”. 

Пізніше, коли у Григорія з Катериною підростало вже двоє синів, порадив учитися й невістці. Мовляв, що ж воно, Катю, виходить: діти є, а спеціальності – ніякої. Вона, було, повернувшись зі столичних гостин, вже й забула про ту розмову, аж тут лист від Любові Архипівни (дружини С. А. Ковпака): сказав Сидір Артемович, щоб переходили, Катю, твої батьки до вас няньчити дітей, а тебе чекаємо в Києві, будеш навчатися на річних  курсах стенографії та машинопису. Сказано – зроблено. Закінчила їх і влаштувалася працювати секретарем-машиністкою у Котельві в автопарку. 

Доки ж навчалась, жила у Сидора Артемовича. Найяскравіший спогад був пов'язаний із тим, як запросив її у Верховну Раду на прийом громадян – кожного вислуховував уважно, з висновками не поспішав… Вечорами просив почитати йому партизанські щоденникові записи, але до власних спогадів, принаймні в товаристві Катерини Макарівни, не вдавався. Єдине, що розповів їй, можливо, тому, що допомагала на кухні його хатній робітниці, також котелевчанці, як мучився упродовж двох перших воєнних років з горе-особливостями свого харчування: що б не вполювали хлопці в лісі, йому, беззубому, доводилося їсти тільки мо
зок. Доки ж квартирувала Катерина Макарівна в столиці, найулюбленішою стравою Ковпака була звичайнісінька яєчня із салом. 

Чотирикімнатна квартира Сидора Артемовича на столичній вулиці Рози Люксембург (тепер – Липська) завжди ледве вміщала гостей – майже у той же час, що і Катерина Ковпак, в середині 1960-х, розпакувала у ній свої валізки і друга Катерина з Котельви – його внучата племінниця по сестрі Парасці – приїхала вступати до Київського технологічного інституту легкої промисловості. “Скільки ж нас, котелевських, толочилось у нього…” – з усмішкою згадує  тепер Катерина Олексіївна Літвін (по чоловіку). За її спогадами, протягом року, на який вона затрималася у родича, часто бували у Ковпака його друзі-партизани, зокрема Давид Бакрадзе. Справді по-доброму називали вони його “дідом” – Сидору Артемовичу на момент початку Великої Вітчизняної війни було 54 роки… Подаровані Ковпаку Бакразде срібні чарочки й досі зберігаються у сестри Катерини Олексіївни Ніни в Білорусі. Їхній брат Олександр може похизуватися іншою “пам’яткою” –  свого часу йому випало працювати на теплоході “Сидір Ковпак”. 

Цими днями всі ці спогади знову виринають із глибин минулого, адже з різних куточків їх везе до Котельви його велика, розсіяна по світу, і кровна, і партизанська рідня. Це й ті, для  кого він, як для Катерини Макарівни, вже у мирний час “батькував”, і ті, чиїм “дідом-батьком” був у непрохідних лісах, – як Панасу Борщу та його малому Миколці.

***

Сидір Артемович Ковпак увійшов у історію Великої Вітчизняної як відважний командир, бойовий генерал. А в пам’яті односельців залишився щирим, відвертим, доброзичливим чоловіком. Мабуть, такими і є справжні Герої. Таким постає він і в новій фотопраці заслуженого журналіста України Валерія Черкаса “Золоті імена Полтавщини. Партизанський стратег Сидір Ковпак”, ілюстрації з якої запропоновано до цієї публікації.