Гоголівські місця – гоголівська феєрична повість "Пропала грамота", надрукована вперше 1831 року в першому виданні "Вечорів…", – врешті сучасна екранізація твору саме на "гоголівській" території. Зв'язок очевидний, на поверхні. Тому абсолютно невипадковим видається результат пошуків місця зйомок (дехто з учасників знімальної групи згадує, що намагалися знайти самшитовий гай у Криму, а опинилися… на Полтавщині). Є ще й інші зв'язки, не менш очевидні. Історично цей край – козацький, кобзарський (батьківщина Федора Кушнерика). Крім того, звідси рукою подати до славнозвісних довженківських – таких привабливих! – Яресьок. І Псел – річка незвичайна, дивовижно красива, містично-загадкова… Таким чином творці фільму і матеріальне (природне) середовище в цьому випадку щасливо знайшли одне одного, щоб "вибухнути" яскравим мистецьким явищем.

Як відомо, Гоголева повість – це сплав фольклорних мотивів. Стрічку, зняту Борисом Івченком при величезній творчій підтримці Івана Миколайчука (сценарій Івана Драча), можна тлумачити не тільки як вигадливу байку веселого оповідача, сновидіння героя чи фантасмагорію "на тему", а і як алегоричну подорож козаків (читай – усього українського чоловіцтва), поборювання і непоборювання ними одвічних спокус, як-то: жінки, випивка, слава, розбрат, сподівання на царицю тощо. Так одразу й спадає на думку античний Еней – невмирущий міфологічний мотив! "Людина долі" (за В. Топоровим). Утім, ми – про козака Василя, напрочуд сучасного героя із вельми сучасного фільму. Згідно з вченням К.Г. Юнга про синхронічність випадковість – це одвічно сущий фактор, що виявляється як тимчасовий збіг чи смислова еквівалентність фізичного і психічного. Як, одначе, все це близько до genius loci… І як приємно усвідомлювати, що творча інтуїція Івченка-Миколайчука не підвела їх і цього разу: і тоді, коли обирали місце для знімання "Пропалої грамоти", і тоді, коли покликали для участі у зйомках мешканців Красногорівки.

Один із тих непрофесійних акторів – Леонід Іванович Рябченко. Ветеран Другої світової війни. Інженер-електромеханік за фахом. Незабаром йому виповниться 87 років. Нині цю унікальну, легендарну людину добре знають не тільки в самій Красногорівці чи районі, а й далеко за їхніми межами. А тоді, у червні 1972-го, він працював директором Красногорівського району електромереж, і ніхто – ніхто! – з односельців не знав, яка драматична дорога пролягла за плечима цього кремезного, міцного, наче столітній дуб, чоловіка. Не відали про це, звісно, й учасники знімальної групи. 

…У квітні тепер уже далекого 1948 року красивого, розумного, талановитого юнака з лубенського села Снітина, який служив у Будапештському полку, арештували за доносом таємного інформатора. Якось вихідного дня, побачивши, як статечно прогулюються вулицями ошатно і барвисто вбрані угорські селяни, він, згадавши злиденне життя своїх земляків, їхні кирзяки та зношені куфайки, промовив: "Чи побачимо коли, що й наші колгоспники будуть так зодягатися?" За ним почали наглядати і невдовзі на підставі знайдених у нього листів від другової матері "пришили" намір втікати до Японії через Південний Сахалін. Важко вигадати щось безглуздіше, та сталінська Феміда на таке не зважала: що безглуздіше – то більший термін покарання. Рябченкові вона у зв'язку з відміною смертної кари безжально відміряла 25 років позбавлення волі в таборах особливого режиму, а пізніше не пошкодувала ще двічі по 25 років – за дві невдалі втечі (хіба не сюжет для фільму?).

Про свої поневіряння колами страшного гулагівського пекла, про те, як "мучились, карались, але не каялися" справжні українці навіть у далеких снігах проклятої Інти, про складні долі своїх побратимів по ГУЛАГу, про історію рідного села Снітина та свого козацького роду талановито, безстрашно, захопливо розповідає колишній політв'язень у своїх мемуарах (таких документальних книг у нього вже вийшло дев'ять: "Снітинські дзвони", "Від Снітина до Інти", "За компасом марки "Воля" та інші). Його друзями були світочі українського слова Григорій Кочур і Микола Лукаш. Реабілітували непокірного полтавця за всіма трьома судимостями 1963 року. Одначе переслідувати не перестали – викликали в управління КДБ в Полтаву за лекцію, присвячену ювілею Хотинської битви, за те, що в хаті висять картини на теми козацтва… Доводилося безкінечно, аж до виходу на пенсію, міняти роботу. Зате з яким піднесенням влився він у змагання за незалежність України у 1990-му: ставши одним із перших членів новоствореного Товариства політв'язнів і репресованих, бере участь у зборах і мітингах на Хортиці, в Києві й Полтаві. Леонід Рябченко – генерал-хорунжий Українського козацтва, член редколегії журналу "Зона". Освоївши у 80-річному віці комп'ютер, він не перестає працювати і далі, подаючи читачеві такий багатющий масив історичної інформації, що, здавалося б, це не під силу й кільком людям, але Рябченкові – до снаги, бо він – такий. Незламний, невтомний полтавський козак.

Є в біографії Леоніда Івановича один факт, про який він згадує з особливою теплотою, – це участь у зйомках "Пропалої грамоти", спілкування з незабутнім Іваном Миколайчуком:

– Знімальна група поселилася в сільському Будинку культури. Селом облетіла чутка, що кличуть людей на зйомку. І я привів своїх хлопців із роботи, і сім'я моя теж майже вся брала участь. Богдан, правда, ще малий був, а старший син, Анатолій, і донька Ольга знімалися в епізодах, були серед односельців, які проводжали козака Василя в Петербург.

– А яка ж роль у Вас була?

– Просто козак. Десь у першій частині фільму ми скачемо на конях. Я – в чорній шапці. Вуса мені приклеїли, загримували, одяг дали… 

– Івченка, режисера, пам'ятаєте?

– Бог його знає, вже забув.

– З ким же тоді Ви спілкувалися?

– В основному – з Миколайчуком. Він усім заправляв. Ота картина, що ви бачите в кутку, де я біля коня зі списом у руках, то на ній не моя шкапа, то кінь Миколайчуків, якого йому привезли з Києва. Його фотографували з цим конем, а я попросив: дай і я зі справжнім конем знімуся… Бо ми всі виступали на колгоспних конях. Деякі комуністи, котрим це все не подобалося, закидали нам: "Що, немає вам роботи? Увесь РЕС на конях. Витолочили поле…" Моя перша епізодична роль взагалі з курйозу почалася. Треба було промчати на коні дорогою до хати, а там груша нависла, і я отим списом на скаку зачепився за кляту грушу, кінь мене тягне вперед, а груша вириває з сідла, і я вже перелякався: розтопчуть ті, хто позаду скаче. Ну якось, на щастя, виборсався, тільки застрибав у сідлі. Коротше кажучи, перший епізод пропав. Режисер кричить: "Стоп! Назад!" А вдруге вже проїхали добре. Десь є в мене фото: я і двоє моїх друзів – Володимир Михайлик, заступник директора з енергозбуту, і Микола Филоненко, майстер Красногорівської дільниці РЕМ. Тільки на ньому ми вже в селянському вбранні – це для епізодів на перевозі. Ми там пором тягли. На жаль, із хлопцями вам не вдасться поговорити: Филоненко помер, а Михайлик поховав дружину й перебрався в Миргород.

– Отже, поромник – це вже друга Ваша роль. Була й третя?

– Так, була – сотник на пенсії, так жартома казав про неї Миколайчук. Козака проводжають до цариці, на вулиці під тином сидять старі й малі, і я теж сиджу з двома дітьми.

– І не важко було Вам, інженерові, лицедіяти? 

– Та ні, все виходило, ото тільки раз режисер розсердився, коли я списом зачепився за грушу. В шкільні роки не було в школі такої п'єси, де б я не грав, особливо комічні ролі.

– Яким Ви запам'ятали Івана Миколайчука?

– Це той випадок, коли ти
з першого слова відчуваєш: це – свій чоловік, українець із голови до п'ят. З ним легко говориться, легко дихається. Він знав, що я людей привів на знімальний майданчик, і був вдячний. Я, коли дізнався, що він помер, дуже засмутився. Скільки міг би ще зробити!

– Про Україну, Ваше табірне минуле ніколи не говорили з ним?

– Ні, тоді не такий час був. Ще фільм не вийшов на екрани, а мені вже дехто натякав, що від нього націоналізмом віє.

– Коли Ви побачили фільм уперше? Чи не привозили його в село? Як воно – побачити себе на екрані?

– Ні, не привозили, я дивився "Пропалу грамоту" в Полтаві. Враження приємне: це я! 

Атож – козак у душі, козак на екрані…

На завершення розмови козак Леонід Рябченко дає мені знімок, про який розповідав, показує власні книжки, а також особливо цінні екземпляри зі своєї багатющої бібліотеки. Виходить попрощатися на ґанок затишної оселі на околиці Красногорівки. Довкола, як і майже 40 років тому, коли поблизу знімали український кіношедевр, щедро буяє зелень… Якби ж то Іван жив довше! Чомусь мені здається, що він конче захотів би зняти фільм про цього могутнього чоловіка.