Наречена з парашутом

Літо 1941 року обіцяло бути для дев'ятнадцятирічної Саші Трегуб по-особливому незабутнім. Вона мала для того особисті причини. Її життя змінювалось із такою хвилюючою стрімкістю, яка могла зрівнятися хіба з відчуттями, що охоплювали дівчину під час польоту з парашутом, – коли, здавалося, цілий світ відкривав їй назустріч свої теплі, із запашних трав, обійми. За цю нестримну любов до польотів молоденьку, привітну фельдшерку 14-ї авіабази десантники бориспільського гарнізону навіть прозивали, як хлопчака, – "шибеником". Утім, частіше величали лагідно – Сашенькою. Вона була єдиною представницею слабкої статі в гарнізоні. І зворушливими були не тільки її трепетне ставлення до літаків, а й коротенька стрижка, худенька статура… Дівчина із захватом розглядала нові громадини-бомбардувальники і мріяла вступити до Куйбишевської військово-медичної академії, на факультет авіаційної медицини. Коли заступала на чергування на аеродромі, керівник польотів відразу ж віддавав наказ забезпечити медика парашутом – обов'язково ж проситиметься допустити до стрибків…

Але тепер усе змінювалось. Олександра звикалась із новою роллю дружини, чепурила виділену їм із чоловіком в авіагарнізоні кімнату, планувала, де невдовзі ставитиме дитяче ліжко. Тепер їй і самій не більш ніж витівкою здавалась пригода, якою закінчився для них із Борисом Трегубом, техніком зі спецобладнання цієї ж авіабази, перший похід до рагсу: в грудневу ожеледь наречена в нових хромових чобітках так підсковзнулася, що збила з ніг і майбутнього чоловіка, і всіх чотирьох гостей, які супроводжували пару. Попри загальні вмовляння продовжувати дорогу не побажала, натомість зареклася виходити заміж взагалі…

– Побралися ми трохи пізніше. Втім, всі 60 (без одного дня) років подружнього життя датою весілля вважали саме 20 грудня – той день, коли в наші плани втрутилася бориспільська ожеледь, – усміхається Олександра Дмитрівна.

21 червня провідати молодят приїхала сестра Олександри – Марія, вона привезла з собою і маленьку доньку. Розвага малечі віднайшлася відразу – майже ручний голуб, якого Борис приніс із переламаними лапками з аеродрому, а Олександра накладала йому шинки… Засиділися того вечора із сусідами допізна. Сестри – за розмовами про маму, рідний дім у Старосільцях на Житомирщині. Чоловіки – про справи на аеродромі. Коли у нічний шепіт людей втрутилося пронизливе ревіння сирени, і всім було прикро – не сумнівалися, що бойову тривогу дали лише для того, щоб військові не забували про службу й у вихідний. Борис помчав на аеродром, Олександра – у санчастину…

Мама Саша

Бориспіль бомбардували. 14-та авіабаза, одна з кількох у країні, на якій зосереджувались найновітніші на той час військові літаки, говорить Олександра Дмитрівна, і на якій служила радянська авіаеліта – льотчики-полярники, герої-десантники фінської війни, була особливо важливою ціллю для ворога.

– За кілька днів нищівних нальотів ошатні приміщення гарнізону вже було не впізнати, на авіабазу не повернулись два надсекретних швидкісних літаки. Я з колегами на аеродромі ледве встигала надавати першу допомогу пораненим. Переповненими вантажівками їх відправляли в Бориспіль, де у школі розгорнули госпіталь.

Зв'язок із дружиною перші три доби Борис тримав через товаришів: надсилав до неї підлеглих нібито за якимись ліками, насправді ж дізнавався, як Олександра почувається.

 Коли вона нарешті віднайшла у суцільній метушні Марійку, повернулася з сестрою до своєї кімнати – виявилось, що від авіаудару їхнє помешкання постраждало в будинку найбільше. Втім, оціпеніння від пережитого не залишало місця ні для бідкання за вирваною з оселі стіною, ні для жалю за розтерзаним на підлозі птахом… Найважчим, за словами Олександри Дмитрівни, у перші дні війни для Бориспільського аеродрому був день 26 червня. Чисельний ворожий авіаналіт повторювався тричі, а вона ще й ніби випробовувала долю – знайшла на аеродромі "зручне" місце для медпункту: якраз під стінами самісінького штабу, куди чи не в першу чергу спрямовувались удари. Довідавшись про це, Борис кинувся до командира ескадрильї з проханням, яке можна було вже тільки прокричати, – наказати його дружині терміново згортати свій медпункт і ховатися в укриття. Але вийти з того пекла неушкодженою вже було неможливо. Олександра отримала два осколкових поранення.

А потім був наказ перебазувати літаки з Борисполя у Воронеж та Полтаву. Борис полетів, а вона залишилась ще до кінця серпня. І тільки разом зі звісткою про те, що Київ радянські війська змушені-таки здавати, було отримане розпорядження відправляти авіамотори з Борисполя на Казань, а разом із ним і всіх, кого потрібно вивезти в першу чергу, – вона опинилась у вагоні, що прямував у тил.

– Я отримала припис з'явитися для подальшого проходження служби у Моніне (аеродром під Москвою). На Ромодан із Києва состав уже не пустили, довелось їхати через Бахмач, – згадує Олександра Трегуб. – Нас не припиняли бомбардувати, багато моїх попутників загинуло – жінок, дітей… Здавалось, що це – безвихідь. Сіла я одного разу на краєчку відчиненого вагона, звісила ноги та й думаю: мама – на окупованій території, де чоловік – не знаю, його рідні, в селі під Кагарликом на Київщині, також уже в неволі… Ну навіщо мені кудись їхати?

До 18 жовтня 1941 року – дня народження їхньої з Борисом доньки Людмили – вони одного разу ще побачаться. На аеродромі в Казані, куди Олександра прилетіла з Моніного на початку осені. Якби не її цікавий стан, ніякої зустрічі тоді б і не було. Вони б розминулись на лічені хвилини, Борис мав відлітати до Ленінграда. Але впізнавши у вагітній жінці на аеродромі Олександру, вже зовсім не схожу на себе, розчулений Борисів командир захотів влаштувати подружжю зустріч – по-справжньому, із сюрпризом: підговорив Олександру заховатися, а потім запропонував підлеглому, який, з'явившись на виклик, взяв під козирок, роздивитися, чи немає серед новоприбулих когось із його знайомих… Отож тільки в піснях чоловіки співають, що першою справою у них – літаки…

Людочка народилася у Казані, щасливому татусю про це повідомили "крилатою" поштою льотчики-товариші. Про те, що тепер мамі, фельдшеру Трегуб, – не до війни, не було й мови. Навпаки, згадує Олександра Дмитрівна, в той час така відданість армії навіть усіляко заохочувалася – був спеціальний наказ Сталіна, за яким подружжям, родичам дозволялось переводитись для служби в одну частину. Отож щось інше і їй не спадало на думку. Невдовзі вже виконувала свої професійні обов'язки в Кратовому, потім будуть Жуковський, Раменське – аеродроми в Підмосков'ї. Ставлення до сім'ї на війні було особливим, говорить вона, їх  не вважали тягарем військової частини, їх називали реліквією.

"Під козирком"

Саме зі службою в Кратовому пов'язана історія, яка мало не коштувала Олександрі Дмитрівні життя, причому вирок могли винести свої ж, ті, з ким воювала по один бік фронту. Сьогодні обставини, у зв'язку з якими вона стала підозрюваною, викликають лише здивування, а тоді їй із Борисом справді доводилося щоранку, вирушаючи кожен на своє місце служби, прощатися, як назавжди. Тих, хто в ті часи потрапив, як говорили, "під козирок", чекав якщо не розстріл, то штрафрота. Це сталося 1942 року. Доньці, головній героїні тих подій, було майже півроку. Олександа Дмитрівна якраз готувалася взяти участь у бойовій операції – десант мав висадитися за шість кілометрів від її рідного села, і бажання провідати маму переважило в ній усе. У Кратовому тямущій дівчині, окрім медичних завдань, почали доручати й ведення певної секретної документації аеродрому – кількість вильотів, їх мета… І от одного разу, перед тим, як віднести командирам уже готовий звіт, вона вирішила забігти
в крихітну комірку при пожежній службі, яку Трегубам виділили як сім'ї з немовлям (на інших аеродромах протягом усієї війни доводилось жити якщо не в казармі, то в палатці або землянці). Кожні три години тоді потрібно було навідуватись до дитини. Вийшла в коридорчик, щоб розігріти кашу, а коли повернулась, мало не обімліла. Дитина доповзла до стосика документів і два верхніх уже встигла зжувати…

– Що вдалося, я ще витягла в неї з ротика. А далі, не пам'ятаючи себе, можливо, й не зачинила двері в ту комірку, не чуючи ні рук, ні ніг, побігла в штаб. Військовий, який доручив мені цю справу, був приголомшений. Воно й зрозуміло, його ж тоді контррозвідка тягала більше, ніж мене. Оце довірив!.. А раптом то я навмисно так усе влаштувала? Звісно, від запланованого вильоту мене тоді відсторонили. Так жодного разу я маму більше й не побачила. Вона загинула в 43-му, в день визволення Житомира, – пряме влучення авіаснаряда в будинок. За два місяці до цього поховала 18-річного сина  Іванка – поліцаї викрили, що він мав зв'язки з підпіллям.

Про всі ці гіркі події Олександра Трегуб дізнається набагато пізніше, пом'янути маму тоді до них завітає і старосільський її сусід дядько Андрій Коберник, який, власне, й керував на тій території підпіллям. Олександрина мама йому також допомагала. З яких причин вона частенько опинялась у довколишніх селах, де впав збитий радянський літак, місцеві завжди могли пояснити поліцаям – розпитує, чи не знають вони щось про її доньку…

При зустрічі з Олександрою дядько Андрій раптом запитав, що трапилося в неї у 42-му. Олександра насторожилась, але, звісно, вдала, що не розуміє. І тоді сусід розповів, що підпільникам довелось писати на неї характеристику, надсилати "куди треба" затребувані дані. Врятував її дядько Андрій!

На честь Перемоги

Ходити Людочка вчилась фактично на аеродромі. За добрих няньок їй були чоловіки в гімнастерках. Справлялись, сміється Олександра Дмитрівна. Обожнювали дитину, а що вже вона їх – ладних бачити в ній рідну: чи не кожен же мав таку свою крихітку десь далеко, у поглинутих війною містах і селах… Коли льотчикам видавали шоколад, це був неодмінний гостинець, який вони, повернувшись із польоту, передавали малій "від зайчика". Єдине, за що мати непокоїлась, – це за те, що під час ворожого нальоту бомба може влучити в їхнє "помешкання" і, повернувшись, вона не застане дитину живою.

Звикати до цивільного життя Люда почала з кінця 1943 року –  після визволення Києва батьки відвезли її до бабусі з дідусем на батьківщину Бориса Онуфрійовича – в село Стави Кагарлицького району. Важко звикала і, до речі, на все життя зберегла теплі спогади про своїх няньок-днювальних.

З аеродромів у Підмосков'ї воєнні дороги привели подружжя Трегубів у Білорусію. Орша, Барановичі… Фельдшер, на 1945 рік старший лейтенант медичної служби, Олександра Дмитрівна продовжувала виконувати все ті ж обов'язки – лікувала хворих бійців у санчастині, чергувала на аеродромі, звідки вирушали на бойові завдання й, на жаль, не завжди поверталися екіпажі… Але поважали її товариші не тільки як хорошого фахівця, а й як неперевершену заспівувачку полку. Це тільки вона вміла так виводити "Над полями да над чистыми" або "Ой туманы, мои растуманы", що герої-авіатори не знали, куди ховати вологі від сліз очі.

Борис Онуфрійович у 1945-му був майором, обіймав посаду інженера зі спецобладнання 362-го авіаполку 45-ї авіадивізії Дальньої дії. За воєнні роки оснащення полку істотно змінилося – з аеродромів уже звично злітали, зокрема, й американські "бостони" Б-25, які могли здійснювати по кілька вильотів на добу…

Звістка про Перемогу розбудила Трегубів на світанні в Барановичах. Новина, на яку всі вже так нетерпляче очікували, спонукала військових до по-хлоп'ячому безрозсудного вчинку – на радощах вони вистріляли все бойове спорядження з літаків, згадує жінка. Саме цей шквал пострілів на честь Перемоги й підняв на ноги всі околиці. Закінчилась Велика Вітчизняна війна!

У майбутньому двоє синів Бориса Онуфрійовича та Олександри Дмитрівни Трегубів вчитимуться ходити вже не на військових аеродромах, вони з'являться на світ уже в мирні 1946 та 1949 роках , ще не розуміючи, яку ціну заради цього сплатили їхні батьки, із завмиранням серця слухатимуть перші дитячі спогади старшої сестри…

Вікторія КОРНЄВА.