Подякою за підписом командира окремого батальйону ДАІ УВС Київського облвиконкому О.П.Нікітіна відзначені й заслуги його дружини Віри Григорівни, “яка добровільно розділяла тяготи його нелегкої служби в органах внутрішніх справ”. Нині про це подружжя Кравченків говорить із часткою гумору, хоча чверть століття тому було не до сміху.

З 1982 року за направленням трудового колективу Писарівщинського СПТУ №51 Володимир Кравченко працював у Зіньківському взводі дорожньо­патрульної служби ДАІ. В нестерпну спеку й лютий холод доводилося патрулювати автотрасу Полтава–Гадяч. Машина – одна на весь взвод, мотоцикл – теж один на двадцятьох. Такими були умови праці простого державтоінспектора. Коли 1986 року вибухнув Чорнобиль, із їхнього взводу на ліквідацію наслідків забрали трьох чоловік. На сьогодні живим залишився лише один – Олександр Репало з Балясного. Зіньківчани Іван Ващенко, Петро Конюшенко свій ряст відтоптали. А їм би ще жити й жити…

У лютому 1987 року Володимирові надійшло коротке розпорядження: вранці наступного дня з “тривожним чемоданом” бути в обласному управлінні ДАІ. Й ніяких пояснень – куди відправляють, для чого. Що таке “тривожний чемодан”, знають у кожній родині співробітника міліції: у валізі напоготові повинні бути сухий пайок на добу, ложка, миска, комплект білизни, речі туалету, конверт, папір, ручка… Звісно, про мету відрядження здогадалися одразу, молода дружина зойкнула з розпачу, заплакала. Ще б пак: невідомість лякала, Віра залишалася вдома сама з двома малолітніми дітьми. Але співробітники органів внутрішніх справ, як і військовослужбовці, наказів не обговорюють. На той час організувався окремий батальйон ДАІ, завданням якого було налагодження безпеки руху автотранспорту в зоні Чорнобильської АЕС. Пунктом дислокації стало село Термахівка Іванківського району Київської області, сюди з усіх областей України з’їхалися більше ста співробітників ДАІ. Населений пункт, розташований поблизу 30­кілометрової зони, був напівпорожнім: хтось із людей виїхав у більш безпечне місце, хтось залишився. Саме порожні села найбільше вразили Володимира і його товаришів – ніби страшна моровиця пройшлася їхньою територією. І рудий від радіаційного пилу сосновий ліс. А ще – місто Прип’ять без жодної людини, місто­привид…

– Коли розказую про Чорнобиль, ніби й досі відчуваю смак радіації, – говорить Володимир Петрович. – Це як палиш цигарку без фільтру і тютюн потрапляє всередину, дере в горлі, весь час хочеться запити водою. А тоді звикаєш. Коли поверталися додому, чистим повітрям було важко дихати, здавалося, воно ось­ось розірве легені.

На центральних трасах було обладнано 12 стаціонарних постів, де проводилася дезактивація автотранспорту від радіаційного пилу. Перший із них містився за півкілометра від реактора, там через кожні дві години змінювався “даішник”. Засобів захисту – практично ніяких. Завданням Володимира Кравченка як дозиметриста були щоденний об’їзд разом із командиром взводу всіх дванадцяти постів і вимірювання рівня радіації, а також робота на санпропускнику. Не злічити, скільки “канарейок” (міліцейських спецмашин із мигалками) змінив за три місяці перебування в Чорнобильській зоні: радіаційний фон у них починав просто зашкалювати… У карточці обліку доз радіоактивного опромінення значиться, що сержант Кравченко В.П. з 2.02 по 2.05.1987 року отримав 6,82 рентгена. Скільки їх було насправді – ніхто цього не оприлюднював. Тож тим, що Україну й світ було врятовано від ядерної загрози, ми завдячуємо тисячам, десяткам тисяч ліквідаторів, серед яких – і Володимир Кравченко. За вісімнадцять років в органах внутрішніх справ він нагороджений медаллю “За бездоганну службу”, нині – на пенсії.