Тоді на шпальтах видання з’явився чудовий, справді сповнений весняної ніжності й жіночої чарівності фотоетюд до 8 Березня. У сюжеті задіяні дві героїні: молода красуня-мама й маленька донечка. З цими образами прекрасно впоралися тоді лаборант Полтавського турбомеханічного заводу Тамара Шкуть та її шестирічна племінниця Інна.

Відтоді минуло 44 роки, протягом яких життєві дороги Миколи Петровича та Тамари Михайлівни хоч і снувались-звивались в одному місті, а жодного разу не перетнулись. Утім, нічого незвичайного в цьому, напевно, й немає – у кожного (що й говорити про людей творчих професій!) є на пам’яті яскраві епізоди, які не мали продовження. І ось фотоетюд з’явився в газеті знову…

– Це сусідка, яка живе поверхом вище, принесла мені газету, тоді я й зателефонувала до редакції, розповіла, що то я на фото. А сама давно вже нічого не передплачую. Не до того… – жінка поважного віку важко спирається на милиці й запрошує нас із Миколою Петровичем проходити у кімнату. Її “охорона” – дві не так сердиті, як галасливі собачки – дзяволить нам услід.

“Сьогодні ти вже, мабуть, не захотів би мене фотографувати…” – відчувається, що цими словами Тамара Михайлівна більше звертається сама до себе, ніж до Миколи Петровича. А він відказує, що чому ж: у кожному віці людина цікава, потрібно віднайти тільки гідний ракурс; хоча зізнається, що якби зустрів її десь випадково, то, найімовірніше, не впізнав би.

Безсумнівно, роки їх обох змінили. Але поряд із Тамарою Михайлівною достатньо пробути лише кілька хвилин, аби зрозуміти, що її підкосив не сам вік, а горе. Надзвичайна скромність помешкання, загострене, як буває тільки в самотності, порозуміння з тваринами – це зовсім другорядні деталі, яких сама вона давно вже не помічає…

– Дуже гарна собою, чорнява, – починає згадувати Микола Петрович про Тамару Михайлівну в молодості. – Я з нею познайомився, коли фотографія була для мене ще тільки захопленням, – як і вона, працював тоді на турбомеханічному заводі. Ну, а пізніше, вже здобувши диплом журналіста й ставши співробітником “Зорі…”, згадав про неї – такий типаж не забувається. Фотомитці його вирізняють відразу. Наприклад, весільне фото Тамариної старшої сестри в ті роки довго прикрашало вітрину фотоательє в центрі міста…

Ясна річ, красуні милують око. Притягують, захоплюють, надихають. Портрет сестри десь у Тамари Михайлівни є, так само, як і газета 44-річної давнини з березневим фотоетюдом, але шукати їх для нас по шухлядах у неї немає сил…

 “Вам не треба?” – Тамара Михайлівна перехоплює наші погляди на меншу собачку, майже ще цуценя. Вони обидві вмостились біля неї на ліжку й туляться з обох боків. “А то я могла б подарувати”. Це вона про Бобика, нащадка більшої, яку Тамарі Михайлівні півтора року тому принесла донька Римма, підібрала на вулиці й пожаліла… Назвала Жужою. Така розумна, лагідна, говорить про тварину жінка і майже очікувано додає: тільки й того, що не балакає.

Римма живе неподалік. У неї з чоловіком хороша квартира, задоволено уточнює Тамара Михайлівна, ну, а надалі все буде ще краще – нарешті ж збулась Риммина мрія стати мамою. Шість років вони з чоловіком сподівалися і ось діждалися, та ще й відразу двох.

– Хлоп’ята народилися. Оце аж у сімдесят років я вперше стала бабусею.

Але довго Тамара Михайлівна чекала не тільки на онуків. Такою молодою мамою вона теж побула тільки в тому газетному фотоетюді. Римму народила в 36. А вже через рік знайшовся й синок Руслан. Саме після появи на світ дітей її життя повернуло в інше русло. На попереднє місце роботи в Полтавський геологорозвідувальний інститут, куди влаштувалася з турбомеханічного заводу досвідченим лаборантом, вона не повернулася. І справа не в тому, що, як раніше, роз'їжджати по відрядженнях їй було вже не до снаги, хоч подорожі ті справді любила й сьогодні згадує з вдячністю – просто за те, що були. Забувати про попереднє життя настійливо радив чоловік. Він приїхав навчатися до Полтави з далекого Дагестану й запримітив Тамару, мабуть, не тільки тому, що красуня дуже була схожа зовнішністю на жінок з його батьківщини. Влаштовував і характер. “Я поступлива”, – Тамара Михайлівна і сьогодні, коли чоловік уже кілька років, як зачинив за собою двері й повернувся у рідні краї, вимовляє це якось навіть із гордістю…

В обох то був другий шлюб, тож про ціну родинної злагоди жінка добре вже знала, та й перспектива присвятити всю себе довгоочікуваним дітям зовсім не засмучувала. Погодилась. А потім тяжко захворіла й невдовзі померла старша сестра, через півтора року не стало і її доньки Інни, дівчинки з газетного фотоетюду. Інниному синові, якого та виховувала сама, тоді було лише чотири роки.

 – Він майже відразу почав називати мене мамою. Так що виростила я й Валерика. І ніколи, Боже сохрани, не ділила, що це – мої рідні діти, а він – син племінниці, – розповідає Тамара Михайлівна. – Він закінчив Полтавський технікум харчових технологій. А ще, дякувати Валерику, вийшло так, що прабабусею, хоч і двоюрідною, я стала раніше, аніж бабусею. Його синочка звуть Стасиком.

Без роботи, лише доглядаючи за дітьми, так тоді й не всиділа. З сімнадцяти ж років, відколи за протекцією батька, який обіймав керівні посади на турбомеханічному заводі, її взяли працювати в лабораторію, звикла заробляти сама. Спочатку влаштувалася надомницею: воно ж ніби весь день і на місці: за пранням та біля плити, а разом з тим для однієї фабрики оздоблювала взуття, для іншої – робила бігуді. Потім “вигідне” місце підказала сусідка – влаштувала замість себе в розташований поряд із їхнім будинком дитячий заклад прибиральницею. Це й справді було Тамарі Михайлівні з руки: раненько, доки сини та донька ще сплять, виміряє тією ганчіркою кілометри підлоги, що й рук не чує, – й додому, ніби на другу зміну, майже на ту ж роботу. І так день у день. Два десятки років.

Донька Римма закінчила Харківський фармацевтичний інститут, певний час там і працювала. А доки була ще студенткою, одно мати моталась до Харкова з тими непідйомними, повними банок-згортків, сумками. Втім, якби ж тільки туди… Возила сумки й Русланові. У тюрму. Такі, каже, важкі, що не раз із ними й падала.

– Десь я прогледіла сина. Не так щось у нас пішло… Наркотики, потім – хвороба. Посадили, але ж мусила все одно допомагати. А яка в прибиральниці зарплата? Почала ходити по наймах – то у банкіра одного прибирала, то ще там… Робила, доки м
огла, хоч на початку 2000-х перенесла вже й два інсульти. Тоді ніби й попустило. Ціпок взяла – й давай тягти свою лямку далі…

Аж допоки з чужого дому, в якому наводила порядок, одного разу вже й не змогла повернутися самостійно. Викликали таксі. Й після того злягла, півроку не могла навіть сісти на ліжку. Зовсім погано стало й з Русланом: надії на його видужання від туберкульозу вже ніхто не давав. Доглядала за обома хворими мама Тамари Михайлівни, вже й сама майже немічна дев’яносторічна жінка. У її квартиру Тамара Михайлівна перейшла жити, тільки-но розлучилася з чоловіком.

– Я тут лежу, Руслан – там, – показує Тамара Михайлівна на одне, а потім на інше ліжко в кімнаті, – а мама – в спальні. До мене почали ходити віруючі, а виросла ж я в сім’ї комуніста, атеїста. Ми день і ніч молилися за спасіння Руслана. Він же згасав, як та свічечка… А потім у березні, це три роки тому, померла мама. Я ледве сповзала попрощатися. Через десять днів не стало й Руслана. Більше його немає. Я знаю. А змиритись не можу…

Фото, на якому синові років

7–8, як і в багатьох літніх людей, у Тамари Михайлівни закріплене на скляній стінці серванта – він там такий серйозний, гарненький, маленький хлопчик…

Мабуть, найщасливіше доля склалася в третьої “героїні” етюду – берізки, біля якої красуня тоді усміхалася під спалахами фотооб’єктива. Вона так і росте неподалік колишнього будинку Тамари Михайлівни. Це там, де річечка Тарапунька. Втім, вирізнити деревце з гурту білокорих посестер жінка не могла навіть тоді, коли ще ходила повз них. Спочатку – не чуючи ніг від щастя, потім – від втоми, згодом – від передчуття біди.

Коли від цієї тяжкої розмови стає вже зовсім нестерпно, ніби від тривалого, аж до болю в очах, розглядання “ненароджених” іще з негативів світлин, Тамара Михайлівна раптом потихеньку, спинаючись на милиці, підводиться, просить нас зачекати й дибає до виходу з кімнати. Згодом повертається з великим кульком. Розкриває його й по черзі, з гордістю й ніжністю, з усмішкою на справді цікавому, примітному і в сімдесят років обличчі, показує нам малюсінькі в’язані кофтинки, штанці, костюмчики. Ось що займало її протягом останніх місяців. Це буде Римминим хлопчикам. Навіщось же старенька все-таки підвелася, після того, як рік і вісім місяців була прикута до ліжка. Бабуся задоволено розкладає зворушливий гардероб…