ОТОЖ дуже давно їхали цим краєм у своє посе

лення – Яреськи – чумаки і тут, серед степів, зус

тріли хлопчикасироту. Один із бездітних чумаків

забрав хлоп’я до себе, радів йому, як власному си

ну. А невдовзі, як це Бог дає багатьом бездітним

родинам у нагороду за їхнє прагнення зігріти си

роту, народилася у цій сім’ї дівчинка. Діти виросли

і … покохали одне одного. Може, хлопець пам’ятав

про те, як з’явився у цій родині, мо’, сусіди розпо

віли чи то доля так розпорядилася, але їхні братер

ські й сестринські почуття переросли у палкіший

вогонь. Молоді люди не зуміли загасити полум’я

своїх юних сердець. Батьки, звісно, були проти

їхніх стосунків, але це закоханих не зупинило – во

ни вирішили втікати з дому.

Першого разу батько наздогнав їх і повернув на

зад, але невдовзі молоді люди знову втекли – вони

добралися до того краю, де нині розташована

Ярохівка. Поставили тут курінь, в якому й розпоча

лося їхнє сімейне життя (як у тій приказці: “Хоч хліб

із водою, аби, милий, з тобою”). Але батьки знай

шли їх і тут. Молодята, побачивши, що ті наближа

ються, знову кинулися втікати. Тут уже мати не вит

римала і почала просити чоловіка: “Дай їм спокій.

Ти їх не втримаєш, хай живуть собі з Богом. Вели

кого гріха тут немає – діти ж не однієї, не рідної,

крові… Чим зможем – поможем їм, хай залиша

ються тут…”

Отак на родючих полях Полтавщини і з’явилося

нове поселення. Оскільки прізвище у молодят бу

ло Яресько, то й назва його стала Яреськівка (зго

дом – Ярихівка, нині ж – Ярохівка).

Скільки всього дітей Бог послав молодій парі –

перекази не зберегли, а про трьох синів згадують.

Один, стрункий красень, був гусаром, а по закін

ченні служби повернувся додому. Батько його від

ділив, одружив і поселив неподалік на нових зем

лях. Той хутір почав називатися Гусарівка.

Інший син народився горбатеньким, це й визна

чило назву хутора, де поселився цей нащадок.

Третій син був недалекий розумом, але і йому та

кож знайшлася пара – він став самостійно хазяй

нувати на землях, що почали називатися Уманці…

Для більшості присутніх на святі села жителів

Ярохівки ця розповідь була відкриттям. Кожен по

своєму уявив тих своїх далеких пращурів, які дали

життя і їхньому селу, і їхньому роду. Адже багато і

сучасних родин носять це прізвище або ж ще мо

жуть пригадати, що їхні матері, бабусі чи прабабу

сі теж були Яреськами. Як і в моїй родині.

Ярохівка… Село вишневе, калинові мости в да

лекі дитинство і юність. Що пам’ятають літні сер

панки і сиві осінні тумани, які огортали тебе, що хо

вають у своїх вітах старезні верби над ставом і над

малим потічком, який струменіє десь до далекої

вже напівзамуленої Говтви, що несли тобі на кри

лах журавлі й дикі гуси у весняному небі?

Село, народжене з любові, та далеко не завжди

довелося тобі купатися в добрі й любові в подаль

шій своїй долі. Ти пам’ятаєш, як до солоного поту

працювали на твоїй землі сини, внуки й правнуки

тих перших поселенців і як солодко завмирали їхні

серця, коли з порепаних натруджених рук падало в

землю зерно і проростало важким, дорідним коло

сом?

І розумієш, як не хотілося розлучатися добрим

господарям із тою земелькою в роки колективіза

ції… Не всі хотіли йти в колгосп, багато родин ви

везли за Урал. Розкуркурили сім’ю Луки і Наталки

Яреськів, виселили їх разом із дітьми Йосипом,

Катериною, Харлампієм, Орисею, Саньком аж у

Свердловськ.

Шкодувало село і за родиною Михайла Борово

го. Як не вистачало Ярохівці вмілих рук його синів

– жерстяника Якова, чоботаря Юхима, кравця Іва

на! І родину Степана Коваля, і сім’ї братів Луки та

Івана Гринів вирвали з рідної землі. Грині не встиг

ли добудувати нової хати, в ній пізніше зробили

сільську школу.

Олександр Яресько повернувся з чужих країв,

одружився на вдовікрасуні Мар’яні, яка мала

трьох дітей. Батьківської хати йому не повернули,

тож забрав дружину з дітьми і виїхав у Воронеж. А

після війни ця сім’я опинилася в Америці. Їхній син

Іван приїжджав у Ярохівку на могилу свого стар

шого брата. Яків та Юхим Борові теж через кілька

років після виселення приїхали в рідне село, від

новлювали документи, трохи працювали в колгос

пі. Але невдовзі їх обох забрали “енкаведисти”…

А пам’ятаєш, Ярохівко, як у далекому 1933му

голод косив твоїх синів і дочок, як вимирали сім’ї і

порожніми залишалися цілі кутки? Марія Михай

лівна сьогодні згадує одну таку родину – Якима і

Євдокії Яреськів, їхніх дітей Івана, Галю, Настину,

котрі померли страшною голодною смертю. А

скільки одиноких і братських могил з’явилося в ті

часи на садибах ярохівців!

А потім були ще чорні дні сталінських репресій:

за випадкове необережне слово, за фальшивий

донос людей забирав “чорний ворон”.
Яким воро

гом народу був тихий, неграмотний селянин Федір

Яресько, котрого на 10 років запроторили на Ко

лиму? Там працював на шахті, чоловіка привалило,

поламало йому ребра. Після повернення додому

тяжко хворів, невдовзі помер. Сталінський режим

зламав долі Арсенія Яреська, Петра Прокіпця,

Прокопа Криворучка, Карпа Бугаєвського та інших.

І все ж село жило за своїми писаними та неписа

ними законами й традиціями, збільшувалося і

зростало. Здається, порівняно недавно в лексико

ні нашого сучасного життя з’явилося слово “пере

будова”, але воно звучало і в передвоєнний час.

Тоді проводилася кампанія з переселення людей із

окремих хуторів у села. Багато хуторян зводили

собі хати і в Ярохівці. Дехто не встиг і пожити в но

вій оселі чи завершити будівництво – почалася вій

на, а відступаючи, фашисти палили хати.

Скільки ж таких недобудованих осель, недосія

них нив, недоспіваних пісень, недоцілованих дів

чат і недопещених діток залишили по собі страшні

роки війни. Пам’ятає село, як уже в перші дні при

ходу окупантів були заарештовані й страчені Мак

сим Коротченко, Влас Семиборода, Захар Оди

нець. А скільки молодих чоловіків пішли на фронт,

щоб уже ніколи не вернутися до рідних порогів.

Мого рідного дядька Олексія Яреська забрали

напередодні війни на перепідготовку. Мабуть, за

іронією долі їхав він у ті ж самі Яреськи, звідки ко

лись тікав із юною дружиною його далекий пра

щур. Співучий і веселий Альоша Яресько, який

умів майструвати і шевцювати, який так любив

свою дружину і залишив удома чотирьох малень

ких діток (найстаршій – 6 років, найменшій – 6 мі

сяців), не знав ще тоді, що це його остання дорога

з рідного дому.

Мій батько і дідусь Макар евакуювали колгоспну

худобу на схід. Коли поверталися додому, в Харко

ві, на Холодній Горі, зустрілися з Олексієм, бійцем

Червоної Армії, який отот мав вирушити на фронт.

Рідні бачили його тоді востаннє. Де поклав він

свою голову, в яких землях ліг на вічний спочинок –

ніхто до цього часу так і не знає. У село прийшов

лист: “Ваш син, чоловік і батько Яресько Олексій

Макарович зник безвісти…” І хоч рідні писали в

різні інстанції, посилали запити – безрезультатно.

Як же гірко й важко довелося вдові фронтовика

Єфросинії Антонівні підіймати самій чотирьох ді

тей. “Восени 43го ми копали землянку. Мама об

мазувала дірки на даху глиною, а ми всі вчотирьох

носили воду з недалекої річечки. Найстарша,

восьмирічна Таня, сама несла відро, ми з братом

Іваном удвох тягли його, а Соня, якій ще не було і

трьох років, носила воду кухликом…” – так згадує

своє дитинство Марія Олексіївна Калюжна.

На плечі дітей лягла вся домашня робота, адже

мати від зорі до зорі працювала в колгоспі. Вона

була ланковою, стахановкою. Також самі піднімали

дітей солдатські вдови Тетяна Михайлівна і Тетяна

Гордіївна Яреськи, Єлизавета Бугаєвська, Євдокія

Крупченко та інші.

Війна залишила ще один болючий шрам у моїй

родині – німці живцем спалили в хаті мою бабусю

по маминій лінії Єлизавету Яковенко.

Згадують односельці й про трагедію в соняшни

ках поблизу села. Там було знайдено труп молодої

Марійки Яресько. Поруч лежав вузлик із речами,

які дівчина збирала з собою в евакуацію. Кажуть,

що її зґвалтували і вбили німці.

А скільки сивини додалося в косах матерів,

скільки сліз було пролито, коли молодь вивозили

на невільну працю в Німеччину. Орися Яресько, Іл

ля Криворучко, три Олександри Яреськи, Михайло

Криворучко, Векла Яресько, Прокіп Лелюк, Іван і

Марфа Прокіпці, Тетяна Яресько, Оксана Криво

ручко – ці та інші хлопці й дівчата снили на чужині

рідним селом, з нетерпінням чекали визволення і

ладні були пішки йти сотні кілометрів додому.

Омеляна Яреська, який до війни був рахівником,

німці призначили в селі старостою. Але він не став

сліпо виконувати всі вказівки окупантів, старався

допомогти і захистити односельців. Тому його за

арештували фашисти.

Полікарп Яресько, Дем’ян Криворучко, Кіндрат

Ростовський були поліцаями, пішли з села разом

із німцями, пізніше опинилися в Канаді. Звідти

зрідка надходили в село їхні листи, здебільшого ж

спецслужби перехоплювали всі ті вістки.

А потім моє село, як і вся стражденна Україна,

поволі перебиралося із землянок у глиняні хати.

Вдови і матері ще чекали чоловіків і синів, діти, які

не всі й пам’ятали своїх батьків, надіялися, що тат

ко якимось дивом залишився живим, незважаючи

на похоронки, і прийде, і буде їм опорою й захис

ником. Не вертали ті сиві журавлі…

А серед тих, що вернулися, було немало інвалі

дів. Мій батько, Пилип Макарович, вернувся з вій

ни тяжкохворим, лікувався в госпіталях і невдовзі

помер, залишивши на руках дружини Парасковії

Федорівни четверо дітей… Мені тоді було 8 місяців.

…Минали роки, виростали діти, відбудовувало

ся село. Колись на його теренах був окремий кол

госп імені Шевченка, потім пройшло укрупнення,

об’єднався він із орданівським колгоспом імені

Сталіна, пізніше – імені Щорса. Знаними людьми в

Ярохівці були чоловіки з прізвищем Яресько: Фе

досій – бригадир, Кирило – комірник, Андрій – за

відуючий фермою, Лука – рахівник… А в ланці й на

фермі бджілками трудилися їхні дружини – Ганна,

Настасія, Марія, Олександра…

А пам’ятаєш, Ярохівко, своїх співучих синів і до

ньок, своїх сільських соловейків? Як вправно грали

на гармонії Дуня Лелюк й Іван Штепа, як гарно спі

вали Іван Михайлович Яресько, Тетяна Семко, Те

тяна Яковенко, Єфросинія Безрук, Галина Півень!

А яким садівником був дід Антон Криворучко, які

смачні пиріжки пекла баба Парасочка і галушки ва

рила баба Арсениха!

Мій дідусь Макар Яресько був великим любите

лем базарів. Колись від колгоспу його посилали у

Полтаву продати м’ясо чи вторгувати копійку за

вибракуваних поросят. І так йому до душі була та

справа, що вже й після виходу на пенсію їз
див на

базар із нехитрим сільським товаром – купував у

односельців м’ясо, яйця, курей, узвар… У Полтаві

за прилавком і помер. Не дожив до сучасної пере

будови – називалася б його діяльність бізнесом, а

тоді те було “спекуляцією”…

Були в Ярохівці й свої народні цілителі. Медици

на тоді була віддалена від села, тож ішли люди зі

своїми проблемами зразу до бабок. Уже як не до

помагало, тоді вирушали в Диканьку чи Полтаву до

лікарів…

Лишай уміла лікувати баба Пантюсиха, вивихи

вправляла моя бабуся Макариха, від переляку ді

тей зцілювала баба Галя Косиневська. Особливий

дар був у знахарки Гапки Яресько. Своїм поглядом

вона могла зупинити кров чи навіть… змінити політ

птахів. Просять було онуки: “Бабусю, хай журавли

ки покрутяться над селом”. Гляне жінка в небо, де

летить ключ журавлів, щось прошепоче, зав’яже

вузлик на поясі – й птахи раптом збиваються з об

раного курсу, починають кружляти над бабиною

хатою. І то доти, поки хлопці знов не прибіжать до

бабці: “Відпустіть, хай уже летять…” Знову бабця

гляне в небо, щось скаже – і полетять птахи далі.

Було достигнуть у людей соняшники на городі, а

горобці вже тут як тут: “випивають” зерно у круж

ках. А на город баби Гапки жоден горобець не за

летить… Сьогодні її назвали б, мабуть, екстрасен

сом…

Село працювало і відпочивало, співало і плака

ло, раділо й журилося… Тут усе на виду, люди до

помагали один одному, кумалися, ріднилися. Щи

ро співчували родині Андрія і Платониди Яковен

ків, у яких сини без видимих для того причин звели

рахунки з життям. А якою жорстокою доля була для

мого дяді Михайла Яковенка. Його брат загинув на

фінській війні, матір німці спалили живцем, самого

також вивозили в Німеччину, потім воював. Дружи

на і всі п’ятеро дітей померли передчасно, у нього

самого ампутували ногу, він – інвалід війни. Нині

має 85 років, тішиться внуками і правнуками, дог

лядає його невістка.

З того далекого часу заснування Ярохівки при

йшли у світ і пішли за межу вічності десятки поко

лінь односельців. Скільки людей виїхало з села,

району й області, невідомо, як склалися їхні долі.

Багато хто підтримує зв’язок із родичами, приїж

джає на могили батьків чи дідів. Гордилася Ярохів

ка капітаном ІІ рангу, викладачем одного з військо

воморських вузів на Далекому Сході Миколою

Криворучком, який трагічно загинув у водах океа

ну, льотчиком став Петро Прокіпець, лікарями – Га

ля Чугуєвець і Уляна Омеляненко, вчителем – Валя

Семко, прокурором в Узбекистані працював Павло

Яресько, суддею в Одеській області – Надія Кости

ря, зоотехніком – Михайло Яресько, бджолярем –

його сестра Ольга, гідрометеорологом – Тетяна

Криворучко, ветлікарем була Олександра Яресь

ко. А скільки твоїх синів і дочок, Ярохівко, працю

вали і працюють механізаторами, тваринниками,

будівельниками!..

У дні новорічних, різдвяних, хрещенських свят,

коли за родинним столом збираються найближчі

люди, згадуються імена і тих, кого вже немає по

руч із нами, – імена незабутніх наших предків.

“Ідіть, тату, мамо, кутю їсти”, – говорять до них…

На жаль, сьогодні Ярохівка вже не така веле

людна, як була раніше, багато садиб закинутих і

хат опустілих. Піднялися б наші предки, яких си

лою відривали від рідної домівки і відправляли в

Сибір за те, що вони так любили цю землю, до кри

вавого поту працювали на ній і мали на кілька де

сятин більше, ніж в інших…

І все ж це село є колискою для тих людей, які

проживають нині тут, і тих, хто тут народився, про

те залишив його по своїй чи не своїй волі. І знову

багато хто з них хоче полинути спогадами в своє

дитинство і хоча б так добратися до першої життє

вої “станції” під назвою Ярохівка. І зустрітися, і по

говорити, і заспівати. Як і домовлялися в час того

першого свята села – зустрітися в кінці червня.

Цього року оргкомітет пропонує зібратися

Злітаймося до того ромашкового села, яке на

родилося колись у степу із юного кохання.