ківських прав в Україні зали&

шаються, на жаль, стабільно ви&

сокими. Дослідження вказують

на критичну позначку. Близько 95

відсотків дітей&сиріт можна від&

нести до соціальних, бо на мо&

мент набуття цього невтішного

статусу в них були живі батьки.

Натомість, попри державну під&

тримку прийомних сімей і будин&

ків сімейного типу, громадяни не

поспішають усиновлювати чужих

дітей чи брати над ними опіку.

Зокрема, за інформацією місь&

кого управління юстиції, у Кре&

менчуці минулого року було вси&

новлено лише 26 дітей, одного з

яких взяв на виховання громадя&

нин США. Водночас у місті впро&

довж п’ятдесяти років функціонує

школа&інтернат імені А.С. Мака&

ренка, яка є загальноосвітнім

закладом обласного підпорядку&

вання. Довгий час вихованцями

інтернату були переважно діти з

малозабезпечених і соціально

незахищених сімей, та після 2002

року основний контингент закла&

ду – діти&сироти та діти, які

позбавлені батьківського піклу&

вання.

За словами директора закла&

ду Олександра Кириченка, нині в

інтернаті навчається 190 дітей із

9 районів області. З них повних

сиріт – 14, із соціально неспро&

можних і малозабезпечених сі&

мей – 85, а от позбавлених бать&

ківського піклування – 91. За ві&

ковим цензом найбільшу групу

складають підлітки, котрі вчаться

у 5–9&х класах. Їх – 113. Дітьми

такого віку практично не цікав&

ляться усиновителі. Хоча мину&

лого року таке щастя посміхну&

лося одній дитині молодшого ві&

ку, ще двох узяли під опіку й од&

ного – до прийомної сім’ї.

Як бачимо, впровадження сі&

мейних форм виховання не набу&

ло сподіваного поширення. На

жаль, не запрацювала й норма

щодо виховання 50 дітей в одній

школі&інтернаті. У Кременчуць&

кому закладі свого часу перебу&

вали й 320 дітей, тому нинішня

кількість (190) – це ширші мож&

ливості у справі виховання. Як

зазначає Олександр Кириченко,

ще три роки тому в школі відій&

шли від колективних форм вихо&

вання й перейшли до соціально&

індивідуальних. Ця форма робо&

ти спрямована на вивчення інди&

відуальних особливостей кожної

дитини і формування та розвиток

на цій основі її нахилів і здібнос&

тей. Не секрет, що діти, позбав&

лені батьківського піклування,

пройшли досить сувору школу

життя: скоювали правопорушен&

ня, вживали алкоголь, тютюн, а

то й наркотики. Таких вихованців

у Кременчуцькому інтернаті –

майже третина, наголошує ди&

ректор закладу. Також він зазна&

чає, що у багатьох із них шкідливі

звички – це як генетичний код,

успадкований від горе&батьків.

Утім, бувають і винятки як серед

безвідповідальних сімей, так і

серед на перший погляд цілком

забезпечених та благополучних.

Нещодавно до інтернату потра&

пила 13&річна дівчинка, від якої

добровільно відмовилися бать&

ки, які успішно працюють у бан&

ківській сфері. Вони категорично

не хочуть спілкуватися з донькою

й сподіваються, що інтернат му&

сить її перевиховати. На жаль,

такі випадки непоодинокі.

Тож, на переконання Олексан&

дра Кириченка, інтернати існува&

тимуть ще довго, адже соціаль&

них сиріт при живих батьках не&

обхідно вчити, виховувати. А у

державному закладі вони мають

необхідне для цього: сучасні на&

вчальні кабінети з комп’ютера&

ми, мультимедійними дошками

та Інтернетом; столярну й швей&

ну майстерні; спортивну й актову

зали; бібліотеку з різноманітним

книжковим фондом; затишні

спальні та ігрові кімнати; заняття

в різноманітних гуртках. Із заці&

кавленням вихованці відвідують

центр психологічного розванта&

ження та соціально&побутовий

центр. Останній, до речі, було

створено завдяки сприянню гро&

мадських формувань “Наше

майбутнє ХХІ сторіччя” і “Фонд

розвитку громади Кременчука”.

Два роки тому вони при підтрим&

ці міської влади та фінансової

допомоги Всеукраїнського бла&

годійного фонду “Крона” й Між&

народного фонду “Відродження”

на базі школи&інтернату офіційно

відкрили “Школу підготовки до

дорослого життя”. Задля цього в

одному з приміщень створено

умови, які нагадують помешкан&

ня невеликої родини, – однокім&

натну квартиру з кухнею та їдаль&

нею. Тут діти, зокрема вихованці

старшого віку, мають змогу на&

вчатися основам ведення до&

машнього господарства, готува&

ти їжу, планувати витрати сімей&

ного бюджету. Спочатку зі шко&

лярами активно працювали во&

лонтери, лікарі, психологи з

міського центру соціальних

служб для молоді. Нині така ініці&

атива чомусь згасла, тому робо&

ту школи сімейного життя пра&

цівники навчального закладу ор&

ганізовують самотужки.

Не секрет, що в усіх інтернат&

них закладах існує проблема ви&

ховательських кадрів, адже такої

спеціалізації немає в педагогіч&

них навчальних закладах. Робота

вихователя в інтернаті не прес&

тижна, вимагає значних фізичних

і моральних зусиль. А діти є різні

– хворі, психологічно вразливі…

В інтернаті Кременчука вихова&

телів також не вистачає, нині їх

всього 14 на 12 груп, потреба ж

значно більша. Зрозуміло, що

кожній дитині вони аж ніяк не мо&

жуть замінити батьків, але в ціло&

му їхня нелегка праця дає пози&

тивні результати. Переважна

більшість випускників Кремен&

чуцького інтернату успішно адап&

туються, вступають до різних

навчальних закладів, створюють

родини. Інша справа, що не всі

вихованці після завершення на&

вчання спроможні правильно

визначитися у подальшому жит&

ті. Значний вплив на це має й змі&

на моральних орієнтирів у сус&

пільстві. Молоді люди бачать і

розуміють, що добре живеться

не людині праці, а тому, хто має

більше грошей. У такому склад&

ному водовороті діти, котрі не

мають батьків або позбавлені їх&

нього піклування, менше захи&

щені від різного роду необдума&

них вчинків.

Дехто з активних “захисників”

прав дитини називає школи&ін&

тернати м’ясорубками людських

душ. Мовляв, і методи виховання

там несімейні, й дисципліна

жорстка, і режим надміру суво&

рий. Контраргументом для таких

випадів Олександр Кириченко

називає відсутність альтернати&

ви. Від того, що хтось виголошує

полум’яні промови, обездоле&

ним дітям краще не живеться. З

іншого боку, батьки, які не вико&

нують належним чином своїх

обов’язків стосовно власних ді&

тей, поки що не тільки не усві&

домлюють, а й не вірять, що їх

можуть за це суворо покарати. І,

на жаль, не помиляються! Тому

інтернати для соціальних сиріт –

це чи не єдина можливість вижи&

ти у суворих реаліях сьогодення