Неможливо не відреагувати на лист пані Світлани Ількевич, що був опублікований у “Зорі Полтавщини” 18 січня, в якому авторка порушує надзвичайно актуальні проблеми, зокрема мови, що звучить на радіо й телебаченні. Адже вона мала б стати еталоном і взірцем для наслідування. На жаль, важко сприймати телевізійні сюжети, де мова дикторів і коментаторів рясно пересипана діалектизмами, русизмами і взагалі конструкціями, які не відповідають літературним нормам. Скажу, мабуть, від імені усіх майбутніх філологів, своїх колег, що це справді ріже слух і дарує неймовірно багату царину для аналізу стилістичних, граматичних, лексичних та багатьох інших помилок. Та не лише у філологів поняття мови викликає якісь особливі, неповторні асоціації. Для кожного свідомого українця мова – це скарбниця духовних надбань нації, досвіду співжиття, праці й творчості попередніх поколінь. Як влучно сказав наш видатний земляк Панас Мирний: “Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота схованка його духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподівання, досвід, почування”. Особисто я не можу не погодитися з думкою про те, що рідна мова – це не просто засіб спілкування, у її глибинах – філософський розум, витончений естетичний смак, поетичність, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів людських почуттів.

Українська мова пройшла нелегкий шлях. Однак, попри всі перешкоди, для мільйонів людей вона була та є рідною мовою їхніх дідів, батьків і буде мовою їхніх дітей. Тому 21 лютого вся українська патріотична спільнота відзначає Міжнародний день рідної мови, оспіваної у віршах та унормованої чинним “Українським правописом”. Так, саме чинним, адже проект найновішої редакції “Українського правопису” було розглянуто на засіданні Ради з питань мовної політики при Президентові України, під час якого Рада обговорила запропоновані експертною робочою групою 19 суттєвих нововведень, які не були втілені як обов’язкові правила. Пропоновані зміни до чинного “Українського правопису” включають такі аспекти: писати букву ґ в українських питомих і засвоєних загальних та власних назвах – прізвищах і топонімах – згідно з вимовою (дзиґа, Ґонта, Ґрещук, Ґоронда); писати и на початку незапозичених і давно засвоєних слів перед приголосними н та р (инший, иній, ирій, иржа); писати слово пів завжди окремо від сусідніх слів, якщо воно означає “половина” (пів години, пів яблука, пів Києва); писати закінчення -и в родовому відмінку однини іменників третьої відміни з основою на сть (вісти, злости, радости) та в іменниках Руси, Білоруси, осени, соли, крови, любови; писати закінчення -и в родовому відмінку іменників четвертої відміни із суфіксом -ен (імени, племени); відмінювати запозичені слова на -о, крім тих, у яких перед ним стоїть інший голосний (пальта, ситра, кіна); вживати як нормативні паралельні форми: ефір – етер, кафедра – катедра, марафон – маратон та інші.

Ці “мовні новинки” не вивчаються у загальноосвітніх навчальних закладах чи на філологічних факультетах українських вишів, вони не фігурують на сторінках шкільних підручників чи академічних видань сучасної української літературної мови. Мабуть, єдине джерело, з якого українська громада отримує порції модних словесних парадоксів, – це телебачення. Деякі солідні українські телеканали так захопилися втіленням у життя докорінної зміни тієї категорії слів, яка підпадає під нові правила, що іноді важко вловити залишки класичної, унормованої, відшліфованої майстрами слова української мови.

Не менш актуальною проблемою є неправильне наголошування власне українських лексем, які озвучують не тільки можновладці, а й тележурналісти, популярні ведучі радіо- і телепередач, артисти та інші публічні люди. Ми, на жаль, дуже часто забуваємо, що в основу сучасної української літературної мови лягли полтавські й київські говірки, тому аж ніяк не можна ставити наголос на перший склад у таких словах, як люблю, читання, ходжу, роблю. Звичайно, у таких випадках дуже яскраво проявляються залишки активної полонізації та русифікації нашої рідної мови, але жодним чином не можна забувати, що журналісти повинні підпорядковуватися мовним стандартам.

Щодо використання русизмів – це взагалі поле неоране. Ось, наприклад, дієслово давайте, яке означає наказ чи заклик до дії групі осіб, які перебувають в одній аудиторії. Така форма в українській мові вживається у своєму прямому значенні, коли поєднується з іменниками, що означають певні предмети: “Частіше давайте дітям свіжі фрукти”. Ми ж чуємо з екранів фрази такого типу: “Давайте будемо більш-менш послідовними…”, “Давайте дамо можливість пану виступити…”, хоча українською слід було б ужити: надамо ж можливість, будьмо більш-менш послідовними. Питання про те, вузи чи виші маємо в Україні, більшість телеканалів вирішила, але, як показує практика, дехто ще віддає перевагу абревіатурі вуз, не завдаючи собі клопоту, аби з’ясувати раз і назавжди, чому ж, власне, саме так. Вища школа – це виш. Тим часом використовуємо абревіатуру, запозичену в сусіда. Зауважу також, що абревіатура виш упевнено почуває себе на сторінках орфографічного словника української мови, а отже, не є чиєюсь вигадкою чи примхою. Залишається просто сказати словами класика: “Не бійтесь заглядати у словник”.

Звичайно, мова – явище динамічне, це відкрита система, яка постійно зазнає змін, але вони повинні бути обґрунтовані, унормовані й виважені. Саме ми заради прийдешніх поколінь повинні зберігати і шанувати мову, як це робили наші славні предки. Любімо свою рідну мову, бо з нею – наше майбутнє і майбутнє України.