Відповідно до підписаних 14 квітня 1988 року Женевських угод вивід військ мав проходити у два етапи: перший – до 15 серпня, наступний – до 15 лютого. Підготувати до цієї відповідальної операції належало як особовий склад, так і всю військову техніку, яку, по­перше, необхідно було доставити в СРСР повністю укомплектованою, тобто боєздатною, по­друге, великою мірою ця її готовність до бою слугувала й гарантією безпечного просування радянських частин територією Афганістану: попри всі домовленості передбачити реакцію моджахедів було важко. І, як стане зрозуміло пізніше, непокоїлись небезпідставно – уникнути втрат таки не вдалось.

Лейтенант Юрій Махонін прибув у Баграм, в окремий ремонтно­відновлювальний батальйон ра­кетно­артилерійського озброєння у травні. Не приховує: коли невдовзі дізнався, що частину роти направляють для участі в операції “Магістраль” – із розблокування міста Фейзабад, – бачив себе в числі тих, хто визволятиме його з тяжкої блокади. Бойовики перекрили всі дороги до міста, й невдовзі жителі залишились без продовольства. Втім, у командира батальйону були інші вказівки щодо завдань для командирів рот – безпосередня підготовка до виводу. Тож на завантаженому зброєю літакові Махонін з підлеглими вирушав у розташування то однієї, то іншої радянської військової частини – в Герат, Шиндад, Кундуз…

– Наприклад, наші грізні “зеушки” (зенітна установка ЗУ­23М) ми отримували з Союзу в розібраному вигляді, тож перед тим, як передати їх у частини, потрібно було й зібрати ці установки, й вивірити, привести в бойовий стан, адже ті, кому вони призначалися, навчені зброю експлуатувати, а не конструювати, – розповідає Юрій Володимирович.

Щоденно перевірявся технічний стан самих автомобілів, тренувалися перед далекою дорогою водії. Своєрідним полігоном для них були ділянки місцевості, блоковані нашими постами. До 15 серпня з кожної частини потрібно було вивести 50% її складу: одні повертались на Батьківщину повітряним шляхом, інші – супроводжуючи наземну техніку. Ще на півроку в Афганістані залишались переважно найдосвідченіші військові. Пропонувати їм приєднатися до 1­го етапу виводу було марно, реагували, як на приниження, згадує Юрій Махонін.

Досить несподіваним перебування в Афганістані виявилось для солдатів призову весни 1988 року: з першого дня включились у підготовку до виводу військ й через два місяці вже були знову на території Радянського Союзу. Про одного з тих зворушливих хлопчаків Махонін згадує з усмішкою.

– Був у нас у частині водій Сергій Севрюков – ну майже вчорашній школяр: маленький, руденький. Він за ті місяці, здається, й не зрозумів, куди потрапив. Постійно за кермом “вправлявся”. І, звісно ж, у серпні був серед тих, кого ми урочисто, з мітингом, провели на Батьківщину. До кордону їх був зобов’язаний супроводжувати, зокрема, й наш прапорщик. Він і розповідав: переправились війська через перевал Саланг, вийшли вже майже до Термеза, і тут розгубленого Севрюкова ніби підмінили – заметушився, забігав і знай собі кричить: “Так оце й усе?” Водночас і радий, і ображений. Оце така дітвора, як він, ще й упиралася, щоб залишитися з нами до остаточного виводу…

Як не прикро, але й в останні місяці перебування 40­ї армії в Афганістані, поглинуті вже майже тільки підготовкою до виводу, військові гинули. З частини, де служив Махонін, кілька солдатів підірвались на мінах, в одного поцілив снайпер на посту бойової варти…

– Бували випадки, коли вночі у бік частини стріляли підлітки: вихвалялися один перед одним вправністю, а за статутом вартовий мав відповідати на кожен постріл вогнем. Звісно, це могло призвести до якогось конфлікту з сусідніми кишлаками, а там не прогавили б підключитися й бойовики. Тож командуванню частини не раз доводилося вступати в переговори зі старійшинами кишлаків, – згадує Юрій Володимирович.

Загалом же життя місцевих справляло на Махоніна гнітюче враження. У першу чергу обурювало те, що дітей свідомо вчили стріляти. А ще – непроглядні злидні. Голодні й цілий рік босоногі люди. Жадоба, з якою кишлак накидався на зумисне прострелені трубопроводи (ними в Афганістан постачалось пальне для радянських військових), – набрана у відра, бідончики, кухлі солярка була для них майже золотим запасом: вона означала тепло й освітлення в оселі, гарячу їжу…

3 січня 1989 року частина, в якій служив Махонін, уже передала своє військове містечко бійцям армії Афганістану. Щоб розтрощити його, тим вистачило кількох годин.

– Боляче було спостерігати, – продовжує Юрій Володимирович. – Одні витягують і кудись забирають кондиціонери, інші жваві солдати виносять ліжка, стільці, навіщось руйнують лазню… Від військових у цих людей була тільки уніформа…

На четверту добу нового року, ще задовго до перших ознак наближення скупого січневого світанку, частини Баграмського гарнізону спільною колоною рушили в напрямку міста Джабаль­Уссарадж. Потужним ривком десятків тисяч колес і людських нервів. Але військові в ЗІЛах, Уралах, КамАЗах, бронетранспортерах знали, що десь там, поблизу цього населеного пункту, армада їхніх важковаговиків уже не здаватиметься такою приголомшливо грізною – на тлі гір Гіндукуш, на підступах до Салангу, одного з найвисокогірніших перевалів у світі, ніщо рукотворне вже не вражає. В умовах зимових гірських доріг колона мала зробити марш на понад 700 кілометрів.

Лоскотала настрій і погода: сніг ліпив білі гори вже й там, де лежала зледеніла рівнина. Небезпечно важчали, нависаючи над долинами, й сріблясті одежі вершин Гіндукушу: підвищувалася ймовірність сходження лавин. Хуртовина, яка спочатку зривалась лише раз по раз, невдовзі закрутила в повітрі тоннами снігу вже без перестанку. Діставшись до перевалу, колона була змушена зупинитися – розчистка дороги затягнулась на три доби.

Рушили, коли стихія стихла, але просуватися вперед означало підніматися гірським серпантином вище й вище: гігантські й могутні на звичайній дорозі машини ревуть від натуги, борсаються в заметах, ковзають на льоду навіть попри те, що для зручнішого пересування на колеса вже прикріплені ланцюги. Подолавши кілька десятків метрів крутого підйому, десятитонний трьохмостовий ЗІЛ­131 раптом не втримується на скрижанілій ділянці й починає скочуватися назад, на наступну за ним машину. Та підпирає її бампером і з силою вишто­вхує знову нагору. Звуки подібних ударів лунають безперервно. На допомогу автівці, що через серйозні поломки не може продовжувати рух, під’їжджає з колони найближчий Урал­375. Кілька маневрів, й ось він уже підчипляє її своїм “іклом”, легко піднімає і відтягує на узбіччя.

Емоції зашкалюють, втома висотує. Зазівався, задрімав водій – і назустріч йому з найближчої машини виплигує військовий – горами так часто, що не встигає підхоплювати й луна, на десятки різних голосів ширяться рвучкі регулювальні команди: “Сюди! Лівіше! На мене! Давай! Давай!” Куди різкіші в діалозі з неуважними водіями військові з комендантської служби, яка покликана спеціально контролювати рух на перевалі.

Година за годиною – і гори вже ховаються у вечірніх сутінках. Рухатися стає ще важче (висота перевалу – понад 3 тисячі метрів). У хід ідуть бочки з соляркою: їх викочують вгору, на ділянку, перед якою забуксувала частина колони, виливають рідину на сніг і підпалюють. Рух відновлюють, не чекаючи згасання полум'я. Машини підминають під колеса язики вогню і продовжують долати чергові кілометри й у нічний час. Підйом, за спогадами Юрія Махоніна, тривав понад 12 годин. Машина, в якій він їхав, знаходилась десь у середині колони, тож, діставшись ближче до найвищої точки на перевалі, міг споглядати незабутнє видовище: по обидва боки униз Саланг був обвитий довжелезним, навіть безкрайнім, палаючим до самого обрію, серпантином зі світла увімкнених автомобільних фар. Говорить, що тієї миті його переповнювала гордість за всю цю велич.

Хвилюючим, близьким до піка напруги був, звісно ж, і переїзд на перевалі через тунель. Прокладений радянськими спеціалістами в 1964 році, він помітно спрощував пересування техніки у гірській місцевості, але разом із тим будь-який транспортний затор міг легко перетворити його на пастку, навіть без втручання бойовиків. Так траплялося двічі – в 1980-му й 1982 роках. Довжина тунелю – понад два з половиною кілометри. На цій ділянці особливо напружено під час виводу радянських військ довелось попрацювати комендантській службі. Не виключали ймовірність диверсій…

…Спуск тривав уже набагато легше, й коли гори залишились за плечима, а згодом попереду з'явились перші обриси міста Пулі-Хумрі, де колона зупинялася для заправляння пальним, а потім – і Хайратона, військові почувалися вільніше – небезпека нападів з боку бойовиків тут уже не загрожувала: найближчим до Хайратона містом був радянський Термез.

– Настрій був просто запаморочливий, – говорить Юрій Махонін. – Нам віддавали честь прикордонники, й радісних хвилювань додавав навіть сам вигляд їхньої форми, яка так істотно відрізнялась від наших сіреньких афганок… Грали духові оркестри, майоріли радянські прапори… Люди, які чекали нас по той бік мосту, плакали…

У Термезі доведеться істотно затриматись – аж до завершення копіткої роботи з розформування частин. А це й накази щодо визначення подальшого місця служби військових, і повірка та передача техніки відповідно до встановленого порядку, і, врешті, формування архівів кожного підрозділу. Але все це буде вже потім. Найперше Махонін поспішав зателефонувати батькам. Усі 9 місяців служби сина в Афганістані Галина Йосипівна та Володимир Михайлович отримували від нього листи лише зі штампом "польова пошта" та зашифрованим номером військової частини. Сам же писав, що служить на кордоні з Афганістаном.

Коли ж почув у слухавці мамин голос, без зайвих пояснень випалив те, що було тоді для неї найважливішим: "Я вже тут, я в Союзі!" Вимовив і зрозумів, як наївно було сподіватися, що вона не розуміла, по який бік кордону служив її син…