Тож і сподівання побачити творців кінострічки справдилися – полтавські журналісти мали змогу поспілкуватися із головним режисером Михайлом Іллєнком, виконавцями головних ролей – Дмитром Лінартовичем, Віктором Андрієнком та генеральним продюсером Володимиром Філіповим. І ця подія відбулася буквально через тиждень після того, як у столиці стартувала світова прем’єра фільму.

“ТойХтоПройшовКрізьВогонь” – четверте ім’я нашого земляка: так назвали його, Івана Даценка, вождя племені ірокезів, індіанці, в кінострічці він – Іван Додока, а в Канаді звався Джон Макнобер.

Для тих полтавців, у кого перегляд кінофільму ще попереду і хто не знайомий із цією неймовірною історією, коротко розповімо про головного героя.

Іван Даценко народився 29 листопада 1918 року в селі Чернечий Яр. У роки війни здійснив майже 300 бойових вильотів,  йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу, вручено “Золоту Зірку” за № 1733. У 1944 році його літак було збито, а сам льотчик, за офіційними даними, донині вважається зниклим безвісти. За неофіційною ж версією, Іван Даценко потрапив до німецького полону, згодом втік. Однак, коли він перетнув лінію фронту і повернувся у свою частину, відразу був заарештований як зрадник і відправлений до Сибіру. На одному з етапів Іван знову втік, і далі його сліди губляться. У книзі “За відвагу і мужність”, виданій у 1973 році, де подається перелік усіх Героїв Радянського Союзу з Полтавщини, сказано, що

І. І. Даценко під час виконання бойового завдання загинув смертю хоробрих. У селі Чернечий Яр його вшановували як героя-земляка.

Але в 1967 році, під час проведення всесвітньої виставки “ЕКСПО-67” у Канаді, радянська делегація, у складі якої був відомий танцівник Махмуд Есамбаєв, відвідала резервацію північноамериканських індіанців Канади. Вождь місцевого племені ірокезів, відповідно вбраний у національний костюм з пір’я, звернувся до них… українською мовою!

До речі, “Зоря Полтавщини” кілька разів писала про ці події, будучи фактично першопроходцем.

Другого дихання ця історія набула 2002 року, коли популярна телепрограма “Жди мене” запросила до студії племінницю Івана Даценка – полтавку Ольгу Рубан. Ольга Василівна, котра вже шукала родича, показала дві фотографії: на одній – її дядько в день вручення відзнак Героя Радянського Союзу, на іншій – вождь племені в бойовому розфарбуванні, амулетах, із орлиним пір’ям на голові. Експертиза підтвердила: людина на обох фотографіях – одна й та сама! Знайти Івана Даценка та його нащадків не вдалося, лише відомо, що наш земляк помер незадовго до виходу телепрограми.

І ось з’явився ігровий кінофільм продюсерського центру “Інсайтмедіа” – романтична балада, перша за часів незалежності суто українська повнометражна поетична стрічка, що офіційно виходить у міжнародний кінопрокат. Тож можна говорити про відродження українського кіно, як зазначає Володимир Філіпов. І – про справжнього позитивного героя – досі глядачі зустрічали хіба що вічного невдаху в образі українця, наголошує Михайло Іллєнко. До всього, виконавця головної ролі Дмитра Лінартовича глядачі уже полюбили й охрестили українським Джонні Деппом і навіть Рембо, хоч він справді зовні схожий на першого!

– Це не документальний фільм, тут лише фрагменти біографії Івана Даценка, ми пропонуємо лише версію того, як могла складатися його доля, – відразу наголосив під час прес-конференції режисер.

Подивитися стрічку приїхали земляки Івана Даценка із Чернечого Яру і Диканьки, вони й запитали режисера, чи не хотів би він побувати в селі, побачити хату свого героя, школу, технікум, де він навчався. Михайло Іллєнко розповів, що позаминулого літа побував там і переконався, що ці гоголівські місця справді особливі, “це всесвітній епіцентр усіляких див”, інакше як пояснити історію, яка сталася тоді?

– Ми з оператором Юрієм Гармашем, який родом із Великих Будищ, знімали тут кадри для документального фільму, потім поїхали до Ворскли, а спека в той день стояла така, що навіть на пляжі було дуже мало людей. Ми говорили про Івана Даценка. Чоловік, який відпочивав неподалік, раптом підійшов до нас і каже: “Вибачте, я почув, що ви про мого родича розмовляєте…” Ну як таке може бути? Тільки в цих краях такі речі можуть траплятися!

То був троюрідний брат Івана Даценка – Георгій Титаренко, завдяки якому і відбулася ця зустріч. Він та племінниця героя Ольга Рубан також стали першими глядачами кінострічки в Полтаві.

Михайло Іллєнко додав, що про долю вождя племені ірокезів він особисто вперше почув від режисера Тимофія Левчука і кіноактриси Наталі Наум – вони теж були у складі радянської делегації, як і Махмуд Есамбаєв, у Монреалі. Однак у ті часи нереально було зняти фільм “про Героя Радянського Союзу в пір’ях”, але ця фантастична історія не забувалася.

Фільм знімали в Україні упродовж 2008–2010 років, лише один кадр було знято неподалік Буенос-Айреса, на кордоні Аргентини та Чилі, куди Михайло Іллєнко потрапив разом із командою яхти “Купава” під час кругосвітньої подорожі: тут, власне, режисер “дублює” свого героя і дуже пишається цим красномовним кадром. Це був, як він зазначає, похід за одним кадром, коли світова фінансова криза зупинила роботу над фільмом на півтора року.

Бюджет стрічки – 10 мільйонів гривень, наданих державою, і 6 – продюсерських та інших коштів, залучених на її виробництво. Одначе, наголошує головний продюсер, сподіватися на повернення цих коштів не доводиться:

 – Сьогодні заробляти на українському кіно в кінотеатрах неможливо, бо маємо всього триста екранів. Якщо ви мене запитаєте, навіщо я цим займався з точки зору бізнесу, я на це питання й своїй дружині не можу відповісти… Але дивна річ – глядачі уже починають шукати цей фільм! Прем’єра відбулася в кількох містах України, і я звертаюся до глядачів: хочете побачити фільм – ідіть у кінотеатри і запитуйте, коли він буде у вас, – і вам його привезуть! Це так званий театральний показ – коли глядачі йдуть дивитися конкретний фільм, що є культурною подією… Фільм заявлений на Берлінський кіноринок, його покажуть у Росії, Польщі, Австралії, Португалії, Аргентині, США, Канаді, Мозамбіку.

Ще одне дражливе питання, що вже обговорюється, – переадресов
ую його режисерові:

– Михайле Герасимовичу, Вам уже закидають, що український фільм мав би повністю звучати рідною мовою, як це прийнято в інших країнах.

– Йдеться про радянські часи – тоді солдати розмовляли російською. У фільмі звучать українська, німецька, англійська, татарська мови. Нині у нас, на жаль, перетворили мову на зброю, а фільм, навпаки, показує, як мова допомогла нашому герою вижити, точніше, знання багатьох мов, повага до них, і цю тему ми намагалися зробити дуже важливою.

– А чи не збираєтеся Ви все ж продовжити роботу – знайти в Канаді дітей, онуків Івана Даценка?

– Знайти давно треба було б, це вже питання фінансові… Але якщо в Канаді фільмом зацікавляться, то тоді вже треба буде робити фільм документальний.

Чесно зізнатися – дуже того хотілося б, бо це була б уже реальна історія життя нашого дивовижного земляка.

А поки що маємо справді неповторного героя – Івана Додоку, сина козака-характерника, котрий із гідністю долає усі випробування, яких забагато випадає на його долю. І якщо творці кінострічки ставили собі за мету створити образ національного героя, їм це сповна вдалося. В реальному житті нам бракує ось таких сучасних козаків, не обов’язково у козацьких строях, чого вистачає. Саме людська гідність, висота духу, національна самосвідомість героя фільму повертають нам утіленим образ, якого давно чекаємо. Бо ми того варті – ми, українці, народ, який “пройшов крізь вогонь” пекла на цій святій землі.