Не маючи в своєму родоводі українських коренів, нащадок кримських татар та литовських поляків, видатний сходознавець, славіст, письменник, перекладач, поліглот (знав понад 60 мов) присвятив переважну частину свого життя українській науці та культурі.

Читати син шкільного вчителя історії та географії Юхима Степановича Кримського, Агатангел, почав з трьох років, а в п'ятирічному віці вже пішов пізнавати науку до училища, що діяло у містечку Звенигородка, неподалік Києва. Потім було навчання в Острозькій протогімназії та Другій Київській гімназії, по закінченні якої Кримський вступив до закладу, що визначив усю його подальшу долю – під час навчання в Колегії Павла Галагана (1885 – 1889) він опанував польську, французьку, англійську, німецьку, грецьку, італійську, турецьку та латинську мови, а також потоваришував з національно свідомими представниками української інтелігенції, зокрема з Михайлом Драгомановим, і підтримав їхні погляди.

Протягом 1889 – 1892  років Агатангел Кримський навчався у Лазаревському інституті східних мов у Москві. З 1901 року очолив у цьому навчальному закладі кафедру арабської лінгвістики, став професором арабської літератури та історії мусульманського Сходу. За час викладання в інституті написав і видав цілу бібліотеку академічних підручників з філології та історії Близького Сходу. Завдяки своїй феноменальній пам'яті Кримський був винятковим ерудитом і, як відомо, часто скаржився знайомим, що "не може нічого забути".

У 1918 році переїхав до Києва, де став секретарем заснованої гетьманом Павлом Скоропадським Української академії наук. У Києві Кримський був творцем українського сходознавства. В Академії наук очолював історико-філологічний відділ, кабінет арабо-іранської філології, комісію словника живої мови, комісію історії української мови, діалектологічну та правописну комісії. З 1921 року був директором Інституту української наукової мови. У 1918 – 1921 роках працював професором всесвітньої історії у Київському університеті.

Найтяжчим для академії був 1919 рік, коли в лютому Київ зайняли більшовики, що принесли червоний терор, голод та переслідування вчених. А 31 серпня того ж року в місто увійшла Добровольча армія на чолі з генералами Бредовим та Драгомировим, які почали боротьбу з усіма виявами української культури. У грудні 1919 року вдруге прийшли більшовики, потім на короткий час – українські та польські війська, й – знову більшовики. Під час цього лихоліття Кримський виявляв велику гнучкість і дипломатичні здібності, не даючи академії загинути на початку свого існування.

Фізично немічний, хворобливий, майже незрячий, бо втратив зір через постійне читання, вчений потребував допомоги секретаря, читця або коректора. Таким помічником був для нього Микола Левченко, якого він усиновив і який з часом став дослідником, завідував академічною друкарнею. Коли 1929 року почалися арешти, які завершилися інспірованим НКВС процесом над Спілкою визволення України, Левченка разом із багатьма іншими співробітниками академії було репресовано.

Агатангела Юхимовича також почали переслідувати, позбавляли посад. Український період плідної роботи завершився, хоча видимість "шанованості" довкола вченого певний час іще підтримувалася: у січні 1941 року урочисто відсвяткувалося його 60-річчя, ювіляра нагородили орденом Леніна. З початком Великої Вітчизняної війни, наприкінці червня, в столиці розгорнулася поспішна підготовка до евакуації цінностей та установ. Академію наук було евакуйовано до Уфи. Через кілька днів після того до Звенигородки приїхало авто з енкавеесівцями, й Кримському наказали негайно збиратися. Постановою НКВС від 20 липня 1941 року його  було оголошено "ідеологом українських націоналістів, який протягом ряду років очолював націоналістичне підпілля"… Реабілітований Агатангел Юхимович Кримський у 1957 році.