Жодної “пробоїни” не завдали йому нищівні 1990-ті роки. І сьогодні багатогалузеве господарство не тільки істотно впливає на економічний розвиток усього району, воно спрямовує чималі кошти на підтримку соціальної сфери – райлікарню, заклади освіти, культури…
Керує підприємством саме та людина, яка й вивела його на високий виробничий рівень, – Герой України Олександр Григорович Коросташов.
Рідне село
Його рідне село – Камінне… От тільки ж яким крихким і беззахисним, незважаючи на назву, виявилось воно навіть не перед нищівними буревіями періоду розкуркулень та Великої Вітчизняної війни, а перед звичайним подихом “застійного” часу. Ще в 1970?ті потрапило в перелік так званих неперспективних сіл, та й почався безупинний процес розпорошення: жителі виїжджали в інші куточки Котелевського району – туди, де партія бачила потенціал до побудови “світлого майбутнього”. І Камінному не залишалось нічого іншого, як тільки світлішати їм на противагу – вже лише тими печальними відтінками, що передують згасанню. Із черговим новим від’їздом воно безповоротно втрачало повнокровні барви сільського життя – на городах, на вулицях, у садибах. Камінне розколювалось на сотні дрібних камінців, аби боліти відтоді всім його дітям під серцем…
Олександр Григорович Коросташов, на той час бригадир тракторної бригади місцевого колгоспу “Маяк”, згадує, що на самому початку цього процесу ще намагався якось зупинити руйнацію села: звертався і в райвиконком, і у відділ освіти, але проти тавра неперспективності та всіх його незворотних наслідків ніхто не наважувався повстати…
У середині 1980-х, уже за інших політико-ідеологічних вітрів, до Камінного намостили з райцентру дорогу. Цивілізація дісталася до села своєю асфальтовою рукою, ніби аж із гіркою іронією нагадавши, що люди виїхали з нього й по бездоріжжю… Рік тому світанки і надвечір’я в Камінному ділили порівну його двоє останніх жителів. Хто зустрічав ранок у ньому сьогодні?
– Я скажу, чому не прагну часто туди навідуватись. Мені боляче їхати по рідній вулиці, – говорить Олександр Григорович. – Я ж у кожному дворі, в кожному вікні тих пусток-осель продовжую бачити моїх односельців. Там і та хата, яку будував мій батько, подвір’я, на якому так багато було зроблено моїми руками. Все воно з часом зморщилося, згорбилося, зветшало, посипалось… Десять років тому, на порозі мого 60-річчя, коли йшлося вже про присвоєння звання Героя України, ми якось там іще намагалися трішки відновити батьківське дворище…
…290 будинків. Це вже майже окреме село, й воно влилося в межі Котельви, навіть утворило провулки і цілі вулиці. Саме стільки осель побудував очолюваний Олександром Григоровичем місцевий СВК “Батьківщина” (раніше – колгосп ім. XV з’їзду ВКП (б)), починаючи з 1979 року, адже вже через рік після того, як Коросташову одноголосно довірили керувати господарством, він узяв курс на забезпечення працівників колективу житлом. І не збирається переглядати цю політику й сьогодні – навіть попри те, що в сучасних умовах будівництво однієї оселі господарству обходиться в 300 тисяч гривень. Люди ж, як і раніше, мають право викупити його за набагато меншу суму.
– Ясна річ, багато сучасних керівників, які з’явилися на селі в останні десятиріччя, не розуміють ні того, чому я всіх колгоспників зробив у свій час засновниками кооперативу (розводять руками, мовляв, ти ж вчинив для себе невигідно), ні того, навіщо зводимо для людей будинки. Проте я добре розумію, що якби не будівництво, то давно не було б не те що мене на цій посаді, а й людей, які в нас працюють, самого господарства не стало б. Знаю, що будівництво – це найтяжче в житті, та знаю й те, що без нього немає й самого життя.
Трудові університети
Переглянувши, навіть навмання, кілька надрукованих у різних газетах і в різні роки інтерв’ю з Олександром Григоровичем Коросташовим, неможливо не відзначити, що, розповідаючи про людей, які вчили його працювати, він завжди з особливим почуттям згадує про своїх дідусів – Трохима Тимофійовича та Семена Лукича. Першого неабияк поважали в селі за те, що не тільки вмів будь-який селянський інструмент змайструвати, а й шив чоботи. Мамин же батько, Семен Лукич, був із числа рідкісних умільців, у чиїх руках зі звичайного дерева народжувався один із найдивовижніших винаходів людства – колесо.
Сашкові батьки жили з Трохимом Тимофійовичем, строгим із виду чоловіком, який при нагоді ніколи не міг відмовити собі у такому, здавалося б, не сумісному із його вдачею задоволенні – покулінарити для всієї родини. Дідусь варив у садку на вогнищі пшоняну кашу, й пахла та вечеря солодше за всі на світі медові груші… Після голодних років це було добре усвідомлюваним навіть жовторотою малечею щастям.
Першу цікавість до техніки Сашку прищепив саме дідусь Трохим – брав його з собою сторожувати колгоспні трактори. Малий урочисто сідав під перекинутим возом, що слугував йому не стільки конспіративним прихистком, скільки схованкою від дощу, та й пильнував біля техніки в полі. Пізніше почав навідуватися до колгоспних тракторів і без дідового доручення: вимажеться на потіху трактористам чорніше ночі й кліпа вдома невинними оченятами – у млині, мовляв, забарився. Віддавати хлопця з шести років до першого класу (а у Камінному їх було всього три) батьків нараяла сусідка-вчителька, вона брала в Коросташових молоко. Але знайомство зі школою запам’яталось обставиною, далекою від науки: як на причину трапилася якась біда з ногою, тож батько повіз новоспеченого учня на заняття на возику. То був чи не єдиний у житті випадок, коли вдома всі турбувались про його “дорогу до освіти”.
Коли Коросташов закінчив сьомий клас у сусідньому селі, йому годі було й замислюватися про продовження навчання. Бідність гнала в інші університети – з 14 років почав працювати причіплювачем у колгоспі “Маяк”. Але через кілька років усе ж вирішив закріпити свою любов до тракторів відповідним дипломом Зіньківського училища. На початку 1960-х двічі побував на збиранні врожаю зернових у Казахстані, й це дало змогу істотно підлатати домашні справи, адже батько заходився із будівництвом хати. Тож доки Сашку настав час іти до армії, сім’я вже увійшла під новий дах.
Перші роки після повернення зі строкової служби Олександр Григорович сьогодні згадує як найскладніший час у житті: не встигла родина оговтатися після смерті батька, Григорія Трохимовича, як до них почали навідуватися односельці, в яких він позичав гроші на будівництво хати. Нічим було віддавати. Сутужно стало настільки, що мати перешивала протерті на ліктях батькові сорочки синові на безрукавки. Ш
ила чудово, але з’явитися десь у центрі Котельви в такому вбранні він все одно соромився.
– Добре, що хоч у колгоспі дали можливість більше заробляти – доручили трактор. Працювати ладен був мало не цілодобово, – розповідає Коросташов. – Поміж тим згадались невдовзі й настанови учителя з вечірньої школи, яку закінчив під час служби в армії, про те, що навчання потрібне передусім мені самому. Тож сів на велосипед та й подався в Охтирку, до технікуму механізації сільського господарства. Вступив, звісно ж, на заочне відділення.
…1974 року з Києва з наради передовиків сільського господарства бригадир тракторної бригади Коросташов повернувся з нагородою – з медаллю “За трудову відзнаку”. Саме з цього часу й почали партійні керівники вести розмови довкола його кандидатури на посаду голови колгоспу. Справді, доволі несподівані на той час розмови, адже господарства тоді очолювали тільки партійні діячі. Лідери ж середньої трудової ланки могли отримувати й найвищі державні відзнаки, зокрема звання Героя Соціалістичної Праці, але при цьому залишалися в системі винятково на своєму рівні. Втім, у випадку з Коросташовим потреба області в талановитих господарниках переважила неписані ідеологічні статути. Всі його трудові будні райком узяв під пильний контроль: то візити в тракторну бригаду, то виклики…
Особистий приклад
– Все почалося 9 січня 1978 року, – згадує про обставини призначення на посаду голови котелевського колгоспу імені XV з’їзду ВКП (б) Олександр Григорович Коросташов. – Мене викликали в райком партії, коли я був на сесії у Полтавському сільгоспінституті. Йшлося про те, що документи на мене вже готували, але який саме колгосп збирались довірити, спочатку мовчали.
Ланцюг із кабінетів, у яких потрібно було побувати перед призначенням, некороткий: обласне управління сільського господарства, облвиконком. До речі, нещодавно минуло 34 роки відтоді, як новий голова колгоспу з’явився перед котелевськими селянами. І було це 11 січня. Тоді в колективі пройшли загальні збори. На тому урочисті моменти й закінчились – треба було закочувати рукава й виправляти далеко не оптимістичну ситуацію в усіх виробничих підрозділах. Найтяжчим був перший рік, коли гасло Коросташова – “Дисципліна, дисципліна, дисципліна” – вперто не хотіли чути колгоспні ледарі, хитруни та п’яниці. Два місяці “реформатор” навіть у лікарні пролежав: нервова напруга позначилася на фізичному стані здоров’я.
Цікавих історій про те, як у різні роки Коросташов змусив недобросовісних працівників нарешті вже взятись за розум, адже й оплата праці в господарстві визначається по-особливому – за коефіцієнтом трудової участі, наведено у газетних публікаціях немало. Воно й зрозуміло: кожна така “сутичка” має фабулу фейлетона. Втім, щоб не було в цьому контексті викривлень щодо розуміння Коросташовим дисципліни, заслуговують на увагу й ті його міркування, які є зворотним боком медалі.
– Я добре усвідомлюю, що трудова дисципліна в колективі – це щось на зразок пружини, і дуже тонкий момент розуміти її ідеальний робочий стан, адже є й таке, що стискають пружину ту “донеможна”. І тоді можливо з двох одне – або лопне, або відскочить та дасть по зубах. Загалом же сповідую народну мудрість: не будь дуже гірким, бо виплюнуть, але й не будь солоденьким – з’їдять. То я не солодкий, але тисну тільки в тих випадках, коли бачу, що людина справді здатна віддати господарству більше, бо вона більше вміє. Зізнаюся, завжди ставлю себе на місце працівника, з яким “круто” поговорив, приміряю, чи виконав би я поставлене перед ним завдання. Та переконаний, що будь-який прогрес, рух уперед можливий тільки через подолання труднощів, через вирішення складних виробничих питань.
І першим, на кого поширюються в господарстві дисциплінарні вимоги його керівника, із самого початку став він сам. Ще в тих далеких 1970-х, коли до Котельви йому щодня потрібно було добиратися з Камінного, о п’ятій ранку вже був на роботі – з мотоцикла й відразу за справи. І нині в теплу пору року, коли тривають польові роботи, Коросташов починає прийом у своєму робочому кабінеті о тій незмінній для села, світанковій, п’ятій годині.
Зелений рай
Швеція, Болгарія, Німеччина, Таїланд, Єгипет… Олександру Коросташову багато де випало побувати, та які б враження з далеких країв він не привозив, висновок завжди повторює той, до якого спонукала ще в юності робоча подорож у Казахстан: такого зеленого раю, як Україна, немає ніде на світі. Ясна річ, найчастіше закордонні поїздки підпорядковані професійному інтересу, але, на думку Олександра Григоровича, і він у справжнього господаря має бути далеким від звичайної цікавості. Поїздки лише для того, щоб намозолити собі закордонними здобутками очі, – не для Коросташова.
Вільною від подібних роздумів була для Олександра Григоровича подорож на початку 1990-х до Канади, адже їхав до рідні. Галина Трохимівна, тітка Галя, що несла колись малого Сашка у кошику з Камінного до церкви у Котельву хрестити, нарешті обізвалася з-за океану. Її мандрівка в далекі краї почалась на другому році війни, дівчина опинилася серед тих, кого вигнали на невільницькі роботи в Німеччину.
Віднайти ж її допомогла… українська пісня. Галина Трохимівна у далекій Канаді покумувалася з українським емігрантом Дмитром Яремчуком, старшим братом легендарного Назарія Яремчука. Тож перший дзвінок за океан Коросташову випала нагода зробити з кабінету директора Чернівецької обласної філармонії, заїхавши туди з галузевої наради, що проходила в Івано-Франківську. Розповідає, що тоді мав бажання полетіти до неї на гостини на цілий місяць, ближче познайомитися з котримсь осередком української діаспори, і не розумів попереджень тих, хто за фахом частенько вирушав у такі поїздки, – запевняли: хоч би два тижні витримав. Так воно й сталось. “Не вистачає там того душевного спілкування, до якого ми, українці, звикли”, – говорить він.
Звісно, радість знайомства з Назарієм Яремчуком хотілось подарувати й своїм краянам, тож Олександр Григорович запросив співака з концертами до Котелевського району. Зупинявся той разом із Павлом Дворським у нього вдома. Але, згадуючи Яремчука, на думку спадають не якісь побутові нюанси, а зовсім інше: тоді, на зламі епох, у сільських клубах публіку потай від співака доводилось попереджувати, що останню пісню, яку він виконує під час концертів – “Ще не вмерла Україна”, – потрібно слухати стоячи. Бо коли цього не відбулося на першому концерті, Яремчук так невтішно засмутився… Сьогодні Коросташов підтримує стосунки з синами Назарія, і так приємно Олександру Григоровичу, що менший із них, також Назарій, пов’язав свою долю з дівчиною із Котельви…
Інша незабутня для Олександра Григоровича зустріч відбулась 1999 року. Перебуваючи з робочою поїздкою на Полтавщині, у господарстві Коросташова побував тодішній Президент України Леонід Кучма. Зрозуміло, що така екскурсія в Котельві була передусім інспекцією. І вже тільки за її результатами Президент підписав документи про нагородження Олександра Григоровича Коросташова орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. 2002 року з рук Леоніда Кучми він отримав і найвищу державну відзнаку – Героя України. Цей спогад у нього тісно пов’язаний з іншим – про маму, Євдокію Семенівну. Повернувшись зі столиці додому, почув багато привітань у родинному колі – і дружина, й сини, та, певно, й онуки вже відчували, наскільки важлива відбулася подія, але найбільше запали в серце мамині міркування: “Що я тільки не думала про те, ким ти будеш у житті. Перелічувала споконвічні селянські “покликання”, але що головою колгоспу та ще й Героєм…” І вона, як ніхто інший, права – всі високі звання стали, передусім, свідченням того, що Олександр Григорович так і залишився саме селянином, сівачем, хліборобом… А на пшеничному зернятку, як казали наші далекі предки, тримається вся Земля.
22 січня Олександру Григоровичу Коросташову виповнюється 70 років.
До найщиріших вітань на честь ювіляра приєднуються й зоряни.
Рубрика: 
