Аналізуючи події майже столітньої давнини, зазначимо, що Акти 22 січня (проголошення ІV Універсалу в 1918му та Акта Злуки в 1919 роках) є складовими єдиного державотворчого процесу, який хоч і проходив у далеко несприятливих внутрішньополітичних умовах, але відбувався невпинно і динамічно.
Ініціативу щодо здійснення рішучих кроків до возз’єднання українських земель першими, як відомо, виявили західноукраїнські політичні кола. Розпочавши у жовтнілистопаді 1918 року державне будівництво, галицькі діячі відчули на своєму шляху нерозуміння й ворожість із боку провідних європейських країн. Не отримали вони достатньої підтримки і від гетьмана Української держави П. Скоропадського. Передбачаючи зміну політичної влади, посли розпочали вести переговори з представниками тогочасної опозиції – Директорією. І саме з цією політичною силою на початковому етапі вони завершилися 1 грудня 1918 р. підписанням Передвступного договору, в якому представники ЗУНР, зокрема, заявили про намір у найближчому майбутньому об’єднатися в одну державу з УНР, тим самим «перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усею своєю територією і населенням як складова частина державної цілості в Українську Народну Республіку».
З січня у Станіславі Українська Національна Рада – вищий законодавчий орган Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) – одноголосно проголосила про возз’єднання українських земель. Урочистості з цієї нагоди після проходження усіх погоджень було вирішено провести 22 січня 1919 р. у Києві, в першу річницю незалежності УНР.
Існує чимало описів у мемуарній та історичній літературі цього урочистого дійства. Проте майже всі сучасники подій акцентують увагу на таких основних моментах. Акт Соборності України було проголошено на Софійській площі у Києві в дуже урочистій формі, у присутності очільників УНР, урядових делегацій, делегатів Трудового Конгресу, дипломатичного корпусу, генералітету армії УНР, Січових стрільців, великої кількості пересічного люду (будній день 22 січня було оголошено неробочим). Після виступів представників Галичини Левка Бачинського та Лонгина Цегельського текст самого Універсалу озвучив член Директорії УНР Федір Швець, який, крім могутньої статури, вирізнявся ще й гучним голосом. Тож його потужний бас було чутно на досить значній відстані. Наступного дня Акт Злуки одноголосно затвердив Трудовий Конгрес, до складу якого ввійшли делегати Національної Ради ЗУНР. Відповідно до ухвалених рішень ЗУНР перейменовувалася в Західну область УНР, але через військові дії злиття двох держав відкладалося до проведення Всеукраїнських установчих зборів.
Тогочасна українська інтелігенція чудово усвідомлювала значущість проголошених актів. Оцінюючи подію 22 січня 1919 р., славетний літературознавець Сергій Єфремов, приміром, зазначав: «Того дня оформлено і затверджено акт поєднання двох досі порізнених частин України. Розпахане, од віків переполовинене тіло національне зробило останній акт, щоб зростись не тільки духом, бо це давно вже зроблено, а й у політичних формах». Проте Акт Злуки українських земель лише проголошував утворення УНР. Обидва державних утворення під натиском Росії та Польщі швидко втрачали територію, і невдовзі більшовики окупували Київ, поляки – Східну Галичину, Чехословаччина – Закарпаття…
Представники Полтавщини у період української революції активно працювали на розбудову української державності. Полтавці можуть пишатися тим, що під текстом Універсалу про возз’єднання українських земель серед підписів членів Директорії стоять автографи і двох наших славетних земляків – Симона Петлюри та Андрія Макаренка. Інший полтавець, генералхорунжий армії УНР Борис ПалійНеїло, цього історичного дня – 22 січня 1919 р. – відповідав за організацію урочистого військового параду на Софійській площі й сам брав у ньому участь (цей факт підтверджують рідкісні світлини).
Величезний внесок у справу розбудови Української держави та УНР зробили краяни, які очолювали у цей період різні українські уряди: Федір Лизогуб (голова Ради Міністрів Української держави з 3.05.1918 по 11.1918); Борис Мартос (голова Ради Народних Міністрів УНР з 9.04.1919 по 19.08.1919); Андрій Лівицький (голова Ради Народних Міністрів УНР з 14.10.1920 по 11.1920) та очолювали різні міністерства: Іван Стешенко, Микола Порш, Олександр Шульгин, Сергій Шелухін, Павло Чижевський.
На жаль, мешканці Полтавської губернії не могли вільно висловити свої думки і почуття від подій, що відбувалися у Києві, як 1918го, так і 1919 років. У ці січневі дні населення нашого краю перебувало під владою більшовиків і спостерігало всі ганебні явища, притаманні військовому часові.
Нам відома лише позиція Полтавської губернської народної ради, висловлена у квітні 1918 р. на проголошенні Українською Центральною Радою ІІІ та ІV Універсалів. У непевній, непередбачуваній політичній ситуації полтавці засвідчували свою підтримку Центральній Раді, разом із тим висловлювали пропозиції щодо розширення та зміцнення прав органів місцевого самоврядування. В резолюції губернської народної ради, яку оприлюднив 22 квітня 1918 року голова Полтавської управи М.Д. Токаревський, зокрема, зазначалося: «Стоючи на грунті ІІІ і ІV Універсалів, які урочисто були об’явлені Центральною Радою, як основа нашого державного життя, Полтавська Губерніяльна Народня Рада з великим сумом констатує, що правительство Народньої Української Республіки в своїй великій і трудній роботі не тільки не виробило закону, дорученого йому Центральною Радою, про поширення прав місцевих самоврядувань, але на практиці одступило від деяких точок Універсалу, чим породило на місцях непевність, растерянність, а в деяких колах – цілком виразну реакцію… Полтавська Губерніяльна Народня Рада звертає увагу Центральної Ради і Міністерства, що тільки утворення єдиної сильної демократичної влади, що обіпреться лише на народ в лиці місцевих самоврядувань, забезпечить Народній Республіці буйній розцвіт держави української».
Українська влада на Полтавщині змогла протриматися лише кілька місяців, упродовж яких були здійснені конкретні кроки щодо українізації навчальних закладів краю, розбудови кооперативних установ. У цей період було відкрито десятки українських гімназій, Історикофілологічний факультет, Центральний історичний архів Полтавщини, інші культурнопросвітницькі інституції краю.
Процеси національного відродження було перервано на злеті. Вранці 19 січня 1919 року більшовицькі загони знову вступили до Полтави. Типовим явищем стали насилля, обшуки та розстріли мирного населення, накладення контрибуції на місцеву буржуазію. За спогадами полтавського лікаря Олександра Несвіцько
го, більшовиками у ці січневі дні 1919 р. були прийняті такі декрети: про облік друкарських машинок, револьверів, біноклів; для боротьби із саботажем створено Надзвичайну комісію. Передбачаючи з боку більшовиків жорсткий терор та проведення політичних репресій, частина місцевої національно свідомої інтелігенції (приміром, Віктор Андрієвський, Павло Чижевський, Вадим Щербаківський) була змушена залишити рідні місця й емігрувати на Захід.
Події української революції не втрачають і сьогодні своєї актуальності, оскільки без об’єктивного висвітлення історичної боротьби українського народу за соборність своїх земель ми не можемо у повному обсязі осмислити політичні процеси, що відбуваються на теренах України на сучасному етапі.
Про значимість Актів, проголошених 22 січня, свідчить хоча б той факт, що свято Соборності на землях материкової України відродилося не в урядових кабінетах, а з народних глибин, коли у 1990 році десятки тисяч людей вийшли на вулиці міст і сіл, щоб утворити символічний ланцюг єднання між Києвом і Львовом та нагадати тогочасній владі про зв’язок історичних і національних традицій.
І, можливо, головний висновок із висоти десятиліть – незалежність України 1991 року бере свої витоки саме від Актів 22 січня. А День Соборності та Свободи сьогодні має стати історичним символом об’єднання України, без усвідомлення значимості якого подальший поступ країни неможливий.