Зеров, зайшовши одного разу в студентську аудиторію, глянув на портрет, що висів на стіні, й проказав: "Це, шановні студенти, – Карл Маркс, кажуть, був чудовий економіст, а наша сьогоднішня тема звучить так…" Дійшовши до кафедри, він почав натхненну розповідь про одну зі сторінок великої літературної теми "Від Куліша до Винниченка"…

Такі "витівки" професора (та ще його неокласична поезія, що нібито теж не пов'язувалися з сучасністю) стали згодом головною причиною арешту і розстрілу одного з найбільших українських інтелектуалів і митців ХХ століття. А у вироку "найгуманнішого радянського суду" значилося інше: за керівництво українською контрреволюційною організацією, яка закликала нібито до терористичних та інших насильницьких актів. Почувши про таке звинувачення, Микола Зеров "зізнався" суддям: "З мого боку був лише один випадок заклику до терору. На квартирі Максима Рильського в грудні 1934 року я прочитав вірш Пантелеймона Куліша "До кобзи". Тоді поминали засуджених до розстрілу письменників Григорія Косинку, Олексу Влизька, Костя Буревія й інших". Таке "зізнання" сприймалося як ще одна "витівка" професора, і в лютому 1936 р. йому запахла десятирічна мандрівочка в одну зі знакових точок радянської імперії смерті – табір суворого режиму на Соловецьких островах. Десять років не відбув, "пощастило": 3 листопада 1937 р., готуючись гідно зустріти 20-ліття Жовтневої революції, до Миколи Зерова, а також письменників Павла Филиповича, Марка Вороного, Ананія Лебедя й багатьох інших соловецьких в'язнів, "особлива трійка" УНКВС по Ленінградській області застосувала "вищу міру (яке цинічне формулювання!) соціального захисту", тобто – розстріл.

Про все це можна розповісти по-різному: мовою холодної публіцистики, кримінальної хроніки чи й науково-популярних монографій. Автор літературного сценарію Ольга Ніколенко, режисер Наталя Іванченко, оператор-постановник Дмитро Старіков запропонували мову поетичного документалізму. Що таке "поетичне кіно", ми знаємо з шістдесятницьких часів С. Параджанова,        Ю. Ільєнка, Л. Осики, І. Миколайчука. А "поетичний документалізм"… Я понад чверть століття тому брав участь у створенні документальних фільмів про Івана Котляревського й Остапа Вишню і знаю, як непросто було режисеру В. Артеменку вишукувати такий зоровий і звуковий ряд, аби фільм, несучи бажану інформацію, не сприймався як засушений сухар. Сьогодні інші, ніж тоді, технічні можливості та комп'ютерні технології, але самі собою вони теж "не працюють", потрібні ще талановиті художні руки й душа. Творці фільму "Микола Зеров" показали, що все це в них є від Бога. Фільм сприймається як тривожна поема про наругу над думкою, про розправу над совістю, про нищення краси людського буття. Василь Барка в романі "Жовтий князь" зронив печальну фразу: звір-вандал в образі компартії забрав у людей (1933 р.) харч, а далі посягнув і на душу – на дзвін сільської церкви. Зірваний із верху дзвіниці, він "летів, як блискавка, світнув, обкинутий сонцем, і з громовим гуркотом ударився об цеглу біля дзвіниці… Стало сумно, як після пожежі… Все село заніміло, стративши голос".

 Для знекровлення нації достатньо знищити півсотні її інтелектуалів, писав відомий філософ. Протягом 1937–1938 років на радянський ешафот смерті відправлено сотні й тисячі українських письменників, науковців, учителів, лікарів, артистів, музикантів, журналістів, саме вони були дзвоном нації, втіленням її духу.

В обох "документах" М. Зеров – одна з центральних постатей. У фільмі полтавських авторів тому й образ його створено за принципом синекдохи – в частині пізнається ціле: тобі показують Миколу Зерова, а напливами з'являються портрети й імена практично всіх найвідоміших поетів-сучасників, а крім того, – десятки різноманітних документів, міських і тюремних пейзажів, розкішних, але вкритих зажурою, живописних картин. Виняткова роль у цьому належала оператору фільму. Його камера жодного разу "не фіксується", вона постійно перебуває в русі й тому (як казали про камеру Ю. Ільєнка в "Тінях забутих предків") "співає". Спів той, звичайно, тужливий, спопеляючий, він лунає в коридорах камер, де тримали й катували в'язнів, у верхівках столітніх сосен, які теж пам'ятають тих в'язнів, серед відомих і невідомих могил та пам'ятних знаків закатованим і, звичайно, на гребенях морських хвиль, які з усіх боків омивають Соловецькі острови. Аби видобути з усього цього саме поетичну думку, потрібен був неабиякий хист режисера. У фільмі той хист вичерпно реалізовано з допомогою лейтмотивного прийому – це коли глядачеві пропонується не просто картина тюремних чи каральних буднів, а картина часу, побаченого крізь провалений у тюремній стіні отвір. Чергування "сірих" і "кольорових" епізодів при цьому виконує своє найголовніше завдання: створює символ того жаху, в який творчу людину закувала радянська система. М. Зеров помітив її диявольську суть ще в зародку. В сонеті "Чистий четвер", датованому 1921 роком, він змалював її портрет на повен зріст, лиш "заховавши" його в образність із найжорстокіших часів Римської імперії:

Навколо нас – кати і кустодії,

Синедріон, і кесар, і претор…

І темний круг євангельських історій

Звучить як низка тонких алегорій

Про наші підлі і скупі часи…

Тут увесь "букет" насилля, яким починалася і яким по суті й закінчилася історія "підлих і скупих часів" радянської голгофи: "кат" – знущальник; "кустодій" – жандарм; "синедріон" – головний каральний орган в Іудеї ("наше" КаДеБе); "кесар" – імператор; "претор" – суддя. Лише тупим провладним критикам така образність здавалася "відірваною від життя", а тим часом сама репресивна влада дуже добре бачила в ній своє відображення і тому була такою нещадною до поета. Вона знала, що його викривальним сонетам та лекціям аплодували слухачі в дуже різних аудиторіях. Поет і професор не надавав цьому якогось значення, але його дружина Софія насторожилась була не на жарт. "Аплодисменти, – казала вона, – пробачають лише артистам, а ти – не артист". Слова ці, на жаль, стали пророчими…

Наведений вище фрагмент сонета звучить уже на початку фільму і разом із операторськими та режисерськими знахідками надає йому відповідного емоційного настрою. Авторка сценарію дуже добре подбала про літературну основу фільму, скориставшись і найбільш образними текстами поета (їх виконують "закадрові" актори часом справді "на розрив аорти"), і, крім того, залучивши до роботи дуже щирі спогади про нього відомих його сучасників. Вдало прозвучали в фільмі й фра
гменти листування Миколи Зерова з дружиною, та особливо – з Миколою Хвильовим як знаковою постаттю літпроцесу 20-х років та головним учасником відомої "літературної дискусії" 1925–1928 рр. У поглядах на українську літературу, яка має орієнтуватися не на "московських задрипанок", а на класиків європейського художнього мислення, їхні думки майже в усьому збігалися, і це теж не могло не насторожувати владу. Як наслідок, М.Хвильового доведено до самогубства, а М. Зерову приписали керівництво терористичною організацією. Їх не спиняло навіть те, що М. Зеров зроду ніякої зброї в руках не тримав…

Поетичний портрет героя будь-якого документального фільму завжди буде неповним, якщо в ньому не прозвучить особиста, аж до інтимних подробиць, його доля. Доля М. Зерова гідна пензля Шекспіра і Конан-Дойля. З Софією Лободою він одружився в 1919 році. Вона приглянулась й Віктору Петрову (Домонтовичу). Знаючи М. Зерова як старшокурсника ще з часів навчання в Київському університеті, він усе ж подумав, що Софію в нього "вкрали", і почалося тривале ходіння за нею "по п'ятах". Сімейство Зерових В. Петров несподівано провідав 1922 року в Баришівці (туди вони втекли на вчительські підробітки, рятуючись від київського голоду й холоду), і там, як стверджують деякі дослідники, почався (чи поглибився) справжній роман між одруженою Софією і сліпо закоханим у неї Віктором. Тим часом у Зерових народжується і в десятирічному віці помирає син Костик. Софія нещадно картає себе (це Бог її покарав за стосунки з Петровим!), а в М. Зерова з'являються два поетичних шедеври ("То був щасливий десятьлітній сон…"          і "Тут Теплий Олексій…"), до одного з яких епіграфом поставлено слова              Т. Шевченка: "А може, ще добро побачу, а може, горе переплачу…" Не перебув і не переплакав: В. Петрова НКВС завербовує для свого сексотства, і в середині 30-х років усі його друзі-неокласики (на чолі з лідером М. Зеровим) опиняються за ґратами. Чи доклав до цього рук також сексот В. Петров – стане відомо хіба що після проведення в Україні перлюстрації. У роки війни (в окупованому Харкові) В. Петров як "радянський розвідник", що носив есесівську форму, очолював окупаційний журнал "Український засів", потім емігрував із кількома українськими письменниками до Німеччини, звідти в 1948 р. КаДеБе його "викрадає", в 1956-му дозволяє повернутися до Києва, а за рік до смерті (хоронили 1969 р. з кадебешною помпою!) з Софією відбулося їхнє офіційне одруження (кажуть, аби внаслідок цього залишилася їй його київська квартира). Софія ж заповіла підховати її не до сина Костика, не в символічну могилу чоловіка на Лук'янівському цвинтарі, а… під граніт надгробного пам'ятника В. Петрова. Так воно й сталося…

Звичайно, про все це в короткому документальному фільмі не оповіси. Звучать у ньому спогади про М. Зерова і Софії, й Петрова, але, якби прозвучало щось ще й про їхній детективний "трикутник" та потрапили в об'єктив кінокамери їхні могили, фільм, мабуть, став би ще поетичнішим і драматичнішим. Є в ньому деякі редакторські недогляди (переважно – в датах чи іменах, котрі, проте, безпосередньо М. Зерова не стосуються), але вони загального враження від картини не псують. Дуже добре, що полтавці знайшли такий мудрий спосіб пошанування своїх земляків, але прикро, що незалежна Україна навіть не намагається робити цього на державному рівні. Більше того: немає досі навіть механізму, яким би виготовлена в областях мистецька продукція популяризувалася на державних телеканалах, використовувалася в освітній та науковій сферах. Доводиться, як кажуть творці фільму, і цього разу (як і після створення ними три роки тому фільму "Дороги Гоголя") поширювати свою працю лиш принагідним, майже контрабандним, способом…