Як наголосив директор театру Олексій Андрієнко, відкриваючи творчий вечір Марка Айзиковича, якраз у ці дні розпочалася Ханука – єврейське свято чуда, свято перемоги добра над злом, світла – над пітьмою, свято надії. Тож концерт став ще й подарунком для полтавських друзів артиста, багато з яких виходили на сцену привітати й обійняти його, вручити квіти й особливі дарунки. "Ну де іще тобі ось так піднесуть фотографії з твого ж дитинства? Ніде!" – захоплено коментував Марк Айзикович, упродовж усього вечора задушевно спілкуючись із своїми слухачами.

Зізнаюся, непросто було "спіймати" артиста напередодні цього концерту, домовившись із ним заздалегідь, електронним листом до Берліна, про ексклюзивне інтерв'ю для читачів нашої газети. Вже коли ця зустріч здавалася неможливою, на мій черговий дзвінок на мобільний артиста він відповів: "У нас зараз репетиція в Щербанях, у Колі Явора. Приїздіть".

Вони співали утрьох у затишній кімнаті, як і наступного вечора у залі театру, – піаніст Костянтин Назаров, гітарист Микола Явір і Марк Айзикович, котрий тут же звернув мою увагу на важливий момент:

– Як бачите – жодних фонограм!

Таким же "живим" був і їхній концерт у театрі, де звучали пісні російською мовою, на ідиш та івриті.

А після репетиції нам вдалося поговорити із гостем Полтави.

– Марк, широка географія у виступах артиста – це закономірність, Ви співали в залах США, Данії, Голландії, Німеччини… А в Полтаві давно були? Що відчуваєте, повернувшись, хай і ненадовго, в місто свого дитинства?

– Так, Полтава – моє рідне місто, тут я народився, тут виріс, і саме Полтаві я присвятив усе, що зробив у своєму житті: все, що співав, що зіграв у кіно, що написав. Адже останнім часом я ще й багато пишу, це оповідання про моє дитинство, про Полтаву. І взагалі про те, що було в моєму житті. І знаєте – з моїх грудей наче спадають величезні камені, прямо брили якісь – я звільняюся від усього, що нажив за свої 65 років. І я такий щасливий, я такий чистий, вільний! І готовий знову й знову повторювати: я гордий із того, що народився в Полтаві! Звичайно, це просто випадок, що я народився тут, – і слава Богу, що саме так склалося. Тут живуть мої однокласники, однокурсники, люди, з якими я створював своє життя. Я тут вперше закохався, випив перший бокал вина – все, що було у моєму житті вперше, я робив у Полтаві! Це моя альма-матер, і це для мене – все! І хай мені хоч тисяча людей не повірить, але – я кажу правду! Свою правду. Я жив і в Москві, й на Сахаліні, живу в Німеччині, та все одно Полтава для мене – це все!

– Ви виховувалися в сім'ї, де, як розповідали в одному з інтерв'ю, були четвертою дитиною і де дотримувались єврейських традицій. Ваша мама – донька раввіна із Даугавпілса. То були часи, коли і євреї, й українці почувалися незатишно, більше того – на долю цих двох народів випали чи не найтяжчі трагедії – Холокост, Голодомор. Вам доводилося стикатися з якимись труднощами через своє походження?

– Тобто через антисемітизм? Так, я це відчував на собі, як і багато євреїв. І в Харкові, коли подав документи на театральне відділення інституту мистецтв, а мене не прийняли, бо в моїй зовнішності – багато єврейського. І в Москві до театру мене через це не взяли. До всього, у мене ще був український акцент у вимові…

– Як цікаво!

– Ось так, якраз через український акцент мене не взяли й диктором на телебачення в Москві. Але тепер за те, що в Харкові я мусив піти на вокальне відділення, де визначальним був голос, а не зовнішність, – навіть дуже вдячний! Бо акторський факультет я все одно закінчив згодом, а з вокальним мені, можна сказати, пощастило. І я розповідаю про все це, як і про мою вулицю Шолом-Алейхема в Полтаві, про моїх хлопчаків, у своїх оповіданнях – якби Ви знали, з яким захопленням німці читають їх у перекладі на німецьку!

– Що найчастіше згадуєте із тих часів?

– Звичайно ж, школу – перший клас я закінчив у четвертій, а далі навчався у шостій. Я досі дружу зі своїми однокласниками, і це не просто листування в "Однокласниках", це справжні сповіді один одному, і це дуже багато значить: для мене мої однокласники – як лакмусовий папірець, зокрема і в моїй прозі: їхнє сприйняття, їхня оцінка дуже важливі. Вони – мої співавтори, можна сказати.

– Після навчання в Харкові Ви поїхали працювати на Сахалін?

– Ні, перед тим я три роки працював у дніпропетровському театрі. А на Сахалін мене запросили, бо я добре співав – там займався режисурою, підробляв і в порту, і в ресторані. Поїхав, щоб заробити достатню кількість грошей для того, щоб можна було матеріально існувати в майбутньому, бо ж я повернувся в Полтаву.

– А тут Ваше ім'я асоціюється з тодішнім вокально-інструментальним ансамблем "Краяни", потім – з ансамблем "Фестиваль", із кінофільмом "Д'Артаньян і три мушкетери", з композитором Максимом Дунаєвським, із Михайлом Боярським і цілою плеядою відомих артистів.

– Коли я повернувся, мене запросили в "Краяни" солістом ансамблю. Дуже тепло згадую роботу в обох цих колективах. І навіть зараз через Інтернет я стільки листів одержую! "Де ти, що ти, як ти?" – питають мене. А часто й пропонують: "Відновіть "Фестиваль" – це такою подією стане!" Адже за останні роки стільки колись відомих колективів уже відроджено. І я навіть спробував кілька років тому це зробити – відновити "Фестиваль", але не склалося!

– А правда, що ВІА "Краяни" розпався через успішний виступ у Москві й запрошення до співпраці з композитором Максимом Дунаєвським? Мовляв – через заздрість…

– Ні, неправда! Були якісь непорозуміння, але я й тоді в них не вникав, і зараз не хочу всує згадувати, головне – тоді з'явилися й працювали два хороших колективи.

– Для другого назву "Фестиваль" Ви придумали?

– І заробив за т
е пляшку коньяку від колективу.

– "Фестиваль" створювався спеціально для того, щоб записувати музику до кінофільмів, починаючи з "Трьох мушкетерів"?

– Так, але тоді ми вже записали спектакль для Михайла Казакова – "Милая, я тебя плохо слышу, когда в ванной течет вода…", фільм для Діми Атовмяна й інші фільми, лише потім почали записувати з Максимом Дунаєвським "Д'Артаньяна…" у звукорежисера Леоніда Сорокіна. Нас запрошували на кіностудії "Мосфільм", імені Олександра Довженка, імені Горького, "Молдова-фільм", на Одеську кіностудію. До речі, ми з Максимом Дунаєвським і нині дружимо, їздимо в гості на дні народження, але чомусь не прийнято згадувати про "Фестиваль"…

– А то була справді яскрава сторінка у вашій колективній творчості!

– Я теж так вважаю – 36 кінофільмів ми записали! Серед них – "Карнавал", "Ах, водевіль, водевіль", "Проданий сміх", "Летючий корабель", "Піф-Паф", "Трест, який лопнув"… І все кудись наче кануло… Але і Боярський, і Понаровська приїздили до мене, із багатьма артистами ми досі зустрічаємося. По життю залишаємося друзями, але ось так…

– Як Ви опинилися в Німеччині?

– Абсолютно випадково. Я тоді співпрацював із програмою "Ступени" в Москві, ми багато кліпів зняли. І мене направили на кілька місяців в Англію на роботу, а коли вже зібрався повертатися, зустрівся із московськими друзями, а вони сказали мені, що можна залишитися жити в Берліні. Я здивувався, звичайно: жити в Німеччині, де знищували євреїв? Та й не збирався покидати Радянський Союз. Однак ситуація тоді, наприкінці 80-х, була дуже складною: ніхто не знав, чого чекати… А Німеччина вже жила за демократичними законами. Та все ж, якщо Ви мене запитаєте, дивлячись в очі, чи задоволений я тим, що залишився в Німеччині… Так, звичайно, я створив там театр, записав вісім компакт-дисків (і один із них, до речі, український)… Але! Мені здається, що тут я повніше міг би себе реалізувати… Хто знає… Хоча як людина тут давно помер би – маю на увазі своє здоров'я…

– Читала розповідь про Hoftheater (Театр єврейської пісні) в центрі Берліна, де наголошувалося: глядачі ходять туди лише з тим, щоб відчути радість спілкування із яскравим актором і співаком Марком Айзиковичем. Бо "мало кому вдається висловити у своїй творчості те сокровенне, що зветься ідишкайтом. У Марка це присутнє повною мірою – не лише в спектаклях, піснях, у виступах на найпрестижніших концертах у Європі, але і в самій його індивідуальності, простіше кажучи, в душі". Висока оцінка!

– На жаль, нині ми тимчасово припинили роботу, нас дещо потіснили – театр знаходиться у центрі Берліна, в найдорожчому районі міста.

– І Ви навіть роль Гейне там зіграли свого часу?

– Гейне – мій улюблений поет, і я зіграв цю роль у спектаклі "Вдова Гейне"…

– Мабуть, нелегко було знайти свого слухача в чужій країні?

– Дуже нелегко – це окрема сторінка, окрема книга. На жаль, зараз не можу все розповісти, але було дуже непросто.

– Ви записали український диск. Які пісні там звучать?

– О, різні! "Розпрягайте, хлопці, коней", "Чом ти не прийшов?", "За туманом нічого не видно".

– Марк, якось Ви наголошували, що своїми концертами змушуєте публіку думати, а не розважаєте її. Яким чином це робите і – думати, про що?

– Ви ось сиділи й слухали нашу репетицію, деякі наші пісні. Ви в цей час думали? Ось саме так – ні більше, ні менше… А люди всюди однакові – в Америці, в Європі, тут у нас – нічого не міняється від місцеперебування: у всіх є вуха, є душа…

– У рідне місто Ви приїхали, напевне, щоб відзначити круглу дату – свій 65-й день народження?

– Ні, мій день народження у липні, і я не відзначаю дату. Ідея цього концерту визрівала декілька років, до того ж мене запросили і кияни, і харків'яни, й полтавчани, навіть у Нікополь гукали. Але я ніяк не міг дати відповідь, коли приїду, бо то операцію мусив робити, то ще всілякі справи заважали. А потім вирішив: я вийшов на фінішну пряму, і треба здійснити ривок. Бо ж попереду багато роботи, зйомки великого фільму плануються, знову буду зайнятий наступного року.

– Як складали програму полтавського концерту?

– Я завжди співаю тільки те, що мені подобається. А програму робив таким чином: пісні моєї юності й навіть дитинства, дещо із кінофільмів, які ми записали, італійські, іспанські, англійські пісні. Все, що мені дороге. І пісня про маму, яку Ви слухали.

– Дуже зворушливо – процитуємо кілька рядків для наших читачів:

Сколько лет прошло,

а я – тот же самый,

Никогда не жду от судьбы

чудес.

В самый трудный час –

у меня есть мама,

И она глядит с любовью

на меня с небес.

Если на душе и тоска, и осень,

Сам себя гоню от привычных

мест.

Мама за меня Господа

попросит,

Ведь она глядит с любовью

на меня с небес…

– Хто Ваші найдорожчі люди?

– Не можу не сказати – дружина, син, родичі, друзі, звісно ж. Але найголовніше, що можу відповісти на це запитання: я дуже щаслива людина, я прожив щасливе життя, у мене прекрасні, дивовижні друзі й родичі! Я зробив усе, що міг, – може, міг би й більше, але вже як є, все одно зробив багато. І я дуже щаслива людина!

– Чудово – далеко не всі можуть таке сказати про себе. Ми розмовляємо із Вами під акомпанемент грудневого дощику, але все одно вже на порозі Нового року. Що хотіли б побажати полтавцям?

– Від усього серця: щастя, здоров'я! Бережіть себе, бережіть своїх ближніх – і тоді все в житті буде о'кей! Ви ж самі із того й радітимете! Тож даруйте добро!