Квитки до Катманду

Насправді миргородців, які сподівалися вирушити з Василем Ніколаєнком до Непалу, щоб побувати в Гімалаях, було шестеро. Але смуга випробувань почалася для досвідченої групи туристів-альпіністів ще в рідному місті – йдеться про обставини, що хоча й геть позбавлені романтичного героїзму, однак змушують спускатися з омріяних вершин навіть найсміливіших, власне, про фінансовий бік організації подорожі. Тож, коли експедиція стартувала, у літаку, що з Борисполя тримав курс на Об’єднані Арабські Емірати, супутниками миргородців, Василя Ніколаєнка та Миколи Ніконова, були їхній хороший товариш по експедиціях на Кавказ, киянин Борис Охрей та ще троє альпіністів із Дніпропетровська й Сімферополя.

 Перше приземлення означало, звісно, лише авіапересадку, кінцевим пунктом великого перельоту стала столиця Непалу Катманду. Втім, саме по прибутті в це місто на туристів чекало велике розчарування: вони думали, що тепер до омріяних гір рукою подати, а виявилось, що можуть повернутись додому, так і не побувавши в “серці снігів”. Місцеві перельоти з Катманду до Лукли, останнього населеного пункту перед Гімалаями, відмінено через туман!

Неприємність так вразила, що особливих емоцій не викликала й ілюзія повернення в літо: з Києва вилітали, як і годиться для українського листопада, у теплих куртках, а в Катманду по сезону виявились шорти та футболки. Поселились у готелі й замість того, щоб із насолодою дивуватися чужому, ніколи не баченому раніше, світу, а Непал – держава, в котрій проживає близько сотні народностей, які говорять майже на сімдесяти мовах та діалектах, із занепокоєнням чекали на продовження подорожі. Минав день, другий, третій…

У потоці туристів

Але як би там туристи не нервувалися, життя в Катманду йшло своєю чергою. І похмурий погляд Василя Ніколаєнка, який знову повертався з аеропорту до готелю без палко очікуваної новини, постійно зупинявся поглядом на зведених серед міста у незліченній кількості невеличких культових спорудах – ступах, біля яких майорять розвішані молитовні прапорці. Місцеві віряни сподіваються, що вітер розносить їхню молитву по всьому світу…

Проте від серйозних думок спостережливих туристів у Катманду так недоречно відволікають … зграї мавп, які спокійно походжають майже мільйонним містом. Іноді такі симпатяги дозволяють собі й вольності – відібрати у туриста з рук морозиво – чи не улюблений їхній жарт. Звично прогулюються містом також корови… Але найбільше Василя Леонардовича вразили тамтешні правила дорожнього руху, а точніше – їх цілковита відсутність.

– Жодного дорожнього знака я там не помітив: машини, мотоцикли, люди – все рухається суцільним потоком, і найнезрозуміліше – як їм вдається уникати аварій? Ніяких дорожніх пригод ми ні разу не бачили, – стенає плечима мій співрозмовник. – Тротуарів, до речі, також немає. В цілому ж у Непалі й дороги – привілей, мабуть, тільки столиці. Залізниці не існує взагалі.

Останній із чотирьох вимушено згаяних експедицією днів був пережитий уже на межі нервового зриву, зізнається Василь Леонардович. Та все ж доля усміхнулася мандрівникам, і, добре усвідомлюючи, що тепер на реалізацію задуму мають менше часу, аніж розраховували, через сорок хвилин після вильоту з Катманду вони приземлилися в Луклі просто щасливими. Щоправда, й звідти до Гімалаїв – не те що прогулятися до сусіда в гості: кількасот кілометрів ходу по бездоріжжю.

Ще в аеропорту до групи туристів прикріпили, звісно ж, за окрему плату, так званого портера, тобто носія, який, за місцевими порядками, обов’язково має супроводжувати мандрівників. Цікаво, що портерами підробляє населення, яке проживає на території непальського Національного парку Сагармахта, на території котрого й розташовані три гімалайських восьмитисячники, включаючи й найвищу в світі гору Еверест (8848 м). При вході в парк, який починається майже відразу за аеропортом, кожній новоприбулій групі видають спеціальний мішок для сміття, який неодмінно потрібно повернути на зворотному шляху, звісно, наповненим, таким чином у Непалі намагаються турбуватися про чистоту довкілля.

Шлях до Гімалаїв долали, відчуваючи себе лише маленькою часткою великого людського потоку – цей найпопулярніший туристичний маршрут приваблює мандрівників з усіх куточків планети. За плечима – рюкзак вагою 20 кг, перед очима – мрія кожного альпініста! Втамувати голод дорогою можна було в так званих лоджіях – невеликих спорудах, у яких місцеві жителі пропонують свою кулінарію.

– Найчастіше в таких будиночках можна перекусити рисом, але є і картопля, м’ясо яка, інші страви. З їжею у нас жодних проблем не виникало, а от купівля води справді влетіла в добру копійку, адже якщо в Катманду літрова пляшка в перерахунку на наші гроші коштує півтори гривні, то біля підніжжя Гімалаїв уже не менше 30 гривень. Про те, щоб відмовитися від бутильованої води, нічого було й думати, адже така необачність може коштувати іноземцям здоров’я.

Є туристи, які отримують незабутні на все життя враження, діставшись уже й до підніжжя гір. Помилувались, пофотографувались – та й можна тримати шлях назад. Сміливіші продовжують подорож далі, адже навіть до п’яти тисяч кілометрів можна підніматися вгору доволі широкими стежками, говорить Василь Леонардович. За 60 років, а сходження в Гімалаях розпочалися в середині минулого століття, їх протоптали численні туристи. Та Ніколаєнко з товаришами мав набагато відчайдушніші плани – в їхніх рюкзаках чекало свого часу альпіністське спорядження.

Три підкорення

Біля підніжжя гори вкриті тропічними джунглями – щедро ростуть різноманітні папороті, бананові дерева. Щодо останніх, то їх плоди куштував, говорить Василь Леонардович, вони точнісінько такі, як і в Миргороді на базарі. П’ять днів подорож нагадувала лише захоплюючий похід: вночі відпочивали, їжу готували на примусі, спочатку роздивляючись довколишні ліси, згодом уже – бідненькі кущики, а їх в свою чергу змінили альпійські луки, вище яких уже тільки голе каміння, лід і сніг…

“Вище п’яти тисяч метрів якраз і почався альпінізм. У хід пішли мотузки, “кішки” (спеціальні металеві пристосування для пересування по льоду, що закріплюються на взуття. – Авт.), інше спорядження”, – в голосі Василя Ніколаєнка не відчувається й нотки напруги, якою, здавалося б, мають бути позначені спогади про кульмінаційні моменти сходження. Ясна річ, це вже замість нього говорить багатолітній досвід… Напарником Василя Леонардовича по зв’я
зці (в альпінізмі для безпечного подолання складного гірського рельєфу кілька людей зв’язані однією мотузкою) був, звісно ж, земляк Микола Ріхардович Ніконов.

– Першим нашим підкореним піком став Чукунг-Рі, що має висоту 5833 метри. Він знаходиться у південно-західному ребрі восьмитисячника Лхотце. Але набагато складніше виявилось отримати наступну перемогу над Айленд-піком, це – 6189 метрів, тут було вже й нічне скелелазіння при світлі ліхтариків. Навичок підніматися по льодовій, майже вертикальній площині – остання стінка Айленд-піка – це близько 270 метрів крутизною від 70 до 90 градусів – вистачало, а от повітря… Високо ж у горах воно дуже розріджене, дихання настільки утруднюється, що здається ось-ось серце вискочить із грудей.

Айленд-пік став другою гімалайською вершиною, над якою миргородці підняли прапор рідного міста та Полтавської області. Втім, і ця перемога вимагала продовження! Наступною метою був штурм вершини Кала-Потар: ідея творча, адже сходження на Кала-Потар вабить не висотою, в порівнянні вона не вражає – 5550 метрів, воно дозволяє опинитися якраз навпроти Евересту. Дуже ж хотілося подивитися прямо “в обличчя” найвищої в світі гори саме з цієї, найвдалішої для подібного огляду, точки, говорить Василь Леонардович, та ще й так, щоб зустріти на вершині схід сонця.

Учасники групи, які додалися під час пошуків у Інтернеті, ні миргородців, ні авіаконструктора-киянина не зрозуміли. Ті ж, у свою чергу, не зрозуміли їх… Отож троє почали спуск, троє – наступне сходження. І це усвідомлюючи те, що квитки на зворотній рейс із Непалу їх уже чекають, що в них залишилось лише два дні замість п’яти, котрі мали б бути за планом…

Останню вершину почали штурмувати десь о третій годині ночі, й це не був час, який можна було використати для відновлення сил сном. Зону в горах від 5500 м часто називають уже “зоною смерті”, тут відпочивати неможливо. Бо хіба людина може задрімати, коли її серце калатає, як дзвін, перекриваючи всі гірські звуки, – розсікання тріщинами льодовиків, падіння каміння, дзюрчання потоків води… У такій ситуації нашим мандрівникам дуже дивно було спостерігати за зграйками уларів, гірських куріпок, вони спокійнесенько хазяйнували довкола альпіністів, визбируючи крихти чи ще якісь рештки їжі.

Свідком підкорення Кала-Потар стала місячна зоряна ніч. Але чим ближче було до вершини, тим яснішало небо й чіткішали обриси гір. О пів на шосту перемогу відсвяткували золотавими бризками сонця, які приязно й урочисто лилися з неба на білопінні вершини… Ейфорія, говорить Василь Ніколаєнко, описуючи свої відчуття в ті миті. Але Еверест читав на обличчях альпіністів, напевно, те, що називається іншим словом: і хіба не “щастя”?

Гірським відлунням…

Якою за ліком стала для Василя Леонардовича ця експедиція в гори? Із відповіддю він утруднюється. Але як мінімум уже сто котроюсь… Лише на Ельбрус (5642), найвищу точку Європи, він піднімався чотири рази. Добре пам’ятає і експедиції на Памір, Тянь-Шань, Алтай. Що вже говорити про Кримські гори чи Карпати… А чого вартий той факт, що 1980-го року Василь Ніколаєнко, тоді вчитель географії Миргородської середньої школи №1 та засновник місцевого туристського клубу “Компас”, разом зі своїм учнем Андрієм Отрішком піднялись у Кавказьких горах на безіменну вершину, якій дали ім’я “пік Миргород”. Завдяки Ніколаєнку та його захопленим землякам-однодумцям на карті Паміру з’явився перевал “Миргород”.

“Компас” у 1988 році вже не вписувався у межі звичайного клубу захоплених туристів і переріс в одну з перших в Україні міську станцію юних туристів, яку Василь Леонардович очолює й до сьогодні. Його вихованці давно затямили, що запорукою цікавих експедицій є зовсім не далекі марштури, а вміння і, головне, бажання здійснювати відкриття, в першу чергу в рідному краї – ось лише восени юні туристи відшукали найвищу точку району – поблизу села Комишня, згодом підняли прапор Миргорода на одній із найвищих точок області – біля села Опішне…

Знаменним для Ніколаєнка був і 2007 рік, коли сходження групи вихованців станції юних туристів на Ельбрус відбувалося з нагоди святкування 70-річчя утворення Полтавської області. Непересічною подією миргородцям запам’ятався й минулий рік – у рамках спільної туристсько-краєзнавчої акції Миргородських міськвиконкому та райдержадміністрації “Прапор Миргорода на вершинах світу” на Ельбрус піднялися 11 їхніх земляків, серед яких була навіть спортсменка поважного віку Анастасія Йосипівна Дойнікова.

Що шукає Ніколаєнко вже стільки років у горах? Сказав, що себе самого. Різне траплялося за цей час. Одного разу про перелом гомілки дізнався вже після повернення з чергового підкорення, зробивши в лікарні рентген. Стикався і з тим, як тіла туристів-альпіністів, які не вміють програвати, власне, відступати перед небезпекою, знаходили в тріщинах льодовиків або їх не знаходили взагалі…

Ніколаєнко знає, яким буває ураган у царстві снігів і льоду, знає, що таке симптоми гірської хвороби, коли нестерпно хочеться заритися в сніг і забутись. Колись, під час експедиції на Памір, на висоті понад п’ять тисяч метрів, сидячи всю ніч у палатці, яку несамовито шарпав, намагаючись зірвати з місця, вітер і засипав густий сніг, обіцявся, що більше в гори – ні ногою, дожити б лишень до ранку… А через рік повернувся з товаришами на той же перевал і таки пройшов його.

Похід у Гімалаї Василь Леонардович певною мірою хотів присвятити й завершенню своєї альпіністської біографії. Час, мовляв, віддавати першість молодшим, але перед цим хоча б разочок побачити Еверест. Вірите? Він також. Гадаю, такої думки і його надійна опора в усіх починаннях дружина Людмила Юріївна. На моє запитання про те, чи не планує мандрівник коли-небудь докладно описати всі свої походи, говорить, що це можливо. І немає сумнівів, що в тих автобіографічних творах безкінечним гірським відлунням звучатимуть безсмертні мотиви з пісенної творчості Володимира Висоцького – і про дружбу, й про те, що краще за гори можуть бути лише гори, на яких іще не бував…