І ось – "Хронос", несподіваний і вражаючий, як зазначено в анотації – "футурологічний роман із винятково ефектним сюжетом і прискіпливо-болісним поглядом на світ найновіших технологій та одвічних людських спокус. Події роману беруть початок 2040 року, коли новий науковий винахід кардинально змінює долі людей. За образом космополітичного суспільства у новій книзі молодого письменника проступає віртуозна проекція на сучасну Україну".

В інтерв'ю "Бі-Бі-Сі Україна" Тарас Антипович зокрема розповів: "Я створив фантазію, в якій час вже дорожчий за гроші і час є міцнішою валютою. Заради нього ламаються долі, трансформуються цілі суспільства…"

 І все – через винахід нової темпоральної технології, яка дозволяє забирати з людського організму біологічний час. Або ж навпаки: "закачувати" його в людський організм. Тобто винахід дає змогу обирати свій вік на власний розсуд. Неважко здогадатися, що відтак почалася боротьба зі старістю, смертю, проводилися нечувані експерименти – в результаті виникли "темпоральні гібриди" (в людське тіло вводився біологічний час тварин і навпаки), "юні старці", з'явилися нові розваги й нові забави "темпонутих", і Орден етернітів на чолі з Великим Магістром. "Доля цього винаходу розвивається за закономірностями корумпованого суспільства, в якому ми живемо вже зараз", – зазначає автор в інтерв'ю.

І читач дуже швидко, за кілька коротких розділів, це розгадує і поринає в дійство, вже не обтяжений змістом жорсткої фантастики, необхідністю зважати на те, що все ж потрапив у химерний світ вигадки – хіба що подивований її розмахом. А щодо "закономірностей корумпованого суспільства" – "Це і наша країна, і, зрештою, більша частина світу, як мені здається…" – наголошує письменник.

Роман має підзаголовок – "Історія одного винаходу". Тож завдяки йому людина стає повноправним володарем свого часу. "І не лише свого…" – таємниче повідомляє професор-винахідник у романі, демонструючи з телеекрана хрономат – пристрій на зразок водяного пістолета, який може забирати й додавати біологічний вік, залишаючи при тому неушкодженою свідомість людини. Професор мав на меті, як це й буває з винахідниками, гуманістичні принципи застосування хроноферезу. Так родичі невиліковно хворої людини, наприклад, могли подарувати їй по кілька років із свого власного запасу біологічного часу, подовживши тим самим роки життя приреченого. Згодом було створено Державний резерв біологічного часу – теж для порятунку тяжких пацієнтів. І ось тут почалося: фальшиві медичні висновки, чиновницькі зловживання. І – "хронотехнології вийшли на арену приватного бізнесу", врешті "за великі гроші можна було повернути своєму тілу будь-який вік"! "Хрономат за коефіцієнтом корисної дії "перевищував" Бога".

Винахід став новим видом зброї. "Викраденим із чужих тіл часом почали торгувати, як супердорогими наркотиками. Усе зненацька вийшло             з-під контролю. І владі нічого не залишалося, як визнати, що на вулицях іде громадянська війна, тільки замість кулеметів діють хрономати. І війні цій немає кінця, бо жадоба часу безперервно підживлюється проминанням самого часу, і ніхто ніколи не насититься триванням молодості, і ніхто не зречеться бажання зупинити свій біологічний вік у точці розквіту. Влада не змогла впоратися з цією війною. Тоді вона почала на ній наживатися…"

Переповідати фантазійний сюжет, так само, як і характеристики його дійових осіб, – невдячна справа. Однак заінтригований читач має запитати: чим же завершується ця історія-хроніка панування темпоральної технології, де навіть нормальних людських слів уже не залишається на означення життєвих подій – її термінологія свідчить про надзвичайно високий рівень технологічного прогресу в суспільстві, де немає смерті, де навіть церква стала просто музеєм?

 З'являється Пророк. Ним стає священик, котрий уже не правив у колишній церкві, а став завідувачем музею, його вважали "архаїчним блазнем". Йому дано було силу звільнити усіх з волі Божої. У перевертнів і на це своя лексика: "Боюся, ми маємо справу з божественною технологією", – доповідає генерал Великому Магістру.

Несподіване завершення, здавалося б, для такого "високотехнологічного" сюжету. Але, як на мене, це єдино правильний для читача висновок – для читача, котрий уже давно зчитує на сторінках роману оту "віртуозну проекцію" на сучасний світ. "Що означає увесь цей світ? Чи він іще Твій, Божий, а чи вже когось іншого?" – волав священик в одному з розділів роману, молячись, щоб Господь знищив усіх живих, бо "надто осквернені люди" вже не годні бути людьми, бо ні в кому не лишилося "любові ні краплини, а віри не набереться й на гірчичне зернятко…" І йому був знак – священик одержав силу "все виправити"…

Тарас Антипович зізнається: таким і був його задум, він "знав, що такий фінал роману неминучий. І цей фінал якраз – найбільш дискусійна тема. Частину інтелектуальних читачів він не задовольняє. Вони чекають, у першу чергу, технологічного чогось, раціонально обґрунтованого, а я вклав туди трансенденцію, бо для мене важливий момент протиставлення технологічного божка із, власне, споконвічним Богом".

 Інакше – у що ж вірити людині? Смішно вірити в те, що вона стала – чи стане – Богом. Словами Пророка з "Хроносу": "…не бійтеся жити і не бійтеся вмирати, бо тільки по смерті зрозумієте Задум".

Для читача (навіть такого, як я, – хто не віддає перевагу в літературі жанру фантастики) книга обіцяє багато несподіваних вражень і тем для роздумів…