– Як журналіст я дебютував у районній газеті. Вона тоді ще називалася “Злагодою” (нині – “Світлиця”. – Авт.). Був старшокласником, як раптом прокинувся потяг до українського слова. І приніс тоді перший нарис про подругу по школі. Пам’ятаю, як сказали тоді: “Для чого тобі той інститут? Приходить і працюй”.

– А звідки потяг до газетярського ремесла? Батько – юрист, мати – вчителька…

– Від дідуся Івана, батькового батька. Він був гарним педагогом, мав звання заслуженого, а його називали народним учителем. Дописував не лише до міської газети “Нікопольська правда”, а навіть у “Литературной газете” друкувався.

– Але ж закінчував університет, не по­в’я­за­ний із журналістикою?..

– Так. Отримав диплом економічного університету, затим закінчив аспірантуру. Маю вже певний досвід роботи, в тому числі й у засобах масової інформації, зокрема у Всеукраїнській газеті “2000”. А ведучим у “Вікнах” став кілька місяців тому.

– І як – важко, легко, цікаво?

– Випуски новин я веду через тиждень, чергуюсь з Вітою Євтушиною. А у “вільний” від ефіру тиждень разом із іншими колегами-журналістами готую репортажі, інтерв’ю, сюжети. Різниця між диктором і ведучим у тому, що диктор має якнаймайстерніше прочитати написані журналістами тексти, а ведучий має досконало знати теми, розуміти всю журналістську кухню. Вести програму – це дуже відповідально, бо ж говориш із багатомільйонною аудиторією від імені телеканалу.

– Дикторів заслужено називали носіями, еталоном літературної української мови. А тепер у ведучих, вибач, у кожного своя українська мова…

– Ні, ми стараємось дотримуватися норм офіційної української мови, розроблених ще в 1920–1930-ті роки групою харківських лінгвістів. До речі, всі вони, ті вчені, стали жертвами сталінських репресій. Деякі слова нині звучать трохи незвично, але, як на мене, красиво й оригінально. Так що доводиться постійно удосконалювати свої знання мови. Допомагають у цьому і наші літературні редактори – часто звертаємось за порадою, як правильно зробити наголос чи побудувати фразу.

– Перший ефір чим запам’ятався?

– Були острах, неймовірна цікавість. Але зрештою перемогло бажання ділитися з глядачем оперативною, актуальною інформацією.

– Певно, трапляється, що відчуваєш втому, чимось розтривожений, навіть розгніваний, а треба повідомляти радісні новини. І навпаки – настрій піднесений, а повідомлення про різні неприємності та біди…

– Тут, як ніколи, потрібна внутрішня налаштованість. Бо кому до того діло, що там у тебе на душі?

– Як побудований робочий день ведучого?

– Спочатку робимо макет програми, затим готуємо анонси, формуємо випуск. Я заздалегідь знайомлюсь із текстами, стараюсь усе запам’ятати. На суфлерів-моніторів не звик надіятись, а в текст лиш іноді підглядаю. За півгодини йду до гримерки, де безбожно “штукатурять”. Після цього папку в руки – і до студії. До речі, стажування тривало всього три тижні, так що й зараз ще доводиться багато працювати над собою, вчитись. Не так просто призвичаїтись до студії і подавати інформацію так, аби пробудити інтерес у тих, хто слухає і дивиться.

– Частенько приїздиш до батьків?

– Ріднішого місця, аніж Нові Санжари, для мене немає. Бо це – колиска мого дитинства, тут живуть найдорожчі в світі люди – батьки. Тут – рідна школа, яка дала путівку в життя. Вважаю наш навчально-виховний комплекс найкращим в Україні. Такої ґрунтовної підготовки, мабуть, не дають навіть у деяких інститутах. Тут, у школі, незабутні й дорогі вчителі – Валентина Андріївна Мороз, Галина Василівна Бунецька, Наталія Миколаївна Скирда – прилучали до позакласної активності. Так що щиро вдячний за науку і батькам, і педагогам, і журналістам новосанжарської районки.