Ось як змальовує свою 6-річну донечку сам Володимир Галактіонович: “Соня вдумлива, ніжна, я навіть боюся трохи її чуйності й легкоспалахуючого почуття жалю і симпатії до інших. Боюся тому, що це не легкі зверхні спалахи, а недитяча чуйність, яка їй може дорого коштувати в житті… Вона готова роздати все, що у неї є, до останнього”.

Близькі люди відзначали спорідненість батька й доні. Так, Марія Леопольдівна Кривинська, друг всього життя Софії Володимирівни, згадує: “Близькість батька та доньки була величезна. У духовному та фізичному складі їх було багато спільного. Пристрасна любов до природи, сильна зорова пам’ять, здібності до малювання були спільними у батька та доньки. У Софії Володимирівни були неабиякі здібності до скульптури…”

Коли родина Короленка переїхала до Петербурга, до столичної гімназії старшу доньку митця готувала Надія Крупська. Після переїзду до Полтави дівчина вступила до Полтавської жіночої Маріїнської гімназії, яку закінчила у 1904 році із золотою медаллю. Ще навчаючись у випускному класі, старша донька прийняла для себе дуже важливе рішення: поки що не продовжувати навчання, а випробувати себе у самостійному житті. Батько підтримав її, і вона цілий рік працювала помічницею вчительки у далекому глухому селі Дьомки Пирятинського повіту. “Маленький життєвий подвиг (в її умовах, безперечно)”,– так підсумував учинок Софії письменник у листі до свого товариша С.Д.Протопопова.

Згодом Софія Володимирівна стає вірною і незмінною помічницею свого батька. У буремні жовтневі дні 1905 року, коли вся Полтава завмерла в очікуванні погромів і В.Г.Короленко мало не щодня виступав на багатолюдних зібраннях на площах, базарах, аби відвернути людей від цього ганебного шляху, поряд із батьком завжди була його старша донька. З 1906-го по 1915 рік Софія Володимирівна навчалася на Вищих жіночих Бестужевських курсах в Петербурзі (два перших роки – на математичному , а останні – на філософському відділенні історико-філологічного факультету). На курсах допускалися перерви у навчанні, й цим правом неодноразово користувалася курсистка Софія Короленко. Життя вривалося у студентські будні й вимагало її присутності в зонах біди. Так, у 1911 році Софія працювала “на голоді” у Бузулукському повіті Самарської губернії (Поволжя) у продовольчому загоні княгині Орлової. У 1912 році Софія замінила батька на посту редактора журналу “Русское богатство”(Володимир Галактіонович у цей час був притягнутий до суду за публікацію статті Л.М.Толстого “Посмертні нотатки старця Федора Кузьмича”, редагувала часопис, підписувала примірники, що виходили щомісяця, і навіть була заарештована, але потім звільнена за амністією з приводу 300-річчя дому Романових.

У 1913 році Софія Володимирівна супроводжувала батька під час його поїздки до Києва на процес Менделя Бейліса, ходила у судові інстанції, у редакції газет, не боячись відкритих погроз із боку чорносотенців. Наприкінці 1913 року В.Г. Короленко почав готувати до друку своє перше повне зібрання творів. І тут незамінною помічницею була Софія. 18 січня 1914 року в листі до свого давнього товариша В.М. Григор’єва В.Г. Короленко пише: “Я навіть не думав, що доведеться так багато працювати. Написав я, виявляється, немало… Багато допомагала Соня – не знаю, як би я без неї впорався”. Підготовка повного зібрання до друку тривала всю зиму 1914 року у Франції, де мешкала молодша донька письменника із власною родиною і куди вся короленківська родина приїхала на лікування, а навесні цього ж року Софія повертається до Росії, аби завершити видавничі справи батька. Повне зібрання творів Короленка у 9-ти томах вийшло як літературний додаток до журналу “Нива” за 1914 рік.

В.Г.Короленко повернувся до Росії у червні 1915 року, і знову Софія Володимирівна була поряд із ним: збирала матеріали для публіцистичних виступів, організовувала прийом величезної кількості людей, які зверталися до митця як до адвоката (йшла Перша світова війна, що несла із собою нові випробування й біди), переписувала начисто його статті, писала під диктовку глави “Історії мого сучасника”.

У роки жовтневого перевороту та громадянської війни участь доньки у справах батька стала ще значимішою. Софія вела його ділову кореспонденцію, разом із ним приймала численних відвідувачів, супроводжувала його у ЧК та в подібні інстанції, куди

В.Г. Короленко ходив як на роботу – захищати людей. На ній лежали також турбота про знедолених дітей, робота у закладах, які опікувалися дітьми. Саме вона, пам’ятаючи настанову батька про те, що “суперечки та ворожнеча повинні вщухати біля тієї межі, де розпочинається дитячий вік”, організовувала щорічно на Різдво ялинки для дітей бідняків із міських околиць.

Коли смерть Володимира Короленка перервала їхню велику спільну працю, прийшло служіння пам’яті батька. Своє призначення вона побачила в тому, щоб зберегти все напрацьоване В.Г.Короленком для нащадків. Разом із матір’ю, молодшою сестрою та колективом літературознавців Софія Володимирівна виконала роботу з вивчення, систематизації й опису величезного короленківського архіву. Ця робота дозволила розпочати видання повного посмертного зібрання творів В.Г.Короленка, яке повинно було побачити світ у Державному видавництві України. На жаль, було видано лише 23 томи, хоча планувалося 50. У цей проект Софія Володимирівна вклала всі свої знання, досвід, енергію.

У 1928 році у меморіальному домі було відкрито музей письменника. Софія Володимирівна Короленко стала його першим директором.

1933 року донька письменника відважилася написати листа до Н. К. Крупської з приводу жахливих подій голодомору на Полтавщині. У цьому посланні Софія Володимирівна змальовує страшні картини голоду і вимирання цілої нації і з останньою надією надсилає його до Москви своїй колишній вчительці. Вона неначе благає сильних світу сього: потрібно схаменутися, втрутитися, зупинити те, що діється, врятувати тих, хто ще залишився живим. Листа було адресовано Крупській, але відправлено через О.М.Горького, який був учнем Короленка й товаришував із родиною письменника і після смерті Володимира Галактіоновича. До Горького лист дійшов, але подальша його доля невідома: чи отримала це послання Крупська, чи дочекалася відповіді Софія Володимирівна – відомостей немає. Машинописна копія листа зберігається у науковому архіві нашого музею.

Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, все найцінніше з речей батька – одна тисяча книг з особистої бібліотеки (з автографами видатних людей, помітками Короленка тощо), документи, ювілейні адреси, світлини – було врятовано Софією Володимирівною. Ці реліквії вона евакуювала до Свердловська й Уфи. У Свердловську, на базі літературно-меморіального музею Д.Н.Маміна-Сибіряка короленківський музей продовжував працювати, розгорнувши експозицію, приймаючи відвідувачів.

 Меморіальний дім у Полтав
і під час фашистської окупації зазнав великих втрат, але зусиллями доньки-подвижниці у грудні 1946 року був відроджений. Розпочалася велика робота з удосконалення експозиції музею, що став завдяки любовній турботі доньки одним із найцікавіших меморіальних музеїв країни. Софія Володимирівна була редактором першого путівника по музею 1955 року, томів повного зібрання творів Л.М.Толстого, творів В.Г.Короленка, але найбільшим її внеском у справу увічнення пам’яті батька стали дві книги – “Десять років у провінції” та “Книга про батька”. Вони побачили світ уже після смерті автора у провінційному видавництві Іжевська (Удмуртія).

16 липня 1957 року завершився земний шлях Софії Володимирівни Короленко. Померла вона в Полтаві, після довгої та тяжкої хвороби, у флігелі короленківського літературно-меморіального музею (на той час там знаходилися квартири співробітників музейного закладу). Тисячі полтавців прийшли тоді у двір садиби, аби віддати цій прекрасній людині останні почесті. Я особисто знала багатьох людей, близько знайомих зі старшою донькою Короленка. Всі вони, не змовляючись, в один голос говорили: це була людина, яка жила не заради себе, а заради інших.