Немає милішої серцю музики, як тільки оця привокзальна, тисячоголоса, для працівника станції Полтава-Південна Миколи Леонтійовича Булави. Напевно, не віднайти на жодній ділянці Української залізниці людини, яка б прослужила цій справі стільки, скільки Микола Леонтійович. Свій трудовий шлях він розпочав іще в далекому 1953 році й, що найдивовижніше, продовжує його й нині: 80-ліття, яке залізничник нещодавно зустрів, – на його думку, зовсім не привід замислитися про відпочинок.

– Ну, як би я оце жив без залізниці, без потягів, без колективу? – каже Микола Леонтійович…

Сьогодні його обов’язок – слідкувати за порядком на станції, і виконує він його з не меншою відповідальністю, ніж колись у молодості, коли Микола Булава працював на будівництві залізниці в Монголії. Три довгих роки тривав у 1950-х шлях комсомольців-добровольців від Улан-Батора до кордону з Китаєм – метр за метром вони укладали залізничне полотно. А потім цією магістраллю промчав зі швидкістю вітру перший потяг… Уже й тоді Микола Булава відчував, що потрапив на залізницю не випадково, знав, що поєднує його з цією професією найрідніша й так несправедливо та рано втрачена людина – батько, котрий працював заступником начальника станції Селещина на Полтавщині, аж допоки у 1937 році не потрапив під репресійний молох… Вабив Булаву в залізничну галузь і її внутрішній устрій, побудований на майже армійській дисципліні: безпека перевезень вимагає чіткого виконання професійних обов’язків і завдань.

На вокзалі станції Полтава-Південна Микола Леонтійович працює з 1963-го. У рідні краї він повернувся уже досвідченим залізничником, за плечима була робота не тільки в Монголії, а й на півночі Росії, в Іркутській області. Не впізнати, звісно, в сьогоднішній Полтаві-Південній ту станцію, на якій Булава розпочав свій перший копіткий робочий день завідуючого комерційними операціями з перевезення вантажобагажів – полтавські підприємства, здавалося, безперестанно доправляли готову до транспортування продукцію…

Ясна річ, інші тепер і потяги. Микола Леонтійович пам’ятає, як в середині 1960-х прощались полтавські залізничники з паровозами. Урочистий мітинг, останні гудки, від яких навертались на очі сльози, – й машини попрямували на Харків, уже як музейні експонати. Замість них на станцію прибули тепловози, не тільки потужніші, а й такі незвично чистенькі у порівнянні

зі своїми попередниками, що працювали на вугіллі. А там настав час і електровозів… Всі ці події – і віхи розвитку залізниці, й частини життя Миколи Булави, тому-то, вітаючи його з вісімдесятиріччям, колеги щиро називали ювіляра “людиною-епохою”.

Свого часу Микола Леонтійович працював і на посаді начальника вокзалу станції Полтава-Київська. 1991 року за високий професіоналізм та відданість справі йому присвоїли звання “Почесний залізничник”.

 Сьогодні Микола Леонтійович Булава – ще й голова ради ветеранів вагонної дільниці № 4 та вокзалу станції Полтава-Південна. Навідується до пенсіонерів, із якими має багато спільних спогадів, і разом з тим вболіває за сучасні перетворення на Південній залізниці: готуємося ж до Євро-2012 – відповідально! Годинами може розповідати цікавим про комфорт новітніх пасажирських вагонів, ні на хвилину при цьому не відволікаючись від пильнування за порядком і чистотою на станції… А на ній знову метушаться в очікуванні потягів пасажири, знову залізничники бажають їм щасливої дороги й, виконуючи кожен свою роботу, докладають зусиль, аби саме такою і була розпочата нами подорож.