Усі наші діалоги на його території мали переважно раціональний зміст, адже сьогодення цього унікального для України об’єкта визначається, в першу чергу, пошуками фінансової підтримки для подальшого повноцінного існування, а тим більше – сміливо задуманого розвитку. Всі ж монологи… Ну, кого можуть не полонити монументальна грація й шляхетна краса, втілені в лагідних і слухняних тракенах?..

Найгучнішою слава цього кінноспортивного комплексу, як другого за величиною серед аналогічних об’єктів у Європі, була чверть століття тому, при його засновнику, Героєві Соціалістичної Праці, голові колгоспу імені Леніна Іванові Васильовичу Ропавці. Втім, озираючись у минуле, з його економічно руйнівними 1990-ми, справедливіше, мабуть, замість того, щоб зітхати за найсприятливішими часами, відзначити той факт, що, переживши значний занепад, комплекс все-таки частково зберіг свою інфраструктуру і з 2007 року, під керівництвом генерального директора Олександра Богдановича Алексєєва, прагне до повноцінного відродження. Труднощів багато, й певною мірою сьогодення об’єкта нагадує змагання з конкуру – подолання перешкод верхи на коні…

Серед позитивних господарських результатів-перемог заступник генерального директора Марина Геннадіївна Алексєєва називає, зокрема, проведення ремонту спортивної конюшні, побудову приміщення з номерами для спортсменів. Нинішнього року змагань на базі комплексу, на жаль, не проводили, але вдалий досвід організації навіть найпрестижніших заходів уже є: три попередніх роки тут справді вирували спортивні події, зокрема етапи та фінал “Кубка Дарлінга”, турніри “Кубок Тракена”, “Кубок Дніпропетровська”, “Кубок Харкова”, “Кубок України” з конкуру, виїздки та триборства, “Кубок ім. І.В.Ропавки”, спартакіада серед юніорів. Виросли й свої чемпіони.

– Географічне розташування комплексу дуже зручне для учасників змагань із різних куточків Центральної України, втім, прибували до нас учасники і з найвіддаленіших областей, – розповіла Марина Алексєєва. – Конюшня комплексу, як ні одна інша, може прийняти понад 200 голів коней. Але головне наше багатство – іподром. Їх у країні небагато, та й ті, що є, мають переважно непридатний для використання стан. А от глядачів хотілося б більше: на жаль, недостатньо популяризують цей спорт в Україні. Несправедливо обходять увагою…

Нині у стійлах тільки місцеві красені – їх 60, переважно тракенської, найзатребуванішої у спорті, породи. Робочий день тут починається о шостій ранку й передбачає не тільки годування коней, прибирання, а, звісно ж, і тренування. Для спортивного коня рух важливий не менше, ніж харчування. За прийнятної температури повітря ці заняття проводять надворі, у холодний період року, так само, до речі, як і за непомірної спеки, – в приміщеннях комплексу, в них обладнані спеціальні манежі. Прикметно, що чутівський кінний завод має статус племінного репродуктора тракенської породи, історія якої почалася майже триста років тому на прусському хуторі Тракен, де за наказом короля Фрідріха Вільгельма І було побудовано конезавод.

– Для підтримки кращих якостей тракенів ми привезли в Чутове кілька арабських та чистокровних англійських коней, – додала Марина Алексєєва.

Розведення та утримання породистих коней – справа затратна. Проблема ще й у тому, що сьогодні цей ринок зайнятий людьми з великими грішми, продовжує співрозмовниця, які продають їх за ціною у сотні тисяч євро. Конкурувати з ними непросто. Втім, сміливі надії на майбутнє є – побудувати на нинішній матеріальній базі міжнародний спортивно-оздоровчий комплекс. До цієї ідеї спонукає, зокрема, й досвід роботи з іпотерапії (лікувальної верхової їзди). Ефект від неї очевидний, але побутові зручності для проживання в комплексі діток, зокрема з діагнозом ДЦП, відсутні.

Потенційні інвестори ще не відгукнулися. На цьому “полі”, як і на спортивному, доводиться занурюватися у чергове змагання з черговими бар’єрами…