А ще вразили пошуковців два колоски пшениці, які, зберігшись дивним чином, ніби промовляли: ці воїни – сини України…

28 жовтня у Лохвиці біля пам’ятника Невідомому солдату місцева громада зібралася на урочистий мітинг, щоб відзначити День визволення України від німецько-фашистських загарбників, узяти участь у скорботних заходах – перепохованні двох бойових побратимів, невідомих, безвісти зниклих, одному з яких після семи десятиліть забуття доля таки повернула ім’я.

З 67-ю річницею визволення України привітали лохвичан голова районної ради Любов Кірієвська, перший заступник голови райдержадміністрації Михайло Гузь, Лохвицький міський голова В’ячеслав Демчук, голова районної ради ветеранів Андрій Яременко. Хвилиною мовчання вшанували присутні загиблих, а також ветеранів, які не дожили до дня нинішнього.

– Сьогодні перегортається ще одна сторінка тієї страшної війни. Ще два солдати закінчили свою бойову вахту та повернулися з поля бою додому. Вони загинули зі зброєю в руках, не відступаючи. І там, під Єльнею Смоленської області, поблизу Москви, вони захищали свою українську землю. Так само, як тут, в урочищі Шумейкове, разом із генерал-полковником Михайлом Кирпоносом, командуючим Південно-Західним фронтом, захищали Білорусію, Росію, Грузію, інші республіки колишнього Радянського Союзу солдати, які гинули в Україні, – говорив, звертаючись до лохвичан, гість із Російської Федерації, координатор по зв’язках із країнами СНД і Балтії Міжрегіонального громадського фонду увіковічення пам’яті загиблих при захисті Вітчизни Андрій Лященко з Санкт-Петербурга. Він вручив скриньку з віднайденими пошуковцями особистими речами червоноармійця Віктора Петровича Ковбасюка, 1921 року народження, уродженця Київщини, воїна 105-ї танкової дивізії, який зник безвісти в далекому 1941 році, його племінниці – лохвичанці Надії Міхно. А вже родина прийняла рішення передати цю дорогу для них реліквію у Лохвицький краєзнавчий музей імені Г.С. Сковороди.

Мітинг-реквієм продовжився на скорботному місці – на Благовіщенському кладовищі, де прощалися з воїном Великої Вітчизняної Віктором Петровичем Ковбасюком та його, на жаль, безіменним побратимом. Зі сльозами на очах згадувала племінниця загиблого червоноармійця Ковбасюка, як чекала свого сина її бабуся, як чекав дідусь, який прийшов із війни інвалідом, чекав і її батько свого старшого брата… Вона висловила вдячність російським пошуковцям за те, що зрештою, нехай навіть через довгих 70 років, родина все ж дізналася про долю їхнього солдата, який поліг, захищаючи Вітчизну.

Панахиду по загиблих відслужив настоятель Благовіщенської церкви, протоієрей Михаїл (УПЦ). Під звуки Державного Гімну України прийняла солдатів Великої Вітчизняної війни у своє лоно лохвицька земля, а з нею поєдналася і жменька землі смоленської, привезена з місця їх загибелі. На їх честь пролунав урочистий залп, який прокотився навколо. А ще – сльози на очах людей, які усвідомлюють, що і ці юнаки, прийнявши одну на двох смерть, відстояли для нинішніх та майбутніх поколінь мирне синє небо, золоте колосся…