Своєю творчою діяльністю він, безсумнівно, заслужив велику увагу до себе, та все ж частіше, коли йдеться про Євгена Васильовича, люди намагаються уточнити: “Це батько Саші Путрі?” Так, у світі знають у першу чергу ім’я його геніальної донечки-художниці, котра прожила лише одинадцять років (дівчинка померла від лейкемії), але залишила по собі більше двох тисяч неповторних робіт, які й нині подорожують залами різних країн, зачаровуючи і дітей, і дорослих. Про неї пишуть поеми і створюють кінофільми, її називають дитиною-індиго, вивчають як феномен на тематичних семінарах, а вдома у батьків залишаються незрушно на своїх місцях малюнки Саші, іграшки, одяг. Більше того, Євген Васильович упевнений, що досі спілкується з донькою у снах. Про це – трохи згодом, бо все ж приводом для нашої зустрічі з полтавським художником став його 75-річний ювілей, із яким його вітатимуть усі дорогі серцю люди саме сьогодні.

– Євгене Васильовичу, нині ювілейними стало звично називати усі “круглі” й не дуже дати, а Ви ж зустрічаєте справжній повноцінний у своєму житті ювілей. Як почуваєтеся?

– Якщо говорити про здоров’я, то – слава Богу, всім такого бажаю. Якщо про роботу, про творчість – теж задоволений, бо нині зайнятий, як ніколи. Зрозумів, що моє завдання, з яким прийшов у світ, почало бути для мене знаковим після того, як не стало Сашуні. Вона відкриває мені зовсім інші світи, інше розуміння всього…

– Про це ми розповімо трохи згодом, “підготувавши” читачів. А спершу розкажіть, як Ви стали художником, що допомогло у виборі свого шляху?

– Я з дитинства знав, що я – художник. Але народився не в Полтаві – по дорозі в Полтаву, посеред ночі… на возі. Моя мама тоді півтора року вчителювала у селі Дмухайлівці в Дніпропетровській області, а народжувати мене їхала у своє рідне місто до батьків і – трохи не доїхала… У Полтаві, куди батьки повернулися, я ріс у великій родині. Мамин брат малював, і саме його роботи я побачив першими, він же прислав мені з Улан-Уде, де працював згодом, справжні фарби, альбом.

– Як його звали?

– Олександр Семенович Горобець! Ми ж якісь родичі з відомим художником Павлом Матвійовичем Горобцем по маминій лінії. Я малював з дитинства, ще босоніж бігав, а в дворі про мене казали: “Женька-художник”. А вже коли батько повернувся із заслання…

– Ви ніколи про це не розповідали! За що його було покарано?

– Десять років на Колимі. Політика – батько вірші писав, у студентській газеті друкувався, вечори організовував. Талановитий був, активний. Закінчив сільгоспінститут, агрономічний факультет. Це його і врятувало – у таборі доручили теплицю доглядати. Коли повернувся, відразу запитав, чи я ще малюю, певне, мама про все в листах йому писала. І повів мене до Павла Матвійовича, в його студію при Художньому музеї. Потім я почав ходити в Палац піонерів – там художньою студією керував Костянтин Гнатович Кузема. І кого він зібрав – уявіть собі: Віктор Батурін, Анатолій Щербак, Валерій Мозок – товариство на все життя… Ми ходили в студію до самої служби в армії – “піонери”… Трималися гурту, до нього додавалися нові друзі, скрізь ходили разом – у кіно, на стадіон, удома в когось збиралися, нам навіть заздрили ровесники. І навіть в армію ми з Батуріним пішли разом: спершу – на цілину потрапили, а потім – у полкову школу (артилерійська інструментальна розвідка, три з половиною роки). Але там нас уже залучали і як художників.

– А з цього моменту, як люблять наголошувати герої кінофільмів, розкажіть уже детальніше. Це ж тоді вам циганки на долю гадали?

– Нас із Віктором послали у відрядження – із Ямполя, це у Вінницькій області, в Кишинів – закупити фарби для оформлення ленінської кімнати. Переправлялися на поромі через Дністер, і до нас підійшли дві циганки: “Солдатики, давайте ми вам погадаємо!” І, не чекаючи згоди, почали як по писаному розказувати, куди ми їдемо, що при собі “130 казенних карбованців” маємо… А далі – про майбутнє наше. Я тоді ж, у вересні 1958 року, про те батькам у листі написав, якби не той лист, і забув би про все. Але вже через літа ми зрозуміли, що все почуте збулося, подія за подією. Мені наворожили, що через два роки я одружусь, ім’я дівчини буде, як і моє, водночас і жіночим, і чоловічим, що у нас із дружиною буде двоє дітей, їхні імена матимуть таке ж подвійне значення. І що в нашому роду буде дівчинка, котра прославиться на весь світ… Там, на Вінниччині, наприкінці служби, я й зустрів свою майбутню дружину – Вікторію…

– А доньок назвали Валерією і Олександрою…

– Я зовсім забув про гадання – був такий закоханий! Куди тому Ромео!.. (Сміється). А вдома молодша сестра, прочитавши того листа, думала, що то про неї йшлося – про талановиту дівчинку…

– У Полтаву Ви повернулися уже з дружиною?

– Так. Але після служби вчився в Харківському художньому училищі, потім – в університеті на історичному факультеті, їздив на археологічні розкопки. І тут Батурін мене покликав у Полтаву. Пішов працювати в художній комбінат, нудна робота була. Але Віктор щось планував, були ідеї. І одного разу тоді молода працівниця літературно-меморіального музею Івана Котляревського Алла Ротач запитала нас, хто зміг би оформити музейну експозицію. Батурін відповів: “Ми!” Хоч досі нічим подібним не займалися. Там, у музеї, все зроблено нашими руками, і то – наша перша експозиція.

– Скільки їх всього створено?

– Дванадцять! Музей і музейна садиба Котляревського, музей Короленка, музеї Полтавської битви і Суворова в Очакові, народний – у Вовчику, музей театру й кіно в Києві, садиби Гоголя, Панаса Мирного… Це стало лінією нашого життя.

– А в Україні знали, що є в Полтаві цікава творча група музейників-експозиціонерів?

– Ядро – нас четверо: Віктор Батурін, Анатолій Щербак, Борис Головко і я. Згодом до нас приєдналося ще багато митців і майстрів, серед них – Олександр Чвала, Віктор Цимбалюк, Іван Ковалевський. Ми на бригади розділися, бо нас було більше двадцяти. Мені давали завдання на певні теми, над якими я й працював, і портрети писав, а це все стосувалося періоду дев’ятнадцятого – першої половини двадцят
ого століть, який я знав і любив, а щось і в архівах вивчав. Усе закінчилося зі смертю моїх друзів – вони пішли один за одним… І майже всі – чомусь саме у листопаді, сумний місяць. Щороку всіх поминаю. Зараз пишу про них спогади – це люди знакові…

– Ще був період Марусі Чурай: пам’ятаю, який попит мала Ваша карбівка, як її наперед замовляли в сувенірному магазині на Жовтневій. То був найкращий подарунок для друзів, для рідних!

– А все склалося випадково: дядьки у нас у дворі кілька днів копали погріб і співали, а я тоді якраз із армії повернувся. Одного разу питають, чи знаю, хто написав ці пісні. Кажуть: “Та це ж наша Маруся, ще при гетьманах тут жила!” Мене зацікавила ця історія, і я почав писати портрет, “збирати” образ, журавля додав… І відчував, що це хороша робота. Перевів її в метал, а одного разу абсолютно випадково зайшов до мене начальник цеху одного із заводів, сказав, що є можливість штампувати картину, яка йому дуже сподобалася. І пішло – її тиражували років сім-вісім як полтавський сувенір, вона потрапила в Болгарію, Польщу, хороші відгуки були.

– Паралельно був ще один цікавий період – Ваша участь у хорі Валентина Міщенка.

– Мої батьки співали і вдома, і в хорі, мама – в “Жінхорансі” Василя Верховинця. І мене відвели спершу в хор при 25-й школі, а потім я потрапив у міський Будинок культури, де Яків Орлов ставив “Енеїду”, – там хор так гарно співав! І я попросився до Міщенка, він мене прослухав і взяв одразу. Там я співав чотирнадцять років. Побував із хором у Франції – побачив Лувр, в Австрії, Чехословаччині, Польщі… Про Міщенка теж пишу спогади.

– До всього у ті роки наші газети – і “Зоря Полтавщини”, і “Комсомолець…” – часто замовляли Вам ілюстрації – малюнки, різні тематичні заставки.

– Це саме тоді друг вашої газети Валентин Сисько поїхав із букетом польових полтавських квітів і моєю акварелькою у Москву до Івана Козловського – просити, щоб він допоміг “відкрити” в “Зорі…” музичну сторінку “Срібні струни”. Розчулений Козловський підтримав ідею, а я намалював заставку. Та сторінка років сім виходила. І щодо музею Котляревського ми консультувалися із Козловським.

– Із Котляревським пов’язаний і початок творчості Сашеньки…

– Їй тоді було років три. В музеї мені замовили серію акварелей – чотирнадцять робіт, одна із них – сцена весілля до “Енеїди”, де й Котляревський присутній. Майже закінчив роботу, вона на мольберті стояла, а я десь відлучився. Коли повернувся, побачив, як Сашенька “завершує” малюнок: унизу все в розводах чорною тушшю… Я в трансі, нагримав, вона плаче… Потім разом усе виправляли – довелося намалювати півня із розгорнутими крилами, пір’я, що летить в різні боки, і вийшло досить вдало, без того півня й композиція неповна. Це наша перша спільна робота.

– Так склалося, що старша донька Валерія обрала мамин (Вікторія Леонідівна – педагог-музикант) шлях (вона, скрипалька, створила струнний ансамбль “Річеркар” у Донецьку, не раз приїздила з концертами у Полтаву), а Саша – батьковий – дівчинка встигла стати художницею…

– У неї був також прекрасний слух, а вдома ми всі співали. Сашуня часто була зі мною на репетиціях хору. Але найбільше її захопило малювання – мабуть, тому, що багато часу проводила в лікарнях, удома. І малювала постійно.

– Про це важко навіть говорити, але вибору не було – Вам випало пережити страшну трагедію, страшну втрату… Про Сашу ми не раз розповідали нашим читачам, і вони знають про те, що в Полтавському художньому музеї (Галереї мистецтв) є кімната Саші Путрі з постійно діючою виставкою, проводяться всеукраїнські дитячо-юнацькі конкурси образотворчого мистецтва її імені. Ви – у складі журі… Минуло вже багато років, хоч від того й не легше, але поговоримо про це у площині теперішнього часу. Ви не побоялися називати речі своїми іменами: більше двадцяти років записуєте і малюєте сни, в яких з’являється Саша, і вважаєте, що так триває ваше спілкування з донечкою.

– Я не просто вважаю – воно триває! Нікому не нав’язую своїх переконань, але знаю, що сни – то певний шифр. Щоденникові записи почав вести давно – заради дітей, думав: колись мене не буде, а вони читатимуть! Коли ж Сашенька відійшла, у 1989 році, я свій біль виливав у щоденниках, це допомогло мені стати на ноги… І перший же сон із нею записав, бо як не записати, це ж – Сашенька! А потім уже чекав цих зустрічей, і, спасибі їй, вона приходить у снах майже щоночі. Вони дуже незвичні, записано 1511… Що цікаво – ми з нею спілкуємося як живий із живою. Завдяки їй я повірив: життя після життя існує! Вона мені показувала, де вона, чим займається. Було багато снів-попереджень, і не лише мені. Вона чує мої думки і каже, що допомагає нам, оберігає нас. Вона вилікувала мене, коли починалися проблеми зі шлунком: підказала, що треба сік буряковий пити. Заборонила мені курити, їсти м’ясо й солодке. І за двадцять останніх років у мене навіть нежитю не було!

– Цікаво те, що Ви часто простежуєте, як саме збуваються записані Сашині попередження, – уже через певний відрізок часу. Можна кілька прикладів? Я по собі знаю, як іноді збуваються сни, як вони “ведуть”… Та й багато вчених не заперечують, а досліджують цю таємницю, є й наука така – сонмологія.

– Бувають ось такі “дрібнички”: “Тату, вода скоро стане дорожчою за бензин!” А бувають попередження для нас усіх: “Люди живуть неправильно! Це дуже небезпечно…” А незадовго до трагедії у США, 24 серпня 2001 року, наснилося, що ми виходимо із Сашею з якогось будинку. Насуваються чорні хмари. Дуже тривожно. Чую наростаюче ревище турбін літака, він пролітає так низько над головою, що мене обдає тугим струменем гарячого повітря! Оглядаюсь і бачу страшний вибух. Багатоповерхова будівля, в яку врізався літак, почала руйнуватися, і залишки чогось страшного посипалися на нас. Очікуючи ударної хвилі, прикриваю Сашеньку. Але нас не зачепило, навіть звуку вибуху було не чутно… 11 вересня побачив, немов у дежа вю, ту картину вже з екрана телевізора… Ще було попередження про аварію. Одного ранку ми їхали з групою у відрядження в Гоголеве знімати сцени до фільму “Витоки” – про Миколу Гоголя. Спробував ще під впливом сну застерегти всіх: пропонував відкласти поїздку, але з мене тільки посміялися. А увечері, коли поверталися в Полтаву, авто зіткнулось із трактором, який виїхав на трасу. Автомашина розбилася – навіть ремонту не підлягала, але ми, всі четверо, дивом уціл
іли…

– Пам’ятаю, як вразила глядачів перша виставка Ваших робіт за сюжетами снів – “Сни від Саші”, яку Ви представили у день свого 70-річчя в Галереї мистецтв, до речі, разом із виставкою Сашиних малюнків. Що подаруєте полтавцям цього разу, зустрічаючи ювілей?

– Я б сам не ризикнув виставлятися разом із Сашею, це – теж її ідея… Замалював уже півтори сотні снів, а знаю, що повинен – чотириста… Таких спільних виставок уже проведено сім – у Полтаві, Вінниці, в інших містах. Бачу, що людей цікавить ця тема. Виставка, так само спільна, відкриється 1 листопада в літературно-меморіальному музеї Івана Котляревського: Сашині малюнки і мої замальовані сни.

– У свої сімдесят п’ять Ви активно працюєте й маєте багато планів. А що порадите тим, хто, переступивши поріг пенсійного віку чи й раніше, вважає, що все уже позаду?

– Кожна людина приходить у життя із певним завданням – не просто хліб жувати, але не кожна розуміє, в чому воно полягає, не кожен і прагне це зрозуміти. А саме від усвідомлення свого завдання залежить, як людина живе. Я вважаю, що мені Сашуня підказала, у чому моє завдання. Роблю те, що мушу робити, а що з цим буде – є Бог, Він знає, для чого воно… Я тільки розумію: те, що роблю, – потрібне! І кожен має знайти свою місію в цьому житті. Роби, що повинен, і будь що буде, як закликає відомий афоризм…

– Євгене Васильовичу, дякую за цікаву розмову, а колектив “Зорі Полтавщини” щиро вітає Вас із ювілеєм. Хай збудуться усі Ваші задуми, натхнення й здоров’я на багато літ!