Єдиний лікар у районі

Сім’я її жила в Орловській області, згодом переїхала в Сибір, у Кемерово, де людям давали землю. Після восьмого класу Наталя вступила на робітфак, а в 1936 році – до Томського медичного інституту. У 1940-му стала головлікарем Чистоозерної районної лікарні Новосибірської області.

 У перші дні Великої Вітчизняної Наталя подала заяву з проханням відправити на фронт, але їй відмовили, тому що була єдиним лікарем у районі. Тоді у Сибіру формувалися дивізії, які в 1941 році розбили гітлерівців під Москвою. Командир штурмової бригади пообіцяв узяти Наталю лікарем. Просив у військкоматі, щоб її відпустили, але і йому відмовляли. Підрозділ ось-ось уже мав відправитися на фронт, а дозволу окружного військкомату на від’їзд все ще не було. Командир сказав дівчині: «Не хвилюйся. До нас не потрапиш – потрапиш до інших». І ось штурмова бригада відправилася на фронт, а Наталя залишилася в Кемерово. Але вже через кілька днів її викликав воєнком і сказав: «Прийшов дозвіл – з найближчим підрозділом поїдеш на фронт». І дав припис. Дівчина подивилася, а документ місячної давності… «Як?! – вигукнула. – Я ж могла поїхати з тією бригадою!» Воєнком відповів: «Я затримав тебе, та не засмучуйся, а дякуй Богу, бо та бригада потрапила під бомбардування, і всі загинули, трохи не доїхавши до фронту».

Наталю призвали в армію в грудні 1941 року, а в лютому 1942-го вона вже була на Північно-Західному фронті, під Ленінградом.

Фронтові щоденники

Молода жінка довго йшла до Перемоги кривавими полями битв. На фронті весь час вела щоденники, хоча робити це не дозволялося, за це навіть загрожувала кримінальна відповідальність. Заборонялося з таких міркувань: раптом записи потраплять до німців, а там буде інформація, яку не можна розголошувати… Але військовий лікар виливала на папері емоції, враження, переживання і спромоглася всю війну зберігати 12 списаних блокнотиків. А через багато років, коли розпався Радянський Союз, Наталя Яківна спалила свої фронтові нотатки. Жила тоді з чоловіком у Туркменії. У 2001 році син Гліб приїхав із Полтави до батьків і хотів узяти фронтові записи мами, щоб обробити їх літературно, але всі блокноти вже були знищені.

 Якби записи збереглися, ми прочитали б, що Наталя була великою патріоткою своєї країни і вірила в ідеали, якими жила держава.

У медико-санітарній роті

 На фронті новоприбула потрапила в окрему медико-санітарну роту і була призначена командиром відділення. Після бою старший лейтенант Наталія Потапова першою зустрічала поранених, оглядала їх у брезентовому наметі й визначала, хто безнадійний, кого треба негайно оперувати. Головне було – не помилитися. Кожному жінка-лікар прикріплювала бирку із зазначенням, що робити. По три доби не спала. Тільки задрімає за столом – будять… У період, коли нових поранених не приносили, сама робила невідкладні операції і перев’язки. Одного разу, коли підрозділ передислокувався на нове місце, старшина знайшов у лісі собаку, що відстав від бійців. Дворнягу назвали Валетом. Якось Наталя прилягла відпочити, а тут медсестра: «До вас новий пацієнт». Вийшла, а там Валет із закривавленою головою. Полікувала і його.

У числі перших Потапова була нагороджена медаллю «За бойові заслуги».

Закінчила війну Наталя Потапова капітаном медичної служби. Нагороджена орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни та медалями. Є в неї й трудові нагороди.

Війна і коні

НаталІя Яківна показує давні фотографії: якою ж молодою і красивою вона тоді була! Любила їздити верхи на конях (її батько був конюхом, і дівчина в юності багато часу проводила біля цих благородних тварин). Траплялися й воєнні епізоди, пов’язані з ними. На Прибалтійському фронті Потапова оперувала під час бою. Небезпека – постійна: гітлерівці, якщо проривалися, в першу чергу вбивали беззахисних – лікарів, медсестер, санітарок. Якось їй доручили відвезти пакет із повідомленням. Розповіли, як їхати, дали коня. Домчала з пакетом до місця призначення без пригод. Виїхала назад, а вже темніє, лінія фронту поруч. І … заблукала. На щастя, кінь сам знайшов дорогу до своїх.

Її любов війна не пощадила

Своє перше кохання – начальника автослужби бригади – також зустріла на фронті. Закохані вирішили одружитися після війни. Але Наталя потрапила в госпіталь і відстала від своєї частини. Семен шукав кохану, та госпіталів було занадто багато… Написав листа її батькам у Сибір, і з їхньою допомогою зав’язалося листування. У кінці війни Семен, як військовий фахівець, приймав техніку в Румунії. Він писав звідти, потім листи перестали надходити. Згодом з’ясувалося: на групу фахівців напали румунські націоналісти і всіх знищили… Дівчина важко пережила особисту трагедію. Втративши коханого, довго не виходила заміж.

Звільнятися з армії не хотіла

У 1945 році на всіх фронтах почалася демобілізація. Звільняли у першу чергу жінок та поранених. Наталі не хотілося залишати службу. Їй подобалася армія, вона любила чіткий армійський режим. «Я б із задоволенням там залишилася, але – кульгала», – каже.

Дівчина повернулася до батьків, у Кемерово. Працювала головним лікарем у міській лікарні. Вийшла заміж за першого секретаря райкому партії Віктора Гаврилова, народила сина Гліба. Незабаром родина переїхала в Туркменію. 45 років після демобілізації Наталія Потапова працювала хірургом і травматологом – до 1990 року. Вона винайшла свій метод лікування ран, які довго не гоїлися. У неї завжди було багато пацієнтів, безліч людей вдячні їй за допомогу. У Туркменії Наталія Яківна прожила 50 років, а її сина доля привела в Україну, в Полтаву. Він забрав маму до себе, коли батько пішов із життя.

У цьогорічний День Перемоги Наталії Потаповій урочисто вручили ключі від однокімнатної квартири в новому будинку в полтавському мікрорайоні Браїлки. Зі святом і новосіллям привітали керівники міста й області. Цьогоріч по кілька квартир ветеранам війни виділено в кожній області – це було здійснено під контролем Президента України Віктора Януковича.