Як сьогодні, бачу високу, струнку постать. Обличчя осяяне доброзичливою посмішкою. Сіро-блакитні очі світяться щирим поглядом. Але найбільше запам’яталася пишна світло-руса шевелюра, всіяна на скронях сріблом першої сивини. З’явилася вона так рано в молодого ще чоловіка невипадково…

По закінченні Одеського артилерійського училища Пилип Бабанський – на фронті. Відступ, оточення, наступ… Смерть чатувала на кожному кроці. Та Бог милував. А в лютому сорок п’ятого, коли до славної Перемоги залишалося три місяці, клята кістлява таки черконула своєю косою по нозі. Медсанбати, госпіталі – і протез та палиця для підмоги. Але й попри це Пилип Бабанський не втратив офіцерської виправки, мав привабливий вигляд. Тож дівчата та молоді жінки заглядались на нього. Одного разу до приходу Пилипа на роботу я на аркуші написав такі рядки і поклав йому на стіл: “Красень, парубок полтавський – журналіст Пилип Бабанський”. Коли він прочитав, то від душі розсміявся. А через якусь хвильку додав: “Справді, парубок хоч куди, тільки вже не скакати на коні. Тепер шкутильгаю на патериці. Невесела штука”. У його очах я помітив зажуру. І подумалось тоді, що нашому, передвоєнному, поколінню випало більше лихих, аніж погожих літ.

Народився Пилип Бабанський 30 жовтня 1921 року недалеко від Полтави, у селі Дудниковому. В підлітковому віці пережив голодомор. Згадуючи про страшне лихоліття, дивувався, як удалося вижити.

До Степанівської середньої школи Пилипко ходив охоче, навчався сумлінно. Мріяв стати військовим. Мрія збулася, але доля послала йому аж занадто тяжкі випробування. Із війни молодий офіцер-артилерист повернувся скаліченим. Його кітель прикрашав цілий іконостас бойових орденів. Серед нагород був і орден Олександра Невського. Таку відзнаку вручали відважним і вмілим командирам.

…Навчаючись у школі, Пилип Бабанський добре писав твори, редагував стінгазету. От і вирішив спробувати свої сили на газетярській ниві. Орденоносця, бойового офіцера охоче прийняли на роботу в редакцію обласної газети “Зоря Полтавщини”. Я вважаю, що мені пощастило впродовж практики працювати під керівництвом Пилипа Дмитровича. У нього я багато чому навчився. Варто згадати й таке. Серед працівників редакції Пилип Дмитрович вирізнявся відвертістю, принциповістю, умінням вислухати, дати пораду. Я помічав, що більшість зорян намагалися наслідувати його. Літпрацівники Леонід Кізь, Павло Клименко, Борис Цветов, які тільки-но прийшли в редакцію з університету, просто обожнювали його, часто заходили до нього в кабінет, радилися. Спілкування продовжувалося і, як тепер кажуть, у неформальній обстановці.

Пилип Бабанський поєднував журналістську й літературну працю. А згодом повністю перейшов на письменницькі хліба. До речі, він був одним із перших керівників обласної організації Спілки письменників України. Перше його оповідання, що з’явилося в журналі “Дніпро” на початку п’ятдесятих років, було вдалим, а точніше – щасливим трампліном для подальшої плідної творчої роботи. Майже щороку з-під його пера виходили нові й нові збірки оповідань для дітей. Назву тільки деякі з них: “Як виріс пиріжок”, “Дідусів портрет”, “З днем народження”, “Хто живе в нашому будинку”, “Чародій”, “Ложечка меду”, “Мураха з жалом”. На перший погляд вони здаються простими, буденними, а коли прочитаєш і вдумаєшся, то розумієш, що письменник допомагає юним читачам пізнати світ, одвічні людські чесноти.

Пригадую: коли я прочитав збірочку з трьох оповідань “Як виріс пиріжок”, дивувався й захоплювався тим, як автору вдалося про звичайні речі розповісти так захоплююче. Не можу не згадати ще одну книжку Пилипа Бабанського під назвою “Славна моя Полтава”. Її персонаж – учитель фізкультури Микола Іванович – зумів викликати у третьокласників не тільки любов до фізичних вправ, а й велику жагу до історії рідного міста, до тих пам’ятних подій, що відбулися тут у минувшину. Книга про місто над Ворсклою писалась із синівською любов’ю, тому читається з великим інтересом.

Серед творчої інтелігенції Полтави Пилип Бабанський був помітною і шанованою людиною. Знали його в Києві та інших містах України. Видавництва охоче друкували солідними тиражами його твори. Все життя письменник наполегливо трудився, удосконалював творчу майстерність.

У літописі “Зорі Полтавщини” Пилип Бабанський полишив добрий журналістський слід. Чимало корисного зробив і для “Комсомольця Полтавщини”. Впродовж багатьох років він навчав молодих газетярів писати гарною мовою, допомагав відшліфовувати стиль.

Загартований фронтами, бувалий у бувальцях бойовий офіцер Пилип Бабанський мав чутливу ліричну душу. Якось він запропонував мені написати весняні образки. Так народилося кілька замальовок: “Струнка берізка милувала око своїми зеленими косами, горласті шпаки діловито обживали нові “квартири” в сквері, а в інститутському гаю відкрили блакитні оченята проліски”. Весняні етюди Пилипу Дмитровичу сподобалися. Але одна оповідка про столітній дуб, що самотньо височів на схилі яру в міському парку, викликала зажуру. Він сумовито промовив: “У тому дубі себе побачив. Як і він, обпалений громовицею війни, обшарпаний житейськими вітрами, доживаю свій вік”.

Ці слова чомусь усе частіше згадую нині. Давно зеленбудівці спиляли той дуб. Та й Пилипа Бабанського, мого доброго приятеля, теж не стало.

Дуже прикро, що не перевидаються його твори, а вони сьогодні були б надзвичайно корисними, бо писав Пилип Бабанський про вічне!..