На І з'їзді Народного Руху України за перебудову у вересні 1989 року був обраний його головою. У 1992-му був співголовою НРУ разом із В'ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем. Пізніше очолив громадську організацію "Товариство "Україна-Світ". Тричі обирався народним депутатом України.
Пропонуємо читачам кілька поезій Івана Драча.
Іван ДРАЧ
Україна копає городи…
Україна копає городи.
Може, рік, може, вік проживе.
А коли вже державу спородить,
Тоді й небо візьме за живе.
Україна копає городи.
Коло них проживуть городи.
Україна лютує й скородить,
Хто б що в брехнях не нагородив.
Україна копає городи.
Сам це бачив. Проїхав наскрізь
Землю пекла, й небесної вроди,
І святих фіалкових узлісь.
Україна копає городи.
Україна – великий город.
Не чекає собі нагороди
Мій великий городній народ.
Вірш, прочитаний на I з'їзді Руху
І я почув, як дише в горлі осінь
Тим вересневим сонцем самоти,
Яке я тоскно відчуваю досі,
Як, може, в серці відчуваєш ти.
І я почув, як осінь в сурми свище,
А я не встиг збудити землю цю,
Лиш розкутурхав чорне попелище,
Де грали океани чебрецю.
Хіба проблемам, зібраним на хуторі,
Твердіти й досі, провінційно скніть?!
"Надірвешся, – казали мені мудрі, –
Це справа не років, хіба століть".
Та вже тисячоліття нами котять.
Та вічність чорна б'є без каяття.
Що ж нами вродить?
Нами й заскородять!
Нема народу – то пощо життя?
Таємниця буття
Десь там, у найвищих глибинах,
Десь там, у найглибших висотах,
Таємниця вродилася, як пелюстина,
Як бджола в золотистих сотах.
Уся – з найтемнішого світла.
Уся – з найсвітлішого змроку.
Борсалась Таємниця, то тьмава,
то світла,
Долаючи купіль жорстоку.
Ген там з найгіркішого солоду,
Ген там з найсолодшого болю
Зростала вона аж блакитна від голоду
І рвалася тужно на волю.
Десь там, в найпалкішому холоді,
Ген там, в холоднючій спекоті,
Таємниця життя вибухала,
Золотиста і зірна насподі.
І жахала вона бездонністю,
І манила вона мерехтливістю.
У закони лягла беззаконністю –
Таємничою справедливістю.
Таємнице буття – моя болісна рано,
Прадавній мій зболений кореню,
де ти?
Сонця вибухають ранісінько-рано
Й народжують бджіл, і людей,
і планети.
Отам, у найвищих глибинах,
Отам, у найглибших висотах,
Таємниця, наша вічна жар-птиця,
Наше серце бездонням висотує…
Солов'я
Гроза гніздо мені під ноги збила.
Мале пташатко випало з гнізда.
Та в нім була якась таємна сила,
Коли сичала дощова вода.
Мені пташа те перейшло дорогу,
Ледь нипало, ледь чапало, а йшло!
Я втішивсь, як дитина: слава Богу,
Бо ж те пташатко солов'ям було.
Крильцята неспроможні на спромогу.
Та ж доля ще ж не вичахла моя:
Мені, старому, перейшло дорогу
Маленьке це безстрашне солов'я.
Візьму гніздо і десь втулю між віти,
І підійму це злякане пташа.
Скажи мені, жорстокий лютий світе,
А може, це якраз моя душа?!
Мачинка
Марії
Мороз вже сивий доцвітає,
Вже день од холоду закляк,
А тут, де падолист витає,
Між листом жовтим сяє мак.
Мала мачинка і кульгава,
На ній я душу зупиню:
Йде Панна Осінь золотава
З маленьким келихом вогню.
Пелюстки скоро спалить іній,
А з ними вигаснем і ми,
І скільки дивних ніжних ліній
Згорить у кратері зими.
Є виклик силі тій вогненній,
Провіщий є і дивний знак –
Над смерть горить манюній геній:
Кульгавий, впертий, точний мак.
Чом нас так вабить це палання,
Аж завмираєм лячно ми,
Мов вогневинка ця остання
Перед лихим вогнем зими?!
Підготувала Лідія ВІЦЕНЯ.