37 років у професії, “звання” мами, давно підвищене до бабусі, дозволяють їй впевнено почуватися у межах усіх, запропонованих життям жанрів…

Від фантастики – до професії

Якби людина могла бачити збоку момент, коли вона вперше потрапила у велику бібліотеку, то обов’язково впізнала б у собі ту дитину, котра раптом роздивилася у відчиненому вікні не просто усипане зорями небо, а переповнений загадковістю простір… У книжковому всесвіті панує приблизно таке ж передчуття невідворотності відкриттів: під кожною палітуркою – окрема планета, на кожній полиці – справжня галактика. Сотні тисяч томів випромінюють свою живу енергетику…

В юності Тетянка Оніщенко (дівоче прізвище Зеленської) зачитувалась фантастикою. Тільки-но переступала поріг звичайної сільської бібліотеки в Іваниці (Чернігівська область), опинялась аж там, де Олександр Грін ввірив творити дива “тій, що біжить по хвилях”, там, де Олексій Толстой подарував кохання своїй марсіанці Аеліті…

Іноді поряд із цими загадковими історіями спливала в уяві юної фантазерки й інша, ніким не вигадана й ніде не написана, а справді пережита її батьками, Іваном Андрійовичем та Любов’ю Дмитрівною… Фашисти вже підступали до Криму, й молода медсестра була серед тих, хто тримав шлях морем у напрямку до Батумі. Там, у переповнених пораненими евакогоспіталях, медики чекали підмоги. З трьох суден, що одночасно вийшли з ялтинського порту під прапорами Червоного Хреста, до місця призначення дісталось тільки єдине… На війні, як на війні: для двох інших суден наліт німецьких бомбардувальників став фатальним. “Ту, що біжить по хвилях” і рятує у морі від смерті, школярка Тетянка могла в цю страшну історію тільки дофантазовувати… Але медсестра Любов, мабуть, і не могла не зійти на берег – у госпіталі в Батумі молодий капітан Іван Оніщенко не бачив сенсу зі своїм понівеченим унаслідок поранення обличчям боротися за одужання. Повернути йому жагу до життя могла тільки любов.

Коли середня дочка Оніщенків, Тетянка, стала старшокласницею, її професійне майбутнє вже настільки не викликало у дорослих сумнівів,

що дівчині навіть доручали на час відпустки бібліотекаря примірювати на себе його обов’язки. Сподобались – виявились і по силах, і до душі.

1974 року вона, випускниця Харківського інституту культури, приїхала за направленням працювати бібліографом у Полтавську обласну універсальну наукову бібліотеку імені

І.П. Котляревського. Тут Тетяна Іванівна трудиться й по сей день. З 2003 року – на посаді директора закладу. Нині в очолюваному Зеленською колективі, а це понад 170 осіб, є лише одна людина, яка прийшла на роботу на рік раніше за неї. Тож усі події, які пережила бібліотека протягом останніх 37 років (до найпомітніших варто зарахувати, зокрема, переїзд до нового приміщення, комп’ютеризацію, відкриття при закладі нових клубів за інтересами), одночасно визначали й повороти в житті Зеленської.

Книга плюс комп’ютер

Тетяна Іванівна згодна з міркуваннями про те, що сучасна молодь, на жаль, не може сповна оцінити, наскільки цікавішим робить життя людини постійне спілкування з книгою. Покоління її доньки Олени та зятя Валерія ще береже в собі сформовану десятиліттями потребу, по-перше, кожної вільної хвилини читати, по-друге, відчувати книгу на дотик, гортати її сторінки замість того, щоб обмежуватись пасивним слідкуванням за текстом на моніторі комп’ютера. Та разом із тим Тетяна Зеленська переконана, що й успішне сьогодення, й оптимістичне майбутнє бібліотек полягає в органічному поєднанні таких повноправних її складових, як друкована книга та комп’ютер.

Побоювання скептиків щодо витіснення старого новим наразі не витримують жодної критики: приватний досвід Тетяни Іванівни, як бабусі, котра частенько допомагає своїй онуці-школярці Марійці готувати реферати, вже давно спонукав її до обгрунтованих висновків про те, що в Інтернеті під маскою достовірного “гуляє” забагато нісенітниць. Тим часом професійна практика, яка дозволила Зеленській ознайомитись із передовим досвідом роботи крупних бібліотек Західної Європи, США, Китаю, наочно продемонструвала, що книга зберігає свої позиції на тлі будь-яких технічних досягнень людства.

– 2005 року я мала можливість відвідати Королівську бібліотеку Бельгії у Брюсселі. Мені, як людині, котра колись прийшла в професію звичайним бібліографом, цікаво було спостерігати, в першу чергу, за роботою залу каталогів: одна його половина заповнена звичайними дубовими шафами з каталожними ящиками, інша – комп’ютерами, через які можна вийти на електронний варіант каталогу. Тобто кожен сам вибирає, чим йому зручніше користуватися. Те ж саме в Іспанії, в Каталонській національній бібліотеці. Хтось сидить за комп'ютером, хтось виписує потрібне йому олівчиком із журналу.

Чи не найбільше роздумів про те, що книга і комп’ютер – це не антагоністи, а партнери, залишило Тетяні Іванівні відвідування Валенсійської бібліотеки. Розташована у середньовічному монастирі, вона навіть спантеличила відвертим переплетінням часових ознак: на кам’яних, не шліфованих стінах приміщення проектор відображає актуальну для читачів на даний день інформацію… Публічна бібліотека Чикаго вразила десятиповерховою грандіозністю та ще, напевно, читачами-немовлятами: записати сюди дитину мама може, починаючи вже з однорічного віку: їм нададуть розвиваючі програми для малюка.

До речі, перебування директорів обласних бібліотек із України в США передбачало ще й тижневе навчання у рамках міжнародного благодійного проекту “Бібліоміст” в Іллінойському університеті. Під час зовсім недавньої поїздки до Китаю Тетяна Зеленська, звісно ж, відчула себе на полі ще глибших, вже й із ментальним підґрунтям, порівнянь. Через Національну бібліотеку в Пекіні щодня проходить така кількість людей, що облаштувати для них гардеробну було б надто затратною справою, тож практикують перевірку речей відвідувачів за допомогою сканування на зразок того, що застосовується в аеропортах. Головна мета заходу – попередити занесення читачами з апетитом різноманітної їжі та напоїв до бібліотеки. І пересторога не надумана: китайці майже ніде не розлучаються зі своїми термочашками з чаєм. Тож доводиться залишати таке “майно” просто на підлозі під стінкою. І ніхто не “позичить”.

Проте екзотика екзотикою, а серед бібліотек, відвідування яких Тетяна Іванівна вважає для себе за щастя, є і рідна їй зі студентських років Харківська державна наукова бібліотека імені В. Г. Короленка. Кілька років том
у мала нагоду знову сісти там за “свій” улюблений стіл у читальному залі й попригадувати, як колись давно подумки дякувала творцям фільму “Сімнадцять миттєвостей весни” за можливість попрацювати вечорами в майже порожньому залі…

Квіткова композиція

У домашньому “книгосховищі” Тетяни Зеленської останнім поповненням стали нові твори Ліни Костенко. Але іноді, за зізнанням моєї співрозмовниці, і їй, директорці бібліотеки, хочеться зануритися в простіші твори, на зразок сучасної іронічної жіночої прози, – щоб поплакати, посміятися разом із героїнею, а відклавши романчик, уже й забути, що саме було приводом до емоцій.

Щоправда, її вечірнє “спілкування” з книгою часто отримує надто ревниву оцінку домашнього улюбленця Димка. Сердиться не навчений грамоті кіт, що хазяйка замість чухати йому за вушком читає. Намагається закрити розгорнуту книжку “власнолапно”. Невтямки йому, що Тетяна Іванівна якраз віднайшла цікаву статтю з квітникарства!

– Я дуже люблю вирощувати й садовину, й городину. В нашої сім’ї є в Котелевському районі дача, тож з весни до пізньої осені маю забавку. Половину городу засіваю квітами. Але вирощуємо все – картоплю, капусту, помідори, огірки, перець, синенькі. Розуміємо, що тільки це є стовідсотковою гарантією того, що на столі – екологічно чисті продукти… Раненько влітку встати й вийти на грядку з сапкою – для мене в задоволення.

Щопонеділка теплої пори року Тетяна Іванівна поспішає на роботу з оберемком своїх дачних квітів. У загадковому книжковому всесвіті бібліотеки вони нагадують своєю красою їй ті зірки, що спалахують лише на сторінках романів, а потім “біжать по хвилях” через усе життя…