М.Грушевський народився 29 вересня 1866 року в місті Холм (нині – Польська Республіка) в сім’ї вчителя. Після того, як батька перевели на Північний Кавказ шкільним інспектором, протягом 1880–1886 років навчався у Тифліській гімназії. По закінченні гімназії він вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира, де відзначився наполегливістю в навчанні й аскетизмом у житті. Великий вплив на формування світоглядних позицій М.Грушевського мав професор історії В. Антонович. За його рекомендацією в 1894 році молодого вченого було затверджено керівником кафедри української історії, яка відкрилася у львівському університеті. Тут він розпочав роботу над багатотомною “Історією України-Руси”, яка повернула українському народові його минуле і стала всесвітньо відомою.

У 1905 pоці наукова і громадська діяльність М.Грушевського перемістилася до підросійської України і Петербурга. Йому вдалося перенести до Києва видання “Літературно-наукового вісника”, який до цього виходив у Львові, та організувати Українське наукове товариство і стати його головою. У 1913 році М.Грушевський на запрошення української інтелігенції відвідав Полтаву і взяв участь у відкритті

9 листопада Українського клубу в місті.

Перша світова війна застала М.Грушевського у Карпатах, де він відпочивав із сім’єю. Через Італію й Одесу він повернувся до Києва, але був звинувачений у антиросійській діяльності й ув’язнений у Лук’янівській тюрмі. Однак завдяки зусиллям колег-учених ув’язнення замінили на заслання до Симбірська, згодом Грушевського перевели до Казані, а у вересні 1916 року дозволили жити у Москві, але заборонили читати лекції і виступати публічно.

Коли в Росії в лютому 1917 року вибухнула революція і було повалене самодержавство, М.Грушевський на прохання провідних діячів українського національно-визвольного руху повернувся на Батьківщину й очолив Центральну Раду – представницький орган українського народу. Він намагався політично й організаційно згуртувати національні сили та перетворити Центральну Раду з громадського зібрання в орган конституційної влади в Україні. Після того, як Тимчасовий уряд Росії відмовився надати автономію Україні, Центральна Рада 23 червня 1917 року проголосила її самочинно, а 9 листопада з ініціативи М.Грушевського була проголошена Українська Народна Республіка. І тут він вперше зустрівся з більшовицьким лицемірством. Визнавши на словах Українську Народну Республіку, більшовики в той же час послали проти неї червоні війська, щоб підпорядкувати Україну старому імперському центрові, але вже в новій облуді. В цих умовах М.Грушевський став рішучим прибічником проголошення державної незалежності України і напрацював проект 4-го Універсалу, який був прийнятий 9 (22) січня 1918 року. Колишні ідеї автономізму і перетворення Росії на федерацію вільних народів згоріли разом із будинком М.Грушевського під час захоплення червоними військами Києва. Більшовицьке вторгнення в Україну поклало край будь-яким ілюзіям щодо конструктивних зв’язків із більшовицьким урядом Росії. Нa перший план для України виходила європейська орієнтація, яка сягала своїм корінням ще часів Київської Руси.

Навіть в умовах першої більшовицької окупації України М.Грушевський відстоював здобутки демократичної революції 1917 року і соціалістичний вибір України. “Наша боротьба з більшовизмом, – писав він, – є водночас і боротьбою з контрреволюцією… Ми будуємо республіку не для буржуазії, а для трудящих мас України і ніколи не зійдемо з цієї позиції”. Протягом лютого– квітня 1918 року вже в умовах фактичної німецької окупації Центральна Рада прийняла закони про соціалізацію землі (ліквідацію приватної власності на неї), запровадження нового календаря, нової грошової одиниці (карбованця), нового адміністративного устрою, державного герба України, українського громадянства, розробила концепцію і 29 квітня прийняла Конституцію УНР. У всій цій державотворчій діяльності М.Грушевському належала провідна роль.

Після розгону 29 квітня 1918 року Української Центральної Ради М.Грушевський відійшов від політичної діяльності й до кінця свого життя займався винятково науковою роботою. Деякий час він напівлегально проживав у підвалі свого зруйнованого більшовиками будинку, а на початку 1919 року, гнаний червоними військами, виїхав до Відня, де створив Український соціологічний інститут. Вчений відхилив пропозицію перейти на роботу до Оксфордського університету в Англії та Прінстонського університету в США і в березні 1924 року повернувся на Батьківщину, сподіваючись продовжити свою наукову роботу в умовах радянської влади. Організаційною базою його наукової школи стала Історична секція Академії наук з багатьма комісіями при ній. Одночасно вчений започаткував контакти із зарубіжними науковими центрами, зокрема з Публічною бібліотекою в Нью-Йорку та Інститутом слов’янських досліджень у Парижі. Але керівництво СРСР дратувала незалежність ученого від влади. Не маючи змоги спростувати наукову концепцію історії України М.Грушевського, комуністичний режим вирішив припинити його діяльність за допомогою відвертого тиску і репресій. Уже в 1925 році радянська політична поліція (ДПУ) поширила серед своїх співробітників таємний циркуляр такого змісту: “Встановлено, що “Історія України-Руси” ідеолога українського націоналізму професора Грушевського є фальшивою науковою історією, яка небезпечна і шкідлива для радянської влади. Питання про заборону цієї книги тепер розглядається урядом СРСР і ОДПУ в Москві. А поки що пропонуємо райрезидентам фіксувати всіх, хто виявляє інтерес до згаданої книги і розповсюджує її серед населення. Інформуйте про це наших таємних агентів і вимагайте від них посиленого нагляду за такими особами”.

У результаті організованого владою цькування М.Грушевський змушений був у 1931 році залишити Україну і перебратися до Москви. Прощаючись зі студентами, він сказав: “До побачення, учіться жити без мене!” Незабаром вченого було заарештовано, почалися принизливі допити, кілька разів для “бесід” його викликав Л.Каганович, але, незважаючи на провокації і моральні тортури, М.Грушевський не розкаявся публічно за свої переконання.

У Москві майже сліпий М.Грушевський за допомогою доньки Катерини продовжував працювати над фундаментальними працями – “Історією України-Руси” та “Історією української літератури”. У жовтні 1934 року він одержав дозвіл на короткий відпочинок у санаторії для вчених у Кисловодську. Там М.Грушевський захворів і після операції 26 листопада на 69-му році життя помер. Поховали його на Байковому цвинтарі у Києві.

Видатного українського вченого знищила комуністична тоталітарна система. Все своє життя він поклав на вівтар української національної справи. М.Грушевський стояв у центрі національно-культурного відродження на зламі ХІХ–ХХ століть, був символом національних устремлінь у добу Української революції 1917–1921 років. Для співвітчизників він назавжди залишиться гідним подиву трудівником, батьком української історії, творцем першої Української держави новітнього часу, взірцем того, як треба служити Україні та
її народові.