Справжнім скарбом архіву Полтавського єпархіального управління є щоденники митрополита Феодосія, котрі він старанно вів протягом майже усього життя. «Історія моєї душі» – так власноручно написав він на обкладинці першого зошита. Спробуємо хоча б коротко окреслити основні віхи служіння митрополита, спираючись на його власні слова й спогади.

Митрофан Никонович Дикун-Ваколюк (таке світське ім’я архіпастиря) народився 23 листопада 1926 року в селі Черниці Корецького району Рівненської області в селянській родині.

Він рано залишився сиротою. У своєму щоденнику, згадуючи дитячі роки, митрополит напише: «3 травня 1930 р. Буйно цвіли сади, весело співали пташки, грайливо і легко пурхали метелики… На повну свою силу воскресала природа. У цей саме час померла моя Мати. «Померла Санька! – так звали Маму (повне ж її ім’я – Олександра). – Померла Санька!» – кричала перелякано тьотя Тодоська. Прибіг блідий Батько… Всі плакали, і я теж…

Її положили в домовину. Їй було 23 роки…

5 травня. З хоругвами, з хрестом, з хором і священиком несли її до самої могили… Я сидів на руках у тьоті Тодоськи, дивився… Засипали її землею, і там, де недавно була Мама, виріс невеличкий горбочок землі. Всі розійшлися, лиш Батько лежав на могилі і не плакав, а стогнав».

А далі Владика розповідає про своє навчання в школі, друзів, дитячі забави… і про війну. І знову запис, наповнений жахом та тугою: «10 липня 1941 р. …До нашої хати під’їхав віз із трьома чоловіками… Це були шуцмани – німецька поліція, навербована з українців. Батькові було негайно наказано збиратися з ними до району, сказали, що він заарештований… Йому дозволили зайти до хати, аби взяти чисту білизну. Скориставшись цим моментом, він став утікати в поля. Та куля була швидкою… Він упав. До нього підійшли і ще зробили кілька пострілів в упор… І все це було на моїх очах.

12 липня. Поховали Батька… Жодна сльоза не впала з моїх очей. Серце закам’яніло. Я не вірю, що його нема. Такого бути не може… Він є. Ось зараз зайду до хати і там побачу його!.. Заходжу… Ні, нема!..

14 липня. Поступово до моєї свідомості доходить жахлива реальність: його нема, його не буде, він – на кладовищі, а я – круглий сирота. Один на цілому світі. Тепер я плачу без упину. Я беру молитовник, іду на поле, сідаю під копою і молюсь. Від цього стає легше».

Охоплений бажанням із юних літ служити Господу, Митрофан вирушив пішки до Почаївської Лаври. Від рідного села Черниці Корецького району на Рівненщині – це ні багато ні мало 200 кілометрів. А було йому тоді всього 16 років. Йшов 1943 рік, і саме тоді майбутній святитель написав: «Хоч упаду, але встану, і твердо я стану, з правого шляху я не зійду…» Цим юнацьким рядкам він був вірний усе життя. У Лаврі він працював на городі, пізніше став секретарем канцелярії.

У 1947 році Митрофан Дикун-Ваколюк вже зачислений до Московської духовної семінарії, а по її закінченні – до Московської духовної академії. В 1955 році він закінчує її зі ступенем кандидата богослов’я, захистивши дисертацію на тему «Ставлення греко-римського світу до християн згідно з працями апологетів».

Під датою 25 травня 1955 року в щоденнику запис: «Вирішив остаточно стати монахом. Так я зможу себе усього віддати Божій справі…» А 25 серпня того ж року з благословення Святішого Патріарха Алексія І єпископом Володимирським і Суздальським Анисимом (Фестінатовим) випускник Московської духовної академії Митрофан Никонович Дикун-Ваколюк був пострижений у чернецтво з нареченням ім’я Феодосій на честь преподобного Феодосія Києво-Печерського. Сам Владика про це згадував так: «Розпочався постриг, і я відчув у собі, у своєму серці, якесь незвичайне тепло. Воно росло в мені, збільшувалось. Воно охопило мене всього. Я став танути, як тане лід біля вогню. З мене полилися теплі, благодатні, тихі сльози… Нарешті все було закінчено… я стояв у повному монашеському одязі. В мені щось переродилося, переродився і я сам – я чув у собі велику, солодку таїну, чув рай; і все, що було поза мною, мене не торкалося ні крапелиночки».

28 серпня чернець Феодосій був рукоположений у сан ієродиякона, а 4 вересня – у сан ієромонаха та призначений священиком у храм с. Костирево Володимирської області. Потім було служіння в кладбищенському храмі міста Володимира, у Волинській і Одеській духовних семінаріях, призначення ректором Одеської духовної семінарії.

Рішенням Священного Синоду та Святішого Патріарха від 4 квітня 1967 року архімандриту Феодосію визначено бути єпископом Переяслав-Хмельницьким, вікарієм Київської єпархії. 3 травня у Володимирському кафедральному соборі Києва відбулося його наречення, а наступного дня – хіротонія в сан єпископа…

7 жовтня 1967 року згідно з Патріаршим указом Владику Феодосія призначено єпископом Полтавським і Кременчуцьким.

Полтавською єпархією Владика керував до 1979 року, коли був зміщений на Астраханську кафедру. А причини цього зміщення були такі.

Обурений діями місцевих полтавських уповноважених у справах релігії, єпископ Феодосій 26 жовтня 1977 року надіслав Генеральному секретарю ЦК КПРС Л. І. Брежнєву листа про вкрай тяжке становище Православної Церкви в Радянському Союзі. Наводячи найзухваліші приклади свавілля уповноважених, Владика намагався пробудити голос совісті у радянського керівництва: «У 70-ті роки в Астраханській єпархії було лише 15 храмів, в Оренбурзькій – 13, у Вологодській – 17, тоді як у Полтавській єпархії нараховувалося 52 парафії, а в Чернігівській – понад сотню. Метою партії і уряду було скоротити кількість парафій в Україні до середньостатистичного показника по Росії. Як мені потім стало відомо, наступним етапом планувалося об’єднання єпархій. Так, щоб один єпископ керував кількома єпархіями. Продовжувалась відверта війна проти Православ’я. Отже, коли в часи Хрущова представники влади приходили і просто забирали ключі від храму, то в часи Брежнєва тактика змінилася. Мені, єпископу Полтавському і Кременчуцькому, в 70-ті роки забороняли висвячувати священиків і дияконів. І ось уявіть ситуацію. В селі помирає батюшка. Храм стоїть зачинений, вакансія не заміщується – служити нема кому. Крім того, страховка і орендна платня за землю державі не перераховуються, і парафія ліквідується начебто сама собою. А влада ніби і не при чому. У Києві мені якось цинічно заявили, що, мовляв, у такий спосіб ми боремося за чист
оту Православ’я, щоб ви, владико, не висвячували людей без духовної освіти. На що я відповів, що це не ваша, безбожників, турбота, а моя.

Безбожники і в храмах ставили своїх людей. Був такий випадок у Полтаві. Люди ніяк не могли позбавитись старости, якому не довіряли. Це тяглося довгий час. Якось на прийомі у Патріарха Олексія І я розповів йому про цю ситуацію. Святіший вислухав мене, посміхнувся й каже: «В мене в Москві є теж така староста, і я також не владний її зняти». Я наводжу цей епізод, щоб люди знали, як система втручалася в святая святих. Це треба пам’ятати, щоб ніколи не допустити повторення.

Щороку з єпархії вибувало або помирало 8–10 священиків. Трьох семінарій на ввесь Союз, звичайно ж, не вистачало. Та й до них молодим людям влада не давала дороги. Був один варіант: змінювати професію і йти в конюхи або двірники, тоді можна було претендувати на вступ. Ось і сталося, що на всіх рівнях нам дорікали: у вас вчаться самі двірники та конюхи! А в монастирях не дозволяли прописувати ченців і черниць. Якщо в церкві протік дах, то ніяких ремонтів не дозволялося розпочинати, доки з райвиконкому не виїде комісія на місце і не винесе свого рішення. Навіть розбите скло не можна було поміняти без височайшого дозволу уповноваженого. Ось такими були 70-ті роки.

Спочатку я звернувся до місцевої влади. Так і так, далі терпіти нема куди, буду звертатися в ЦК. Але наді мною лише посміялися. І тоді я за кілька ночей написав лист на 200 сторінках. Коли ж надрукували, получилося 40 аркушів. Цей лист 25 жовтня 1977 р. я надіслав Брежнєву, а копії – Патріарху і тодішньому його Екзарху в Україні Філарету. Якимось чином лист потрапив і за кордон. Його переклали на французьку, англійську, німецьку й навіть на арабську мови.

Полегшення відбулося моментально, настільки був сильним резонанс у світі. Я вже «без дозволу» і ремонт у храмі зробив, і іконостас позолотив. Єпископи з Сибіру і Уралу говорили, що і у них в єпархіях також змінилася на краще ситуація. Найголовніше – припинилися закриття храмів. Ну а мене, як винуватця всього цього, вислали до Астрахані – місця традиційного заслання всіх бунтівників».

У листі зокрема говорилося (наводимо мовою оригіналу): «Для общего блага, братства и большей сплоченности нашего народа нужно сделать очень немного: а) прекратить унизительную и антизаконную регистрацию треб и требоисправителей в церкви; б) дать возможность епископам рукополагать столько священников, сколько этого требуют обстоятельства и независимо от того, из какой области будет рукополагаемый; в) не препятствовать делать ремонт храмов и молитвенных домов; г) уполномоченным отказаться от своей антирелигиозной деятельности и быть нейтральными в вопросах веры, как того требует советское законодательство; д) не закрывать храмов насильственным путем; е) увеличить тираж выпуска духовной литературы, в которой имеется острая нужда среди верующего населения: церковных календарей, например, так мало, что их не хватает по одному на село; ж) не мешать духовенству в выборе места жительства и служения; з) не делать в прессе таких выпадов против религии, которые могли бы дать право атеистам ненавидеть верующих, а также не допускать оскорбления чувств верующих в печати; и) необходимо Церковь избавить от гнетущей опеки уполномоченных и больше предоставить прав в делах веры епископам. Ибо если было  бы противоестественным, чтобы дела коммунистов решали антикоммунисты, то тоже нелепо видеть, как неверующие в лице уполномоченных решают дела верующих. Пусть все станет на свои места. Таков закон правды».

Реакцією на цей лист став тиск на Патріархію з боку Ради у справах релігії при Раді Міністрів СРСР з вимогами усунути єпископа Феодосія із Полтавської кафедри. Реакцією ж священноначалія на цей тиск стало піднесення у вересні 1978 року Владики Феодосія до сану архієпископа. Проте через рік влада домоглася свого, і 4 жовтня 1979 року архієпископ Феодосій був зміщений на Вологодську кафедру.

Сам Владика в той час хворів на запалення легенів. За висновком лікарів, переведення його на північ, у Вологду, могло лише загострити хворобу і навіть призвести до смерті. Ситуація вирішилася благим побажанням пріснопам’ятного Астраханського архієпископа Михаїла (Муд’югіна) зайняти Вологодську кафедру, звільнивши таким чином Астраханську на півдні.

10 років керував архієпископ Феодосій Астраханською єпархією, швидко здобувши собі любов та повагу своєї нової пастви. А в 1987 році став відомий ще один його лист. Сам він про це згадував так: «Наша Церква готувалася до урочистостей з нагоди 1000-річчя Хрещення Русі. З нагоди ювілею держава повертала Церкві Данилів монастир у Москві. Але ж як святкувати, коли головна наша святиня і колиска вітчизняного чернецтва – Києво-Печерська Лавра – функціонує як музей атеїзму? Про це я і написав наприкінці 1987 року Горбачову. Просив його зробити такий подарунок віруючим і віддати Лавру. Лист пішов по руках серед киян, його цитували закордонні голоси. Мене тоді підтримали Олесь Гончар, Микола Амосов, Анатолій Солов’яненко. І знову з’явилися чекісти, почалися погрози. Хотіли мене відправити на покій або в край, де вічне Різдво, як вони говорили. Тобто до Сибіру. Але Бог милував…

І ось через місяць мене викликають до Москви, де я дізнаюся, що частину Лаври буде повернуто Церкві. Це були Дальні печери. Сталося чудо. Я подякував Господові і повернувся до Астрахані. А невдовзі одержую телеграму з Києва такого змісту: «Владико, спасибі за Лавру! 50 тисяч киян моляться за Вас». Це був перший молебень у Лаврі».

У 1990 р. архієпископ Феодосій знову повертається в Україну. Спершу його було призначено керуючим Івано-Франківською єпархією, згодом – архієпископом Вінницьким і Брацлавським, а з квітня 1992 року він знову на Полтавській кафедрі.

У 1996 році рішенням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира за старанні труди на благо Церкви Христової архієпископа Полтавського і Кременчуцького Феодосія було піднесено до сану митрополита.

У 2000 році побачила світ книга Владики «Український екклесіаст». Його перу належать також 16 томів «Святої криниці», 10 томів проповідей, том поезії, том байок, 5 томів «Путь святих», книга «Матушка Нектарія», кілька брошур.

Спочив митрополит Феодосій 1 жовтня 2001 року після тяжкої хвороби, похований в усипальниці Полтавських Преосвященних у Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі поряд із могилами своїх пріснопам’ятних попередників: архієпископів Іоанна (Петіна) і Парфенія (Левицького) та єпископа Тихона (Клітіна).

В одному зі своїх останніх інтерв’ю Владика Феодосій сказав слова, котрі з повним правом можна вважати його духовним заповітом: «Я звертаюся
до нашого багатостраждального народу: бережіть свою Православну віру, бережіть свою пісню, культуру, звичаї, мову і високу мораль! Будьте мудрими! І нехай вас благословить Господь Бог на добрі справи!»

Вічна Вам пам’ять, дорогий Владико!