– Михайле Івановичу, ким мріяли бути у дитинстві?

– Хотів стати будівельником. Причому будувати дороги. Тож і вступив у Криворізький гірничорудний інститут, де отримав кваліфікацію інженера-будівельника. Тепер це моє хобі. Гараж, дачу зводив власноруч. Якщо випадає вільна хвилина, то обов’язково займаюся цією справою.

– І все ж доля пов’язала Вас із іншою професією. Як це вийшло?

– Після закінчення інституту протягом року працював майстром будівельної дільниці будівельно-монтажного управління у місті Жовті Води Дніпропетровської області, де, до речі, я й народився. Потім призвали на військову службу. Тоді я вже мав офіцерське звання. Служити довелося у Туркестанському військовому окрузі: спочатку – в танкових військах, а згодом – у системі цивільної оборони. Коли постало питання – повертатися додому чи продовжувати службу – вирішив життя присвятити армії. Десять років служив у Середній Азії, а потім переїхав в Україну. І весь цей час служив у цивільній обороні. Пройшов шлях від начальника відділу до начальника управління з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи облдержадміністрації, яке очолив у 2001 році. У серпні 2003 року звільнений із військової служби у запас.

– На Вашу думку, які риси повинні бути притаманними рятувальнику?

– Головними є три складові – професійна, психологічна і фізична підготовка. Робота дуже напружена, адже майже щодня виникають різні надзвичайні ситуації, у яких страждають люди. І треба оперативно надати допомогу постраждалим, мінімізувати чи ліквідувати наслідки різного роду аварій. Не боячись іти у вогонь і у воду. Скажімо, пожежник, гасячи полум’я, знає, що там можуть бути й вибухонебезпечні речовини, однак, не вагаючись, ризикує своїм життям.

– Рятувальник – просто професія чи стиль життя?

– Це – покликання. Випадкові люди там не працюють. Рятувальник, вважаю, мабуть, готується до своєї професії із самого дитинства.

Відродження рятувально-водолазної служби

– Михайле Івановичу, яке основне завдання Вашого управління і на яких головних аспектах роботи нині Ви акцентуєте увагу?

– Наше управління організує, координує та забезпечує проведення необхідних робіт у разі загрози чи виникнення надзвичайної ситуації. Створює певну систему, за якою потім працюють окремі підрозділи.

Приміром, на Полтавщині гостро стоїть проблема загибелі людей на воді. За статистикою, саме такі випадки – на другому місці після дорожньо-транспортних аварій. Ми провели низку заходів, щоб запобігти цьому. Свого часу обласна рятувально-водолазна служба опинилася в такому стані, що практично припинила своє існування. Втім, ми все-таки знайшли шлях, як її реорганізувати. Задля цього створили відповідну програму, яку підтримали депутати обласної ради. І зараз у службі працює 12 осіб. Також, завдяки співробітництву із обласним центром зайнятості, залучаємо тимчасово безробітних, які б стежили за відпочинком у купальний сезон. Сьогодні у нас є можливість обстежити підводну частину акваторії пляжів усіх дитячих оздоровчих закладів, а також дно водойм інших пляжів, де відпочивають люди. Таким чином намагаємося убезпечити відпочивальників від травмувань під час купання.  Можемо й обстежити стан гідроспоруд.

– Чи змінилася ситуація?

– Так. Якщо торік у купальний сезон сталося 73 випадки загибелі людей на воді, то цього року – 51. Хоча будь-яка статистика загибелі людей – невтішна.

– Які ще проблеми доводиться розв’язувати?

– Щороку дуже багато знаходять боєприпасів часів Великої Вітчизняної війни. Коли у 1996 році я приїхав на Полтавщину, то, щоб знешкодити міну або снаряд, доводилося  викликати спецпідрозділ військової частини з Києва, Харкова або Дніпропетровська. Кожен із таких предметів інколи охороняли навіть тижнями, що, звичайно, було небезпечним. У 2005 році у складі управління МНС України в Полтавській області було створено піротехнічний підрозділ.  І нині піротехніки впродовж доби знешкоджують смертельні знахідки на території області.

“Хочу зібрати усіх своїх друзів”

– Михайле Івановичу, учора Вам виповнилося 50 років. Це певний рубіж, час підбити підсумки…

– Якщо говорити про роботу, то хотілося б, щоб наші задуми були втілені у життя. Так, кілька років тому ми створили єдину в Україні установку зі знешкодження отрутохімікатів. На неї потрачено багато зусиль і коштів із обласного бюджету. Втім, зараз установка не працює. Відповідне центральне відомство вирішило піти іншим шляхом – вивозити отрутохімікати за межі України. Але ми все ж сподіваємося, що почату справу доведемо до логічного завершення.

Що стосується особистого життя, то я вдячний своїй дружині Лілії Володимирівні, яка мене розуміє і підтримує. Наступного року відзначатимемо 30-річчя спільного подружнього життя. Старший син – Михайло – працює в одній із рятувальних служб, молодший – Сергій – несподівано для всіх нас обрав музичну стезю. Він грає на тромбоні в муніципальному духовому оркестрі “Полтава”, також займається викладацькою діяльністю.

– Який подарунок для Вас був би найдорожчим?

– Щоб разом зібралися усі мої друзі. Сім'я, друзі, колеги – найдорожче, що маю у житті.

Приєднуючись до численних привітань з нагоди піввікового ювілею, зичимо Михайлу Івановичу Андрусенку міцного здоров'я, родинного затишку, нових успіхів у нелегкій, але почесній роботі. А всім рятувальникам, людям відважної професії – якомога менше надзвичайних подій, добробуту і всіляких гараздів.