На запрошення народного депутата України, голови обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” Миколи Кульчинського Михайло Герасимович приїхав до Полтави разом із актором та продюсером Пилипом Іллєнком (обоє належать до однієї з найвідоміших в українському кінематографі родини, найяскравішим представником якої по праву вважають Юрія Герасимовича Іллєнка) та режисерами нового покоління – володаркою “Золотої пальмової гілки” Міжнародного Каннського кінофестивалю Мариною Вродою, неодноразовими переможцями вітчизняних кінофестивалів Юлією Гоголь та Дмитром Сухолитким-Собчуком.

Михайло Іллєнко висловив переконання щодо важливості подібних зустрічей-перетинань кіномитців та глядачів безпосередньо перед екраном, адже на рівні всього суспільства вже десятиліттями доводиться констатувати якраз протилежне – нас розводять у різні боки, говорить режисер: глядачеві пропонують, так би мовити, “з доставкою додому” купу закордонних низькосортних телесеріалів, у той час як український кінематограф продовжує іти в зовсім іншому напрямку – полюсному тому, що передбачає тиражування “кінофантиків”, на яких можна заробити непогані гроші. Вітчизняне кіно, яке справді є послідовником потужних українських кінематографічних шкіл, твориться за некомерційною формулою: “Ми –  для нас – про себе” і має на меті розповідати про українців, які живуть “тут і тепер”. За видовищністю воно не може мати  нічого спільного з іноземними блокбастерами, адже вітчизняні режисери, як висловився Іллєнко про наболілу ситуацію з недофінансуванням галузі, “мають по півтори копійки” на створення своїх стрічок, тож впоратися із завданням повернути українців у бік нашої дійсності й нашої перспективи вони намагаються фільмами, котрі б торкнулися серця…

Михайло Герасимович не тільки порадів зустрічі з полтавським глядачем, а й завчасно пояснив залові, чому таке спілкування сьогодні нерідко має ризик перетворюватися на своєрідне “зіткнення” – у сенсі взаємного розчарування. “Ми один одного вже забули! – зазначив Іллєнко. – Сьогодні екран зі всіма його прибутками відданий іноземному фільму, тож глядач знає, як живуть десь за кордоном, нашу ж дійсність, котру бачить кожного дня, він уже не помічає. І от вона – на екрані… Нам потрібно частіше перетинатися й повертатися до своїх джерел”.

У свою чергу Пилип Іллєнко Дні кіно в рамках “Мазепа-фесту” назвав черговим спростуванням міфів, які нині так настирно нав’язують і глядачам, і режисерам. Перших запевняють, що українського кіно нібито не існує взагалі, тих же, хто його творить, – що немає глядача, який би хотів дивитися їхні фільми… Нині продюсер займається організацією тижнів кіно в різних містах України, тож, як запевняє,  найближчим часом такий захід, присвячений пам’яті Юрія Герасимовича Іллєнка (його батька), відбудеться і в Полтаві. Глядачі зможуть побачити “Молитву за гетьмана Мазепу. Нова версія” (2010 р.). Стрічка вигідно відрізняється від первинної сучасним якісним звуком та закадровим авторським коментарем, котрий дає можливість зануритись в історичний контекст епохи.

Учениця Михайла Іллєнка, режисер Марина Врода, розповіла про роботу над короткометражним фільмом “Крос”, що цього року здобув найвищу нагороду на фестивалі в Каннах. За її зізнанням, ця стрічка про жорстокого підлітка у жорстокому світі розповідає “про час, який вона пережила в собі”, й адресована всім і кожному, тож, за задумом авторки, навіть мусить мати мільйони прочитань.

У перший День кіно учасники фестивалю подивилися також півторахвилинний ролик, створений на основі ще не завершеної ігрової кінострічки Михайла Іллєнка про нашого земляка з села Чернечий Яр Диканського району, унікальну людину з фантастичною долею, Героя Радянського Союзу Івана Доценка, який, ховаючись від переслідувань за перебування у фашистському полоні, опинився в Канаді, де став ватажком індіанського племені. На презентації ролика у залі ОЦЕВУМу був присутній і родич Івана Доценка – Григорій Володимирович Титаренко.

Художній фільм Михайла Герасимовича Іллєнка “Фучжоу”, який оповів учасникам “Мазепа-фесту” про пригоди нащадка українців, котрі емігрували за океан, був готовий до кінопрокату ще у 1993 році, але жодного кіносеансу в його “біографії” поки що немає. “Все, як і в більшості моїх колег, які сьогодні знімають,” – коротко зазначив про це режисер…

За два дні фестивалю полтавцям запропонували переглянути 30 кінофільмів (переважно короткометражних) загальною тривалістю 4,5 години. Це були стрічки-призери “Відкритої ночі”, кожна з яких – також парадоксальна своєю несправедливою унікальністю можливість побачити на екрані людей, які живуть саме серед нас  “тут і тепер”.

***

Останній день ІХ Всеукраїнського етнофестивалю “Мазепа-фест”, який цього року тривав три дні, пройшов у стінах відреставрованого Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М.В.Гоголя. Хоча концерт розпочався на півгодини пізніше, ніж планувалося, це не зіпсувало загального враження глядачів від почутого та побаченого того вечора.

Зі сцени театру лунали музика українського бароко XVI–XVIIІ століть та сучасна співана поезія у виконанні Київського ансамблю давньої музики під орудою Костянтина Чечені, Едуарда Драча, Сергія Мороза, Ігоря Якубовського, Олега Олешка та інших самобутніх виконавців. Ведучим цього музичного дійства був заслужений артист України, кобзар та лірник Тарас Компаніченко, який виступав разом зі своїм ансамблем “Хорея Козацька”. Зала неодноразово стоячи аплодувала виконавцям за їхню майстерність, талант та самовіддану любов до України.

Кожен із учасників фестивалю намагався донести до глядачів головне – розуміння того, що ми – українці, вільний, самодостатній народ, який по праву має пишатися своєю історією, своїм етнографічним корінням.

Того вечора не оминули увагою і питання, пов’язаного зі встановленням у Полтаві пам’ятника Івану Мазепі. Як наголосив організатор фестивалю, народний депутат України Микола Кульчинський, цей пам’ятник не лише прикрасив та возвеличив би Полтаву, а й створив би у місті справжню українську атмосферу.