Більше того, з моменту зміни статусу, а саме з 1992 року, це професійно-технічне училище нового типу є монополістом в області з підготовки фахівців таких складних наукоємних інтегрованих професій, як “Налагоджувальник верстатів і маніпуляторів із програмним керуванням”, “Налагоджувальник автоматичних ліній і агрегатних верстатів”, “Електромеханік засобів автоматики та приладів технологічного устаткування” та інші. З 2000 року випускники училища отримують атестат про повну загальну середню освіту, диплом кваліфікованого робітника та диплом молодшого спеціаліста.
Не менш цікавим і важливим є і той факт, що за 32-річну історію існування навчального закладу тут змінилося лише два керівники. Перший директор, Павло Сюсюрченко, після 26 років керівництва училищем передав справи своєму заступникові – Миколі Несену. Така спадкоємність не випадкова. Просто досвідчений директор зумів розгледіти свого наступника ще 30 років тому, коли той молодим фахівцем після закінчення технікуму прибув до училища: через два роки його вже призначили старшим майстром, а ще через дев’ять – заступником директора. Вже сьомий рік Микола Несен очолює одне з найпотужніших на Полтавщині за контингентом (1130 учнів) і одне з кращих в Україні за матеріально-технічним оснащенням та рівнем підготовки учнів ВПУ № 7. Декілька років він є членом президії Всеукраїнської асоціації працівників професійно-технічної освіти, міжгалузевої ради облдержадміністрації з питань професійно-технічної освіти. Минулого року його обрано депутатом обласної ради, де він працює в комісії з питань освіти, науки та культури. Добре знаючи проблеми освіти, він анітрохи не заангажований у плані лобіювання інтересів очолюваного колективу, адже ВПУ № 7 – одне з п’яти училищ області, що підпорядковані Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України, з якого й фінансується.
“Ніж нарікати на темряву, чи не краще запалити свічку?” – ці слова Конфуція досить часто повторює Микола Несен. Тож саме з них ми й почали розмову, зацікавившись, яким чином вони стосуються училища.
– Ще 1992 року ми взяли участь у всеукраїнському експерименті, який і дав училищу нове дихання. Здобули статус вищого професійного. Але швидко зрозуміли, що цього замало.
Коли в державі було проголошено, що акредитовані ВПУ можуть здійснювати підготовку молодших спеціалістів, ми доклали усіх зусиль і пройшли ліцензування й акредитацію на право здійснення такої підготовки. Статус ВПУ піднявся ще більше, заклад став професійно-технічним. У ньому почали набувати ступеневу освіту. Частина учнів вчиться три роки, частина – п’ять. Проблем із працевлаштуванням випускників не існує. Це справді так. Тому до нас приходить багато досить успішних випускників шкіл.
– А чим все-таки ВПУ відрізняється від технікумів?
– Насамперед тим, що дає більш глибокі знання та вміння у практичному плані. ВПУ готує не стільки теоретиків, скільки практиків. Вони можуть працювати самі й навчати інших. У нас – повна середньоосвітня програма, й двічі на тиждень уже на І– ІІ курсах учні працюють у майстернях. Решта навчання – теорія. Все у чіткій послідовності. Окрім цього, на відміну від технікумів, крім диплома молодшого спеціаліста, ми видаємо ще й диплом кваліфікованого робітника.
– Такій матеріально-технічній базі, яку має ВПУ № 7, справді можна позаздрити.
– Так. Сьогодні ВПУ має найпотужнішу базу серед училищ машинобудівної галузі України. Це підтверджують у міністерстві, а також колеги, які приїздять до нас. На базі ВПУ № 7 працюють курси підвищення кваліфікації майстрів виробничого навчання ПТНЗ України, проводяться всеукраїнські професійні конкурси. Наприклад, 2007 року вперше на Полтавщині на базі ВПУ № 7 відбувся конкурс токарів, 2011-го – верстатників широкого профілю.
База училища – це 35 навчальних аудиторій, 8 лабораторій, 12 навчально-виробничих майстерень, дві їдальні, дві спортивні та дві актові зали. Але усе це надбання далося не так просто.
У період 1993–1994-го навчального року нам справді поталанило. Училище стало учасником програми щодо створення модельних центрів із підготовки кваліфікованих робітників. Німеччина, віддячуючи Україні за співпрацю, вкладала гроші у розвиток освіти. Об’їхавши машинобудівні центри України, німецькі фахівці зупинилися на ВПУ № 7 із тим, щоб вкласти деякі кошти у його розвиток. До 1998 року ця сума склала десь 850 тисяч дойчмарок. На той час це були великі кошти. Частина з них пішла на організацію обміну фахівцями – наші викладачі, майстри виробничого навчання проходили у Німеччині курси підвищення кваліфікації. Матеріальну базу також зміцнили: нам було передано комп’ютерну техніку, металорізальні верстати з числовим програмним управлінням. Передане тоді програмне забезпечення для підготовки операторів верстатів із програмним управлінням і налагоджувальників до цих пір є сучасним, адже дозволяє на комп’ютері змоделювати весь процес обробки на верстаті з програмним управлінням і побачити його на моніторі. Це була досить вагома допомога.
Далі шляхи розвитку шукали самостійно. Прочитавши якось в “Урядовому кур’єрі” розпорядження КМУ № 886 від 2008 року, я звернув увагу на один із пунктів. У ньому йшлося про створення 300 центрів професійно-технічної освіти з впровадження інноваційних технологій галузевого спрямування на базі державних ПТУ. За часів міністра Станіслава Ніколаєнка навідався до МОН України, щоб і нас включили до цієї програми. Чому б і ні? Нас підтримали керівництво міста, керівники промислових підприємств. Але все виявилося значно складнішим, ніж здавалося. Довелося підготувати чимало різних листів, щоб училище включили до програми, але аж на 2012 рік. Знову листи, допомога облдержадміністрації. Цей термін змінили на 2009 рік.
– А навіщо вам це було потрібно?
– Тому, що центр – це 3 млн 30 тис. грн, на які ми придбали два верстати з програмним управлінням, листозгинальну машину, гільйотинні ножиці, 13 нових токарно-гвинторізних верстатів, 6 – фрезерних, зварювальне обладнання. При створенні цього центру нам допомогли замовники наших кадрів – ХК “АвтоКрАЗ”, публічні акціонерні товариства “Кременчуцький колісний завод”, “Кременчуцький завод дорожніх машин”, “Крюківський вагонобудівний завод”, усі ті підприємства, які в нас повірили й почали вкладати кошти у розвиток училища. “Кредмаш” відремонтував зварювальну майстерню, колісний – покрівлю над майстернями, “ АвтоКрАЗ” – 5 тисяч різців передав, забезпечив технікою, відремонтував дах над спортзалом. Таким чином ми завойовували ринки збуту випускників.
Із тих 300 центрів, які планували, створено тільки три: у Кременчуці – з машинобудування, у Вінницькій і Черкаській областях – із сільського господарства.
– Фінансова криза мала свій відбиток на діяльності училища?
– Мала, але… позитивний. Коли почалася перша криза, наш основний замовник – “АвтоКрАЗ” – більше простоював, ніж працював. Ми почали працевлаштовувати випускників на інші підприємства, де зрозуміли, що вони – фахівці своєї справи. Уклали з ними взаємовигідні угоди й не маємо ніяких проблем із працевлаштуванням.
– А як із проходженням виробничої практики?
– Промислові підприємства від практикантів не відмовляються. До кризи 2009 року за виконану роботу вони ще й отримували гроші. Нині цей відсоток робіт низький, тому й плата невелика. А от від прийому випускників не відмовляються. Цьому сприяє й держава, виконуючи закон про дотаційні робочі місця для випускників. Кременчук працює у цій програмі.
Нині найкраща ситуація – на Крюківському вагонобудівному заводі, що стабільно працює. Президент концерну Володимир Приходько налаштований на тісну співпрацю з училищем. Тож для заводу готуємо верстатників широкого профілю, зварників, електромонтерів, які потрібні для будівництва пасажирських вагонів. На прохання КВБЗ відкрили спеціальність “Контролер слюсарних і зварювальних робіт”, тому що жодне з ПТУ області їх не готує. Це стосується й спеціальності “Слюсар-інструментальник”. Вагонобудівники стали ініціаторами проведення конкурсу фахової майстерності серед молодих працівників підприємств міста, фінальна частина якого проходить на базі училища. До цього свята підприємства зазвичай готують подарунки училищу у вигляді інструментів, виробничого обладнання. Зокрема благодійний фонд КВБЗ уже традиційно передає сантехнічне обладнання, матеріали, сталь.
– А училище має якісь відносини з вищими навчальними закладами?
– Багато наших випускників навчаються у різних ВНЗ України. Рівень їхніх знань і умінь – найкраща рекомендація. Тих, хто отримав диплом молодшого спеціаліста, без ЗНО зараховують на скорочений термін навчання. Нині ми маємо угоди про співробітництво з шістьма ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації і п’ятьма І–ІІ рівнів. Не так давно до училища завітав президент Української асоціації інженерів-електриків, професор ХПІ Володимир Клепіков. Його зацікавили розповіді нинішніх студентів про училище. Він був вражений побаченим і висловив подяку колективу за високий рівень знань, які отримують учні. Тобто ми гарантуємо гідну якість навчання, створюючи для цього таке середовище, у якому б хотілося, щоб навчалися власні діти. Не секрет, що мої діти і діти багатьох колег вчаться або навчалися у ВПУ № 7.
Єдиною і найбільш актуальною проблемою для училища залишається відсутність гуртожитку. Майже 10 років тому попереднє керівництво ХК “АвтоКрАЗ”, намагаючись продати все училище, залишило гуртожиток на балансі свого підприємства. Навчальний заклад вдалося відстояти, а гуртожиток – ні. Відтоді для дітей із малозабезпечених сімей доводиться орендувати кімнати в інших професійно-технічних навчальних закладах.