Василь ЛУБЕНЕЦЬ, заслужений працівник сільського господарства України, генеральний директор ПП “Агроекологія” Шишацького району:

– Як батько в сім’ї, так і на землі потрібний господар. Я сприймаю перспективу продажу землі з тривогою, бо земля – це не іграшка. На землі треба працювати, її треба берегти. І сьогодні експлуатувати землю, не думаючи про те, що буде завтра, післязавтра, що залишиться нашим дітям, внукам, не можна. І ще одне, що турбує мою душу, – якщо землю заберуть у селян, то ким вони стануть? Вони стануть просто кріпаками. Я вважаю, що землю мають брати в обробіток дбайливі господарі, які повинні сповна розраховуватися зі своїми орендодавцями, тобто з селянами. Як приклад можна взяти наше сільгосппідприємсто, яке, турбуючись про родючість грунтів, своєчасно і в повному обсязі розраховується з людьми. Тож у селянина, який здав свій пай в “Агроекологію”, є впевненість у завтрашньому дні, більше того, він відчуває соціальну захищеність. Якщо ж прийдуть великі компанії, скуплять землю, а господарі таких латифундій, як правило, не місцеві, й де їх шукати –  невідомо, то перспективи в селян не буде точно…

Та чи не найбільше мене тривожить та ситуація, що землю скуплять іноземці, адже обхідних шляхів чинних законів є чимало, і це може бути такий обман людей, якого ми ще й не бачили. Адже держава не дає повної гарантії запобігання такій ситуації, як, скажімо, придбання землі іноземцями через підставних осіб. Не створено у нас і Земельного банку, який би міг взяти на себе роль своєрідного розпорядника землі. Якби ця земля була державною – інша справа. Не може не турбувати й те, що нині є чимало селян, які дуже легко продадуть свої паї. Людей вже довели до такого стану, що вони не можуть заробити копійку своєю працею. Є певна невизначеність і з вартістю гектара землі. З огляду на те, що в області середня ціна гектара становить приблизно 11–12 тисяч гривень, скільки може коштувати гектар землі, скажімо, в ПП “Агроекологія”, де товщина родючого чорнозему становить близько метра, а подекуди й більше? Тож допоки на всі запитання не буде чітких відповідей – землю продавати не можна.

Микола ОПАРА, проректор Полтавської державної аграрної академії, професор, заслужений працівник сільського господарства України:

– Споконвіків селянин працював на землі й вважав її матінкою, годувальницею, бо вона була основою його життя. Минали часи, змінювалися підходи до землі. Видатні економісти шукали методи ефективного господарювання на землі. Й знайшли його в розпаюванні, яке не те що не зробило селянина господарем на землі, а навпаки – надто віддалило від неї. Земельна реформа, Земельний кодекс, на які були великі сподівання селян, на мою думку,  не тільки не сприяли зміцненню села, а й призвели до його руйнації.

Все моє життя певним чином було пов’язане з сільськогосподарським виробництвом, нині я викладач аграрного вузу і, мабуть, як ніхто інший, бачу настрої студентів стосовно роботи на селі. Гірко про це говорити, але 80 відсотків зареєстрованих у державній службі зайнятості – це мешканці села. Не секрет, що, мабуть, у більшості сільських рад уже немає й земель запасу. І як у такому випадку бути молодому спеціалісту – агроному, інженеру, лікарю, вчителю, – який приїхав у село і хоче взяти ділянку під забудову чи город? А де ж її взяти?

Мільйони дрібних земельних ділянок, що з’явилися в результаті реалізації положень Земельного кодексу, позбавили власників можливості обробляти їх самостійно, придбававши сучасні засоби механізації та автоматизації сільського господарства. Проблема в тому, що роздроблення земельних володінь веде (та й уже призвело) до погіршення умов життя у сільській місцевості. Вирішити цю проблему можна шляхом консолідації земель сільськогосподарського призначення. І реалізувати зазначену ідею можна тільки удосконаленням ринкових відносин, на що й спрямований проект Закону України “Про ринок земель”.

Земля є основним засобом сільськогосподарського виробництва, який є і товаром, і цей товар може продаватись і купуватись лише в межах нашої держави, і в жодному разі – не іноземними інвесторами. Головним покупцем земельних наділів у селян повинна бути держава. І ось чому: зараз землевласники, які володіють десятками тисяч гектарів, часто не по-синівськи ставляться до матінки-землі. Ігнорується один із основних законів землеробства – дотримання науково обґрунтованої сівозміни. В ряді випадків працює, образно кажучи, три- або чотирипілля – висіваються так звані стратегічні культури – соняшник, соя, кукурудза, ріпак, зменшились площі багаторічних трав, катастрофічно зменшились посівні площі гороху. В зв’язку з цим виникла велика проблема з попередниками під озимину, а також проблеми з круп’яними культурами, вітчизняними овочами, картоплею. Таке ставлення до землі веде до погіршення якісного стану ґрунтів, зменшення вмісту гумусу, поживних речовин. Відбувається підкислення, засолювання ґрунтів. Прийнятий у 2003 році Закон України “Про охорону земель” може спрацювати повною мірою тільки тоді, коли земля буде в руках держави.

У зв’язку з обговоренням проекту Закону “Про ринок земель” виникає цілий ряд проблем, які потребують вирішення. Серед них – і проблема виділення паю в натурі у загальному масиві. Й ще одна обставина, яка не вирішена до кінця. Багато людей живуть у містах, а мають земельні паї в сільській місцевості. Усі ці моменти тільки віддаляють людину від землі. А взагалі, про якого господаря на землі може йти мова, коли орендар, маючи в обробітку тисячі, а то й десятки, сотні тисяч гектарів, диктує свою політику, не враховуючи інтересів власників паїв, коли його цікавить не примноження родючості грунтів, а надприбутки будь-якою ціною?!

Тому в Законі України “Про ринок земель” червоною лінією повинна проходити теза, що набувачами земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути винятково громадяни України, фермерські господарства і, перш за все, – держава.

 Віктор ГЕРАСИМЕНКО, керівник СФГ “Майбуття” Машівського району, голова Асоціації фермерів і приватних землевласників “Відродження Полтавщини” Машівського району:

– На моє глибоке переконання, продавати землю не можна в жодному разі. Україна до цього не готова. Продаж землі нині можна розцінювати як продаж держави. Якби будь-яка політична сила, йдучи на вибори, пообіцяла, що ми будемо продавати Україну, то за неї б ніхто не проголосував.

Загалом я вважаю, що Україна має вирощувати зерно, виробляти молоко, м’ясо, іншу сільгосппродукцію, використовувати її для внутрішніх потреб і продавати за кордон, але в жодному разі не торгувати земле
ю. Нам Бог дав такі родючі чорноземи, щоб ми годували вирощеним себе й увесь світ, а не для того, щоб їх продавали.

Василь БУРЛАКА, голова обласної Асоціації фермерів і приватних землевласників “Відродження Полтавщини”:

– Я пам’ятаю ті часи, коли в Україні відбувалася масова приватизація промислових і переробних підприємств, але хто від цього виграв? Люди втратили робочі місця, держава – податки, та й в цілому економіка країни не збагатилася. Але якщо завод чи якесь підприємство продали неефективному власнику, натомість можна збудувати інше виробництво. Якщо ж землю продати і втратити робочі місця, то вже не тільки заводу не збудувати, а й просто виживати в даній місцевості сил забракне. Хоча, що стосується продажу землі, тут маємо різні позиції: є прибічники запровадження ринку землі, й це їхнє конституційне право. Бо, скажімо, чому та бабуся, яка не має спадкоємців, не може скористатися коштами від продажу землі, аби достойно дожити віку? З іншого боку, на жаль, є й такі, що хочуть продати успадковані земельні паї, є й фермери, які планують із введенням ринку земель, віддавши землю в заставу, отримати кредити на розвиток виробництва. Але це, на моє переконання, помилкова думка, бо людина, яка працює на землі, й надалі готова працювати і не продавати, а навпаки – купувати землю. Та, на жаль, у фермерів коштів на це не вистачає. Якби в державі були створені всі умови, задіяні всі механізми для того, щоб землю могли купувати тільки ті, хто на ній працює і проживає на даній території, щоб не знищити поселенську мережу й зберегти родючість грунтів, – це інше питання. Що стосується побоювань, що землю скуплять іноземці, закон таку можливість виключає, але існують різного роду оборудки, які для цього можуть застосовуватися. Тож побоювання, що власного, вітчизняного, товаровиробника можуть, так би мовити, відсторонити від землі, небезпідставні. Що ж стосується купівлі землі великими агропромхолдингами, то я думаю, що вкладати гроші у придбання землі вони не будуть, бо зроблять різного роду такі кабальні договірні умови оренди з подальшою передачею корпоративних прав, років на 50, і не те що нинішні пенсіонери, а навіть їхні онуки не зможуть розірвати такі договори оренди.

Інший бік справи – молодь, яка нині навчається в аграрних вузах. Куди їй іти на роботу і для чого держава витрачає кошти на навчання цих спеціалістів, якщо землю продадуть? Адже вже й нині в агропромкорпораціях, які обробляють сотні тисяч гектарів землі, молодих спеціалістів не беруть на роботу, бо там працює один кандидат або й доктор наук, один на 100 тисяч гектарів. І кому це вигідно – селянам чи державі, коли податки сплачуються в офшорних зонах? Це вигідно тільки власникам цих корпорацій.

Нині на полтавських полях вирощують високі врожаї цукрових буряків, кукурудзи, які по кілька разів на тиждень обробляють хімзасобами, люди задихаються від отрутохімікатів та гербіцидів, а що буде з цією землею через 10 років? Чому наука не втручається в це? Маємо й випадки, коли терміново ведуться дослідження надр землі з більш далеким прицілом на придбання відповідних територій.

Стосовно ж того, чи є земля товаром, – якщо й товар, то безцінний, який згідно з Конституцією України має належати всьому народу.