Авжеж, усі пари закоханих особливі, й для кожної день, коли вони поєднали долі, неповторний. Але те, що він приготував для Максима Грицая та Яни Співак, перевершило всі сподівання і наречених, і їхніх рідних та друзів. Ледве вони порівнялися з музем-садибою Івана Петровича Котляревського, назустріч вийшов сам… господар. У письменника для гостинності особливий привід: возвеличене ним у п'єсі “Наталка Полтавка” вірне кохання Наталки й Петра живе ось уже 200 років…

На подвір'ї садиби наречені та всі, хто прийшов їх привітати, в одну мить опинились у тому часі, коли святкували своє весілля й безсмертні герої Івана Петровича, коли кожен крок цього дійства був сповнений великого змісту правічного оберегу для пари, яка бере шлюб.

Білими материнськими крилами розстелились над головами молодят обрядові рушники Віри, Надії та Любові. Веселковою дугою вигнулось весільне гільце – символ величі та багатства роду, – припрошуючи наречених зав'язати на ньому нові стрічки. Вбрані у святкові українські строї гості (звісно ж, з боку господаря садиби) співали обрядових пісень. Лунали вічні в своїй мудрості втішальні слова для батьків нареченої: “Ви не плачте, мамо, не сумуйте, тато, що свою дитину віддаєте з хати…”

І саме з рук мами й тата Яни, Валерія Вікторовича та Любові Павлівни Співаків, наречені прийняли обручки. Це вже штрих дійства, що підкреслив зв'язок сучасних поколінь українців: Янині батьки побрались у серпні 1991 року, їхній шлюб – ровесник Незалежності. Символічно й те, що до свого порцелянового весілля подружжя підійшло вже з таким приємним життєствердним підсумком, як одруження доньки.

Привітати молодят до садиби Котляревського завітали також Наталка та Петро. Хочеться вірити, що їхні побажання матимуть справді щасливий вплив на долю нової родини. Самі ж вони, випускник та третьокурсниця Харківського національного університету економіки, були в такому щирому захопленні від подарованого на весілля дійства, що навіть дивувалися власним нерішучості й розгубленості, з якими спочатку сприйняли пропозицію про таку урочисту реєстрацію шлюбу.

Старалися ж для молодят працівники обласного управління культури облдержадміністрації, головного управління юстиції у Полтавській області, центрального відділу державної реєстрації актів цивільного стану міста і, звісно ж, артисти обласної філармонії, академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя та співробітники літературно-меморіального музею І. П. Котляревського. З привітаннями та подарунками для наречених у садибі Котляревського побував заступник голови – керівник апарату облдержадміністрації Валерій Пархоменко.

Помилуватися “Наталчиним весіллям” на Івановій горі, де за задумом організаторів мали зустрітись і поріднитись, як молоде подружжя, минуле й сучасне нашого народу, змогли не тільки окремі полтавці-перехожі, а й група туристів із Японії, які так вдало продовжили розпочате на Сорочинському ярмарку знайомство з українськими народними традиціями.

…На весільних світлинах молодого подружжя Максима та Яни Грицаїв, які поєднали свої долі напередодні 20-ї річниці Незалежності України, тепер назавжди – гості в національних строях, вишиті полтавською гладдю рушники, мальви, що набираються сили, довкола хатини-скарбниці великого українця під передзвін дзвонів Свято-Успенського собору… Деталі всі небуденні та символічні. Тож, певно, для всіх, хто бачив у них не автентичну весільну розвагу, а справжній глибинний зміст, вони мали й силу благословення.