Для колишнього викладача Інституту міжнародних відносин, сходознавця та досвідченого дипломата В. Бутяги призначення в Кенію не було засланням (як у кулуарах МЗС називають відрядження до віддалених країн нелояльних керівництву або занадто амбіційних дипломатів). Володимир Бутяга двічі працював Послом в Ірані, був першим українським Послом у 140-мільйонній Нігерії та Гамбії, обіймав дипломатичні посади в посольстві СРСР в Афганістані. Має дипломатичний ранг (ранг державного службовця) – Надзвичайний і Повноважний Посол України.

Нагороджений орденами Богдана Хмельницького 3-го сту­пеня, Червоної Зірки, орденом Афганістану “За хороб­рість” та Діамантовим хрестом.

– Міністерство закордонних справ для пересічних українців – таємничий світ, у якому живуть цікавим світським життям, мандруючи з однієї країни до іншої, винятково сини та доньки сильних світу цього. А ким були Ваші батьки?

– Мої батьки – прості селяни з Полтавщини, із Великої Багачки. Батько, Іван Тимофійович, – сільський вчитель, мати, Марія Яківна, – проста колгоспниця (зараз їм по 88 років). Обоє воювали. Батько під час Другої світової був десантником, під Сталінградом пораненим потрапив до німецького полону, потім два роки відсидів у Бухенвальді, вижив дивом.

Саме вони, як на мене, – дип­ломати найвищого ґатунку. Це те покоління, яке не зламали ані війна, ані важка робота, ані політичні та економічні кризи, покоління, яке не перетворилося на циніків! Це люди, що все життя тяжко працювали, але при цьому не озлобилися і щиро вірили й, що найголовніше, продовжують вірити у краще майбутнє для своїх дітей!

Батьки і зараз живуть звичними сільськими клопотами: садять картоплю, чекають, коли приїде син. Я щасливий із того, що можу повернутись у батьківську хату і побути просто сином.

– Ваше життя пов’язане із тривалими закордонними поїздками. Чи не жалкують батьки, що син має таку складну професію? Батьки, мабуть, нарікали Вам, що не залишилися у селі й не живете разом із ними?

– Звичайно, всі батьки хочуть, аби діти були ближче. І мої – не виняток. Але вони хотіли, щоб я вчився, здобував освіту. Всі городньо-господарські роботи відкладалися, якщо мова йшла про домашнє завдання у школі. У середині 1960-х років вступити до університету було дуже важко, особливо сільському хлопцеві. Невеличкі пільги під час вступу до вузів отримували ті, хто вже відслужив армію або ж мав трудовий стаж. Пам’ятаю, я, коли закінчував школу, влаштувався працювати на цегельний завод у Великій Багачці. Кілька місяців носив важелезні сирі цеглини, або ж легші, проте пекуче гарячі, щойно з печі. Отримав свої перші 26 карбованців, купив омріяний годинник “Восток” (до речі, він і зараз справний, ним користується батько) і зрозумів: вчитися хочу, страшенно! Ніколи в житті не шукав легкої роботи, робота завжди знаходила мене.

Полтавщина, моя мала батьківщина, – багатий на талановитих людей край. Зараз у Посольстві Кенії працює молодий, але досвідчений дипломат, консул – Сергій Есаулов, він також полтавчанин, також починав свій трудовий шлях із цегельного заводу в Гребінці, де працював вантажником. І от доля звела мене із земляком у далекій Африці. Кенія – цікава країна, тут дипломату можна багато чому навчитись.

– А де Ви розпочинали своє навчання? Напевно, в альма-матер дипломатії – Київському інституті міжнародних відносин?

– Ні, в Харкові, на історич­ному факультеті Харківського держ­університету. Дипломатичну спеціальність здобував пізніше – в Московській дипломатичній академії.

– Ви володієте двома рідкісними мовами – перською мовою (фарсі) та мовою дарі. Чому обрали саме їх?

– Мови обирають не слухачі академії, а керівництво. МЗС потребує фахівців із різних мов. Один рік потік студентів вчить французьку, другий – німецьку, і так далі, при цьому загальнообов’язкова мова для вивчення – англійська.

– До якої країни Ви вперше вирушили як дипломат?

– До Ірану. В Тегеран я повертався кілька разів, на різних посадах, двічі – Послом. Загалом Ірану присвячено 10 років мого життя. За цей період Україна побудувала в Ісфагані авіаційний завод і почала випускати в цій країні літаки АН-140, здійснила масштабні поставки в Іран декількох тисяч залізничних вагонів, напіввагонів та колісних пар Крюківського вагонзаводу, авіадвигунів “Мотор Січ”, літаків АН-74 Харківського авіаційного заводу.

– Що найбільше запа­м’я­талось за час роботи в Ірані?

– Це надзвичайно цікава з точки зору історії, культурних традицій країна, але вона дуже непроста для дипломатичної роботи та проживання. Особливо для родин дипломатів, їм там доводиться найважче. Там слід дотримуватися доволі непростих для європейця східних традицій. Не день, не два і не рік!

– Яких саме?

– Насамперед це одяг! Вже по прильоту в аеропорт усі жінки, незважаючи на спеку, мають вдягнути щось на кшталт плаща з довгими рукавами, хустки. Знімати цей одяг можна тільки вдома. В Ірані дуже суворі обмеження на все – починаючи від пересування країною і закінчуючи звичайним телевізором. Це – свій, закритий, світ. Це – їхнє життя. Але, загалом дуже цікава гірська країна, де живуть працелюбні, приязні й талановиті люди. В цій країні у мене залишилося багато друзів. Взагалі я вважаю, що дипломат, який пропрацював за кордоном десятки років і не залишив там друзів для своєї Батьківщини, марно втратив час.

– Чи була Ваша дружина поруч із Вами всі ці 10 років у Ірані?

– Так, звичайно. І це величезне щастя для мене особисто і для будь-якого іншого дипломата. Нашим сім’ям ще складніше доводиться, ніж нам. Діти пос­тійно змінюють країни, школи, і дружини мають слідкувати за тим, аби дитина не відстала від української програми і могла, повернувшись на Батьківщину, продовжити навчання.

Самі дружини, зважаючи на постійні переїзди, не можуть зай­матися власною кар’єрою, тут постає в
ибір: або робота, або сім’я. Влаштуватися на тимчасову роботу в Посольстві вдається одиницям. Більшість часу кількарічного відрядження жінки проводять удома, а в східних країнах це надзвичайно важко. Моя дружина Лілія, яка має дві вищі освіти, через ме­не не

змогла працювати за спе­ціальністю, адже вона подорожувала зі мною: носила хіджаб в Ірані, дихала піском, коли у Західній Африці на кілька місяців здіймався пустельний вітер харматтан, і, на жаль, хворіла – в Нігерії вона підхопила малярію. Я вдячний їй за підтримку.

– Доля неодноразово закидала Вас до гарячих точок: у 1983–1986 роках – до Афганістану, в 1997 році – до Пакистану, у березні-квітні цього року – до Лівійської Арабської Джамахірії, де якраз розпочалася громадянська війна…

– Що стосується Афганістану, то я не хотів би згадувати ті важкі часи. Все пам’ятаю, забути важко, але говорити ще важче.

Відносно Пакистану. В той час я був Послом в Ірані, й керівництво нашої держави доручило мені та представнику МЗС України Володимиру Пономаренку провести переговори та низку заходів у цій країні стосовно відкриття на її території Посольства України. Як результат – в Ісламській Республіці Пакистан засновано Посольство України, були підписані масштабні економічні та військові контракти, що принесли сотні мільйонів доларів США до бюджету України. До Лівії я вирушив на особисте прохання міністра закордонних справ Костянтина Івановича Грищенка. Він запропонував виконати місію Спеціального Посланника МЗС у цій країні. Я погодився без будь-яких вагань. Там перебувало кілька тисяч українських лікарів, яким потрібна була допомога. В складних умовах громадянської війни продовжує свою роботу Посольство України в Лівії. У цій країні я працював разом із надзвичайно талановитим молодим дипломатом – Послом України в Лівії Миколою Нагорним. Такими непростими ситуаціями і пере­віряється професіоналізм. Можу сказати, що за такими українськими дипломатами, яких я зустрів у Лівії, – майбутнє вітчизняної дипломатичної служби.

Ми організували евакуацію із зони бойових дій усіх бажаючих українських громадян та значної кількості іноземців десантним кораблем “Костянтин Ольшанський”.

– Чи вплинули останні події в Тунісі та Єгипті на ситуацію в Кенії й імміграцію українців, що проживають у цих країнах?

– Події в Північній Африці та на Близькому Сході змусили уряд Кенії замислитися відносно шляхів подальшого соціально-політичного розвитку країни. Одне з ­проблемних питань у Кенії на сьогодні – це ситуація у сусідній Сомалі, де ось уже 20 років безперервно триває громадянська вій­на. Ситуація в цій країні впливає і на Кенію у сфері безпеки.

Наше Посольство щоденно відстежує й аналізує основні події в країні та регіоні Східної Африки, ми регулярно інформуємо МЗС України про можливі загрози для наших громадян та загалом щодо інтересів України. Наразі ситуація в Кенії стабільна. Прямої загрози життю або безпеці українців не спостерігається.

– Що саме, які зов­нішньополітичні інте­реси України змусили активізувати діяльність Посольства в Кенії, адже саме так слід розглядати Ваше призначення у лютому 2010 року? До речі, перехворівши тричі на малярію в Нігерії, чому Ви не просили переведення до європейської країни з прийнятними кліматичними умовами?

– У Нігерії я був першим ­Послом нашої держави. Це найбільша й одна з найскладніших країн на африканському континенті і в плані роботи, і в плані проживання, точніше – виживання. Щодня ти перебуваєш в умовах постійної загрози життю, я маю на увазі й невиліковні хвороби, і криміногенну ситуацію. І тим не менше кожен із нас має виконувати свою роботу. Працювати можна й у найскладніших умовах, і величезне щастя, коли тобі вдається отримати від цієї роботи позитивний результат.

Під час мого перебування в Нігерії Україна уклала кілька дуже вигідних контрактів. Зокрема був підписаний масштабний контракт із добудови Аджаокутського металургійного комбінату на суму близько одного мільярда доларів США.

Будівництво цього підприємства розпочалося ще за радянських часів. Там працювало понад чотири тисячі наших інженерів та спеціалістів різних галузей. Потім із розпадом СРСР зупинилось і будівництво. Пізніше, за ініціативою нашого посольства, Україна відновила будівництво комбінату, там працюють сотні українських спеціалістів.

До сусідньої Гамбії, цієї невеличкої західноафриканської країни, нам вдалося відправити партію морських поромів київського виробництва, також гамбійську землю почали орати 450 тракторів заводу “Південмаш”. Все це, зважаючи на своєрідність кліматичних умов та практично повну відсутність поінформованості української сторони щодо Західної Африки, можна вважати справжнім проривом в економічних відносинах вищезазначених держав.

Щодо Кенії. Активізація присутності України була невипадковою, це своєрідна відповідь на нові виклики безпеці українських суден та членів екіпажів на морі, а саме біля берегів Східної Африки.

Моя дипломатична місія як Посла розпочалася в лютому 2010 року. Нині Посольство суттєво розширюється. Хочу наголосити, що на момент захоплення суден “Фаїна” та “Аріана” поблизу берегів Сомалі й до наступних захоплень мало хто знав про існування дипломатичної ус­танови України в Кенії.

– Але ж співробітники Посольства не є миротворцями, не носять зброю, не вступають у фізичне протиборство з сомалійськими піратами? У чому ж тоді полягає місія українських дипломатів у Кенії?

– Єдина зброя у протидії піратам – переговори та посередництво. Але хочу підкреслити, що у випадку захоплення судна вести переговори безпосередньо з піратами мають не дипломати, а судновласники та оператори. Дипломати, зі свого боку, можуть надавати сприяння, консультувати під час цих переговорів, захищати законні права моряків, узгоджувати та координувати дії з правоохоронними органами країни. Так, зокрема, успішне звільнення судна “Аsian Glory”, до складу якого входило 10 громадян України, стало результатом скоординованих заходів, що здійснювались з України, Посольством України в Кенії, за участю британської сторони.

Україна, як активний контри­бутор миру та безпеки, долучається до операції Євросоюзу “Аталанта” з патрулювання акваторії поблизу берегів Східної Африки. У листопаді 2010 року представник Збройних сил України приступив до виконання
обов’язків у оперативному штабі ЄС у рамках операції “Аталанта” (м. Норвуд, Велика Британія). Водночас опрацьовується питання щодо можливого розширення участі України в операції “Аталанта” шляхом можливого направлення українського контингенту до району проведення операції.

Крім того, Україна під час чергового засідання Генеральної Асамблеї ООН у вересні 2010 року виступила з ініціативою щодо прийняття Всеосяжної конвенції по боротьбі з актами морського піратства універсальним шляхом.

– Кенія ще не так давно боролася з проблемою голоду. Продовольчі програми в рамках міжнародних організацій дозволили певною мірою поліпшити ситуацію, але наскільки покращився рівень життя в Кенії? Чи справді можна розглядати Кенію як торговельного партнера України?

– У вашому запитанні є частко­ва відповідь. У Кенії лише останні 5–7 років відбуваються істотні зміни на краще в різних сферах життя після десятиліть напівголодного існування. Провідні економісти висувають оп­тимістичні прогнози щодо еко­номічних показників у Кенії в наступні кілька років. Це будівництво житла, поява нових міст, автомагістралей. Ціни на нерухомість постійно зростають.

Україна має боротися за ринок збуту в Східній Африці. Годі вже мріяти, що, мовляв, наша продукція поза конкуренцією і буде купуватись в африканських країнах без жодних зусиль. Це наша глибинна психологічна помилка, прорахунок.

Сьогодні за кенійський ринок змагаються Китай, Індія, ПАР, Південна Корея, Японія, Велика Британія, Німеччина. Більшість автошляхів будують китайські компанії, на вулицях – автомобілі японських та корейських виробників.

– А що Україна може запропонувати Кенії?

– З точки зору “ціна–якість” Україна є дуже цікавим і вигідним для Кенії партнером. Це – аграрна країна, яку цікавлять наша сільгосптехніка, а також продукція суднобудівної галузі та металургійного комплексу, зокрема механізми для будівництва автомобілів, техніка для будівництва і ремонту доріг, генератори, сучасне медичне обладнання, матеріали та обладнання для виробництва енергії, у тому числі з альтернативних джерел.

Треба навчитись все це продавати. Виробники деяких європейських країн переконують кенійських замовників можливістю купівлі в кредит облад­нання, продукції. Дана практи­ка, на жаль, видається складною і невигідною для українських підприємців. А дарма.

Кенії потрібні українські доб­рива. У 2010 році кенійський уряд оголосив тендер на будівництво заводу з виробництва добрив. На жаль, ця інформація Посольства, як і багато інших, залишилася поза увагою українського бізнесу. Хотілося б, аби відповідні міністерства, УСПП були каталізаторами бізнес-пропозицій. Окрім прямих поставок продукції, українським підприємствам варто було б поміркувати щодо розміщення в Кенії деяких спільних виробництв, виходячи з активних процесів економічної інтеграції країн – членів Східно-Африканського Співтовариства (Кенія, Танзанія, Уганда, Руанда, Бурунді), що має на меті утворення спільного ринку, який нараховує 130 мільйонів споживачів.

– Але закони ринкової економіки та торгівлі чітко визначають привабливіші умови для продажу продукції, вигідніших партнерів… Українські бізнесмени вважають африканські країни ненадійними та невигідними торговими партнерами. Чи згодні Ви з цим?

– Я наведу кілька промовистих цифр. За час моєї роботи Послом товарообіг України із країнами Східної Африки склав близько 150 мільйонів доларів США з позитивним сальдо. При цьому обсяг двостороннього товаро­обігу Кенії зі Швецією становить близько 107 мільйонів доларів, із РФ – 120 мільйонів доларів, із Німеччиною та Ізраїлем – 150 мільйонів доларів.

Загалом Кенія зацікавлена у розширенні співробітництва з Україною. Я можу це з упевненістю сказати за результатами моїх переговорів з керівниками ряду міністерств. Йдеться про можливість залучення українських компаній до реалізації масштабних транспортних коридорів – залізничних, що реалізовуватимуться у Східній Африці. Особливу зацікавленість у кенійської сторони викликала продукція ВАТ “Крюківський вагонобудівний завод”.

Пам’ятаю, як 14 років тому, під час моєї роботи в Ірані, керівник Крюківського вагонзаводу Володимир Приходько протягом кількох місяців виборював у Тегерані перемогу в тендері на постачання вантажних вагонів до цієї країни. Це був дуже непрос­тий для України і для Полтавщини зокрема період. І надзвичайно складний для самого заводу. Зі свого боку, я як Надзвичайний і Повноважний Посол України в Ірані сприяв Володимиру Приходьку, надавав політико-дипломатичну підтримку. Результатом нашої співпраці стало те, що на сьогодні більшість вагонного залізничного парку в Ірані – українського виробництва. Володимир Приходько – мудра і талановита людина, справжній промисловий генерал, приклад виняткової людської порядності, хрестоматійний зразок для молодих керівників. Я добре знаю Володимира Івановича. Він, я так думаю, і є справжнім Героєм України. Можу сказати, що я сам багато чому в нього навчився, і цей досвід допомагає мені у житті. І зі свого боку можу пообіцяти, що Посольством України в Кенії також буде зроблено все, щоб полтавські вагони прописалися і в Східно-Африканському регіоні.

– На Вашу думку, наскільки реальною, а головне – перспективною, є співпраця між Україною та Кенією? І що робить Посольство для оптимізації цього співробітництва?

– У контексті виконання рекомендацій Президента України щодо економізації зовнішньої політики економічний блок нашо­го Посольства посилено додатковими дипломатичними по­са­да­ми. Наразі штат нашого регіонального Посольства достатній, він укомплектований високопрофесійними, досвідченими дипломатами. Звісно, нам важко буде конкурувати з десятком торгових аташе Посольств Кореї та Японії, але упевнений, невдовзі нам вдасться підвищити показники торгового балансу між Україною і країнами Східної Африки.

Звичайно, існують певні проб­леми, які не завжди залежать лише від двох країн. Так, однією з головних перешкод, що стримує українсько-кенійське торговельно-економічне співробітництво, є насамперед географічна віддаленість, а відтак і підвищена собівартість доставки товарів, страхування вантажів.

Враховуючи, що Україна і Кенія є морськими державами та мають вигідні геополітичні переваги, ми поставили завдання зробити економічно привабливими для міжнародної торгівлі морські торгові шляхи між українськими та кенійськими портами. У цьому зв’язку ведуть
ся переговори з відповідними відомствами щодо підписання Договору про співробітництво в морській сфері та Меморандуму про співробітництво між портами Миколаїв і Момбаса.

Іншим стримуючим фактором для українського бізнесу є брак об’єктивної інформації щодо умов оподаткування, ввізного мита в країнах Східної Африки. На жаль, українські бізнесмени з величезною пересторогою ставляться до можливих африканських партнерів. У нас є одна спільна риса – і кенійці, й українці “довго запрягають”.

– А чим Кенія може зацікавити українських споживачів?

– Українських підприємців могло б зацікавити збільшення імпорту високоякісної кенійської кави і чаю, а також місцевих морепродуктів та квітів за конкурентними цінами. Нині кава та чай здебільшого імпортуються до України з країн Західної Європи. Для прикладу, в супермаркеті в Найробі півкілограмова упаковка найсмачнішої кенійської кави коштує 5–6 доларів США. У київському супермаркеті така кава обійдеться покупцю у 7–8 разів дорожче.

– Українська освіта як товар також є привабливою для громадян Кенії?

– Ми спостерігаємо великий потік до України студентів, як із Кенії, так і з сусідніх країн. Щороку до нашої держави приїздить близько 120 студентів із країн Східної Африки. Насамперед із Кенії, Танзанії та Руанди. Найбільш популярними є медичні та інженерні спеціальності. Звичайно, є й такі претенденти на отримання візи, а їх майже половина, які приховують справжню мету поїздки – транзит до країн Західної Європи або робота, скажімо, на Троєщинському ринку. Для таких пошукачів Україна зачиняє двері.

А щодо справжніх студентів, то важливим чинником для кенійців у виборі нашої країни як місця для навчання, я вважаю, є відсутність в Україні, на відміну від деяких інших держав, проявів ксенофобії та нетерпимості до представників інших рас і культур, тенденцій щодо розпов­сюдження організованих рухів, які сповідують расистську ідеологію.

Ми намагаємось інвестувати у розвиток українсько-кенійських відносин шляхом надання безкоштовних стипендій і максимально допомагаємо у тому, щоб якомога більше кенійців змогли поїхати на навчання до України. Щороку Україна надає Кенії безкоштовні стипендії. Цей дружній крок високо оцінений кенійським керівництвом. Незважаючи на економічно-фінансову кризу, український уряд зміг надати кенійській молоді можливість здобувати вищу освіту в нашій країні. Нещодавно при Посольстві України була створена Асоціація випускників з Кенії, які в різні роки навчалися в Україні. Ця Асоціація, я переконаний, стане форумом для лобіювання українсько-кенійських відносин, налагодження ділових контактів, розвитку культурно-гуманітарного співробітництва та народної дипломатії між двома країнами.

– У цей непростий кризовий для України період Посольство України в Кенії продовжує розширюватися. Яким чином? І які саме завдання ставлять перед Посольством Глава Держави і міністр закордонних справ?

– В умовах світової фінансової кризи та економічної рецесії кенійський і регіональний ринки товарів і послуг можуть становити інтерес для вітчизняних компаній, які спроможні запропонувати якісну продукцію за конкурентними цінами.

На виконання завдань міністра закордонних справ України Костянтина Грищенка Посольством здійснюється постійний моніторинг тарифних і нетарифних обмежень, які діють у країні перебування, здійснюється системний аналіз перспективних напрямів співробітництва з Кенією та країнами Східної Африки, надається сприяння українським виробникам.

Посольство опрацьовує питання візиту в Кенію експертів низки українських підприємств, мета яких – сприяти презентації можливостей вітчизняних виробників та проведенню конкретних переговорів із кенійською стороною щодо постачання сільгосптехніки та мінеральних добрив.

У травні цього року я провів переговори з Генеральним директором Адміністрації кенійських портів Джозефом Атонга. Керівництву портових влад Кенії було передано пропозиції ДП “Чорноморндіпроект” щодо проектування, реконструкції та будівництва портів Момбаса та Ламу.

– Ви є Постійним Представником України Програми ООН із навколишнього середо­вища (UNEP) та Постійним Представником України при Програмі ООН з питань населених пунктів (UN-HABITAT). Чим для України цікаве таке членство? Чи були випадки, коли Україна отримувала від ООН допомогу?

– Моє нещодавнє призначення Президентом України Віктором Януковичем я розглядаю як важливу подію з точки зору подальшої розбудови міжнародної діяльності України, розширення та активізації відносин нашої держави з вказаними установами системи ООН.

Планується інтенсифікувати співробітництво за такими напрямами: збереження біологічного різноманіття, захист існуючих екосистем, менеджмент водних ресурсів, боротьба з не­гативними впливами індустріального розвитку на навколиш­нє середовище. Очікується посилення співпраці Посольства з відповідними державними установами.

Вважаю, що для нас була б надзвичайно корисною експертна допомога фахівців UNEP у різних галузях. У цьому кон­тексті хотів би згадати, що у березні 2010 року експерти UNEP у рамках Системи ООН щодо оцінки природних катастроф та координації, спільно з представниками Центру Європейської Комісії з моніторингу та інформації, здійснили огляд стану дамб на сховищах збереження відходів у місті Калуш Івано-Франківської області, а також запропонували відповідні рекомендації стосовно зменшення небезпеки для місцевого населення та довкілля.

Стосовно Програми ООН з питань населених пунктів (UN-HABITAT), варто зазначити, що ми хотіли б отримати передовий міжнародний досвід у сфері управління процесами, пов’язаними з урбанізацією, зокрема її соціально-економічними і демографічними наслідками.

– Чи подобається Вам працювати в Кенії? Які прогнози, плани у відносинах двох держав Ви бачите?

– Почну з того, що, потрапивши до Кенії, розумієш – що це справді колиска людства. До речі, шанобливому ставленню до звірів і птахів Україна має повчитися у Кенії!

Я вважаю, що Кенія – одна з найкращих країн Африки щодо кліматичних умов: середньорічна температура – +27 градусів. Тут привітне місцеве населення. Все це дає можливість для нормального проживання в країні як самого дипломата,
так і його сім’ї.

Щодо прогнозів, то робити їх – справа невдячна. У нас багато планів, але їх виконання неможливе за місяць або рік, ми вийшли з кенійськими партнерами на марафонську дистанцію. Тому головне – щоб вистачило сил.

– Дякуємо за відверту, змістовну розмову. Бажаємо Вам міцного здоров’я та подальших успіхів на дипломатичній ниві.