Алла Олександрівна пройшла пліч-о-пліч з Петром Петровичем Ротачем довгу дорогу: 55 років подружнього життя, з яких майже сорок чоловік із ярликом "націоналіста" перебував під постійним наглядом КДБ. Що то було за життя… Певно ж, що рік можна зараховувати за кілька.

Двері до помешкання Алли Олександрівни й сьогодні відчинені для всіх, із ким товаришував Петро Петрович, вона продовжує його листування, разом із сином, Олександром Петровичем, турбується про перевидання, доповнення його праць. Вона завжди рада всім, хто хоча б на дрібку своїми патріотичними переконаннями нагадує їй щирість і відданість Петра Петровича українській національній ідеї.

У переддень 20-ї річниці Незалежності Алла Олександрівна Ротач жалкує за тими, хто не дочекався цієї дати, й вірить, що Україна, попри все, відбулась. Їй ще дошкуляє в Полтаві занадто розповсюджене чуже слово, вона журиться над неповноцінним сьогоденням української книги… Але переконана, що той великий час уже остаточного усвідомлення національної гідності для українців наближається… Вона знає, якою жертовною ціною не зрікались і в найтяжчі часи тоталітарного тиску від віри в його прихід свідомі свого роду й народу люди…

Для Алли Олександрівни все це почалось зі знайомства з Петром Петровичем, втім, досвід жити під страхом розправи над рідними їй довелося набувати мало не від народження…

Світлій пам'яті мами

"Моя мама була людиною особливих поглядів…" – говорить Алла Олександрівна, і ми без будь-якої домовленості озираємося на жінку, яка так стримано й лагідно дивиться на нас зі світлини на столику… Десь там, у недосяжних для фотооб'єктива вимірах пам'яті, вона бачить себе юною донькою інспектора вищих навчальних закладів, випускницею Полтавського єпархіального училища,  яка 1913 року віддала перевагу не перспективі навчання в Інституті шляхетних дівчат, а сміливому бажанню якомога швидше приєднатися до тієї частини інтелігенції, яка  "йшла в народ". І пізніше Ніна Володимирівна Совачова не раз доводила, що те її рішення з'явилося не на хвилі ліберальних віянь у суспільстві, а було справді твердим переконанням та виваженим вибором.

У селі Деркачівці Новосанжарського повіту, куди молода вчителька отримала призначення в 1920-х роках, вона відразу ж не на словах, а справою засвідчила місцевій громаді своє ставлення до бідності, в якій жило селянство, – відмовилась на користь деркачівців від… зарплати. Гроші ділили між селянами. І ті люди довіку цю доброту пам’ятали. Мешкала вчителька при школі, в кімнатці, двері до якої не зачиняла на жоден засув. Отож щосвітанку, ще раніше за сонячні промені, до її помешкання навідувалися таємні гості. Коли Ніна Володимирівна прокидалась, на столі вже стояв теплий глечик зі свіжим молоком…

Тут, у Деркачівці, проти волі батьків Ніна Володимирівна вийшла заміж – за комсомольця-активіста Олександра Клименка. Згодом Олександр Максимович, уже дипломований інженер, почав свої мандрівки за призначенням – Кривий Ріг, Севастополь. Наступним мав бути Київ… Про це йдеться в листі, який у родині Алли Олександрівни Ротач бережуть і сьогодні… Адже лист цей останній: Олександра Клименка забрала тяжка хвороба, принаймні так повідомили його дружині.

 Отож саме селяни-деркачівці взяли на себе роль янголів-охоронців уже овдовілої вчительки та її маленької доньки і в той страшний 1933 рік, коли й самі ледве животіли, і пізніше, коли Ніна Володимирівна перебралася до Полтави, – як рідним людям допомагали у воєнні роки, у скрутні 1947 – 1948-мі. Передчасно постарілі від тяжкої праці, безбожно спотворені голодом янголи-охоронці з кошиками картоплі в руках…

Не забувається Аллі Олександрівні й та мить, у якій живе один-єдиний її спогад про бабусю Юлю. Ось вона стоїть на невисокому, лише в кілька сходинок, ганку, що веде до вчительського помешкання, й, дивлячись на малу онучку, вже опускає руку в кишеню своєї довгої спідниці. Зараз вона витягне й подасть Аллочці крихітну грудочку цукру… Як же сердилась Ніна Володимирівна, що цей просто неймовірний для 1933 року і такий потрібний для її хворої на серце мами продукт та нишком віддавала дитині як ласощі.

У Полтаві вчителька з донькою оселилися невдовзі після початку Великої Вітчизняної війни. Провулок Ламаний, 11, – така полтавська адреса дитинства, юності та молодості Алли Клименко. Він і досі ще тут, той флігель, який Ніна Володимирівна тоді винайняла. Це з його стінами пов'язані вже свідомі спогади Алли Олександрівни про маму. Втім, із десятиліттями й вони набули глибшого змісту, адже, зазираючи до віконець тієї їхньої доміки вже з сьогоднішнього часу, вона бачить не стільки свою лагідну маму, скільки витривалу і сповнену гідності жінку, котру ні бідність, ні постійна загроза викриття її дворянського походження не змусили опустити голову.

Cкільки ж іще до війни довелося Ніні Володимирівні перепалити світлин своїх родичів – кадети, офіцери… І пальці, й серце обпікало те полум'я, що пожирало сімейні реліквії. Знищила й заповіт дядька, Якова Пилиповича Совачова, за яким він залишив їй у Переяславі, де тривалий час обіймав посаду гласного міської Думи та "заступающего место" міського голови, у спадок будинок… Але нічого цього Ніна Володимирівна не робила потай від доньки. Все розповідала – й про родичів, і про те, чому змушена так чинити. Ніколи не підвищувала голосу,  ніколи не сідала за стіл без ножа і виделки. Ніколи не зраджувала тому, що було закладено в ній попередніми поколіннями.

У 1941–1943 роках, коли Полтава опинилася в зоні фашистської окупації, Ніна Володимирівна й гадки не мала, що згодом ці роки пред'являть їй як наступне звинувачення. Поміж турботами, які поглинули все місто: що ще продати зі свого убогого майна, щоб прогодуватися, вона намагалася по можливості жити звичною справою – пройшла з донькою, яка до війни закінчила 4 класи, програму з гуманітарних предметів за два наступних навчальних роки.

На свої ж улюблені "уроки" фізики та математики Алла бігала до сусідів. Двері до "опери "Євгеній Онєгін", так на вулиці величали родину відомого вже на той час математика, автора популярного підручника з цієї дисципліни Михайла Авакумовича Верещагіна (бо чотирьох його дітей звали точнісінько так, як головних героїв відомого твору, – Володимир, Євген, Тетяна та Ольга), для дівчинки були завжди відчинені.

Знайомство з Михайлом Авакумовичем ще не раз виручало Ніну Володимирівну і в післявоєнні роки. На прохання Верещагіна його колишній учень, багаторічний очільник Полтавського
облвно Степан Юхимович Ричко, як міг, відводив "блискавиці", що постійно збирались над головою вчительки, яка не втекла на початку війни в евакуацію, а терпіла приниження окупації на своїй землі…

У роки тотального атеїзму вона насмілювалась ходити до церкви. А її вистежували, а на неї доносили… Дякувати Богу, траплялися люди, які замість того, щоб покарати, радили вчительці говорити, що то вона перевіряла, чи не вчащають до храму учні.

Любов усього життя 

1948 року Алла Клименко стала студенткою російського відділення філологічного факультету Полтавського педінституту. Це був такий логічний, але на той час певною мірою неочікуваний для неї результат. Вступали ж із подружкою до Харківського медичного інституту, але за конкурсом пройшли не на омріяний лікувальний, а на педіатричний факультет, тож зібрали речі – й назад, до Полтави! Пізніше проректор вишу, у двері якого абітурієнтки, зважаючи на вже майже невиправне запізнення, майже влетіли, частенько нагадував їй, як просилася допустити до вступних іспитів, повторюючи аргумент, який, на її думку, чомусь мав спрацювати: "У мене ж і мама вчителька!"

Навчатись подобалось, десь глибоко в душі було й приємне усвідомлення, що продовжує справу маминого роду. Невдовзі з'явились і передчуття наближення особистих подій – надсилала теплі листи до Польщі, де з нетерпінням чекав їх відряджений аж туди на роботу будівельник-мостовик. Хто б тоді міг подумати, що головна в її житті зустріч, за яку Алла Олександрівна безмірно вдячна долі, лише має відбутись, і чекає вона на неї не за тисячі кілометрів, а зовсім поряд – у стінах вишу. І коли її час настане, то вже після першої розмови ні Аллі Клименко, ні студенту вчительського інституту Петру Ротачу не потрібно буде шукати жодних мостів до серця один одного…

Мало того, їхнє знайомство розпочнеться так, як минуть і всі 55 років подружнього життя, – над дорученою для написання зразковим студентам статтею працюватиме саме він. Його ж обраниця, побачивши, як легко йому дається  ця робота, який соковитий, відшліфований у нього стиль, відчує, що має бути йому помічницею, а не співавторкою…

– Педагогічний і вчительський інститути тулилися тоді в одному приміщенні на вулиці Сковороди. І декан доручив нам написати про будівництво студентського гуртожитку на вулиці Остроградського. Я була активісткою – брала участь у всіх суботниках на будівництві, тож могла надати йому фактаж: прізвища, цифри…

Це був 1950 рік, і вже після того першого, так би мовити, призначеного їм деканом, побачення, на якому Петро Ротач, по-перше, чомусь забув, що мусить вдавати із себе  старанного студента російського відділення, і незчувся, як і сам перейшов на українську мову, й співрозмовницю спонукав до цього, а по-друге, зрозумівши, що Алла добре обізнана з класиками української літератури, швидко втратив нитку будівельної теми розмови – вони стали вірними однодумцями. Поступово протягом наступного року він розповів їй усе – і про те, як у війну фашисти вивезли на роботи до Німеччини, і про те, як віднайшов на чужині не просто земляків, а українців по духу: приєднався до кола патріотично налаштованої інтелігенції, надрукував кілька творів у журналах, де нарешті вихлюпнув усе, що бачив на власні очі, про нищення-розкуркулення українського села, про жахи голоду, на який селян прирекли.  Розповів Аллі й про те, що може його за це спіткати…

Але чи варто їй це останнє було пояснювати? Тоді минуло лише кілька років, як дівчина перестала прокидатися й засинати з тривогою, що за мамою уже йдуть. 1947-го арештували відому в місті вчительку Олену Григорович, і Ніна Володимирівна, вже не криючись, сумно зітхала: "З ким же ти, дитино, залишишся, як мене заберуть?.." Втім, Бог відвів, нічого не сталось. І ось – подарував таку зустріч, таке кохання. Мабуть, тому, що знав: загартована, не відмовиться. Нічого нового у ризику любити неугодну системі людину дівчина не бачила. Щось навіть готова була повторювати вже з досвіду: одного разу, коли усамітнилися на березі річки, наречений показав Аллі рукопис твору, який не встиг опублікувати за кордоном. Мамина донька… Вона знала, як рятуватись: умовила спалити. Петро послухав. Втім, пізніше не раз про те шкодував…

Побрались вони 1952 року. На Різдво справили маленьку вечірку. Аллі потрібно було ще закінчувати інститут, а Петру якомога швидше тікати з Полтави. Навчання у вчительському інституті було лише дворічним, направлення він отримав у село Дунаєвці Кам'янець-Подільського району. І не зволікати з негайним від'їздом випускнику порадив у приватній розмові проректор вишу: "Ми отримали повідомлення, що ви перебували в Німеччині. Відповіді не надсилали. Терміново вирушайте за призначенням".

Поїхав, відпрацював, повернувся, вступив до педагогічного інституту – зовні все відбувалося ніби й благополучно. Але насправді КДБ більше не збирався залишати йому ілюзій волі: мусить знати, що всі ці роки вже був на гачку. Тож згодом настав і день виклику "куди треба": на допиті обіграли один із псевдонімів, під яким він друкувався в зарубіжній періодиці: "Так, хто це у нас тут такий Самотній?"

Але самотнім він справді вже ніколи більше не залишався. Поруч було плече друга, турботливої дружини, мами їхнього сина – Алли Олександрівни. Можна скласти список подій, які в її житті не відбулись тільки тому, що не зреклася чоловіка. Втім, все найголовніше відбулося тільки завдяки йому,        говорить жінка. Навіть на роботу в музей  І.П. Котляревського, якому Алла Ротач віддала майже 33 роки життя й понині згадує ті будні, як свято, свого часу її порекомендував саме Петро Петрович. Кликали його, але він відразу зрозумів, чиє то покликання.

Єдине ціле

Праця в музеї захоплювала. Алла Олександрівна говорить, що боляче було дивитися, як чоловік після свого робочого дня викладача поспішав сідати вдома за письмовий стіл, щоб нарешті відчути творчу рівновагу, насолоду. А в неї ж все було інакше. Не злічити, скількома цінними експонатами музей поповнився саме завдяки її старанням. Артисти дарували костюми, в яких виконували ролі в "Наталці Полтавці", сама Алла Ротач тричі бувала в гостях у Івана Семеновича Козловського в Москві. А скільки вона привезла копій документів, світлин із московських та ленінградських архівів, із Прибалтики, Білорусії!

Особливо пам'ятним залишається для Алли Олександрівни кінець 1960-х, адже 1969-го в Україні мали широко відзначати 200-ліття від дня народження Івана Петровича Котляревського. Навіть ЮНЕСКО проголосила той рік на його честь. До ювілейної дати в Полтаві готувалися, як до польо
ту в космос. Літературно-меморіальний музей перебудовували докорінно, у його складі тоді тільки мала з'явитися така відома нині  пам'ятка, як садиба Котляревського.

Але, незважаючи на високоповажну увагу до перебігу підготовчих робіт, велетенська їх частина лягла на плечі саме двох наукових працівників музею (більше за штатним розкладом тоді й не передбачалося) – старшого наукового працівника Алли Олександрівни Ротач та наукового працівника Петра Олександровича Лобаса. Затримуватись на роботі тоді  доводилось навіть до півночі.

Особлива для Алли Олександрівни історія пов'язана і з появою напису на меморіальній дошці, що біля входу на подвір'я до садиби.

– Довго якось не вдавалось мені віднайти потрібних для цього напису слів. Скільки не намагалася – все не те. І от я вирішила взяти роботу додому та попросила Петра Петровича допомогти. І, звісно, він відгукнувся. Куратору, яка відповідала за підготовку до ювілею, секретарю обкому партії Євгенії Іванівні Сазоновій, я розповіла чесно, хто автор напису. Вона відразу зрозуміла, що такий одухотворено патріотичний текст буде не просто затвердити в Києві, тож вирішила везти його до столиці сама. І, звісно ж, ми домовилися, що обставини появи того палкого заклику "схилитися до святині" я триматиму в секреті. І ця таємниця прожила багато років…

У творчому доробку Алли Ротач багато присвячених Котляревському наукових статей, ще в 1970-их, після закінчення аспірантури при Одеському державному університеті, могла б захистити й дисертацію. Але де там, викликали в обком партії і  пояснили, що дружині "націоналіста" не варто й сподіватися. А скільки разів розтлумачували Аллі Олександрівні люди, які керували музейною сферою міста, що іншого виходу, як подати на розлучення, в неї немає, адже Петро Петрович псує їй долю. Він знав про ці виклики. Алла Олександрівна розповідала… Ні, не скаржилась, не просила поради – обурювалась такою мерзотою.

  Іноді Петро Петрович все-таки занепадав духом: десятиліття, протягом яких довелося працювати "в стіл", не сприяли розвитку оптимізму. Дещо надрукувати вдавалося в пресі української діаспори за кордоном, на Батьківщині ж – лише вряди-годи, та й то замаскувавшись під псевдонімами. Тож Аллі Олександрівні дісталась у цьому житті багатохарактерна роль дружини-соратниці: перед тим, як братися оцінювати праці Петра Петровича з позиції критика, до речі, надзвичайно вимогливого, іноді потрібно було ще й віднайти слова, які б надихнули пригніченого ідеологічними цькуваннями дослідника на їх написання…

Звісно, пошукова краєзнавча праця поглинала не тільки час, який залишався у Петра Ротача після офіційної роботи, – на те, щоб їздити, потрібні були гроші. Зайвих не мали, і він це добре розумів.Тож, наприклад, у молоді роки вирушав у свої добровільні відрядження на велосипеді. І відстані долав чималі – у межах колишньої Полтавської губернії, а це значить, що був і під Черніговом, Сумами, Яготином…  З розумінням дружина проводжала, з радістю зустрічала…

– Я б ніколи не була такою, якою є, якби поруч не було Петра Петровича. Він не міг жити без книги, і я хотіла знати не менше, ніж він. Я намагалась мати знання, відповідні його рівню освіченості. Адже добре усвідомлювала, яка він людина…

Ясна річ, захоплення батьків були тією аурою, в якій виховувався їхній син. Завдяки мамі культурно-екскурсійне життя захопило його ще з дитинства. Часто ж доводилось їздити у відрядження, тож брала Сашка й у далекі поїздки. Наприклад, в Ленінграді сама сідала за роботу в архіві, а сина "прикріпляла за ручку" до котрогось зі знайомих екскурсоводів у Ермітажі. Тільки одна екскурсія тривала 4 – 6 годин – якраз достатньо, щоб і мама свої справи попідганяла, і дитина на все життя прикипіла до мистецтва. Екскурсоводи справді дивувалися: дорослі вже втомилися слухати, а найменший відвідувач ловить кожне слово.

Та найбільше Ротачі любили, звісно ж, ті поїздки, в які вирушали втрьох. І вабили їх не тільки музеї-галереї-театри. 1968 року, тільки-но відкрили для туристів Соловецькі острови, вони вже вирушили туди… Туди, де будь-якої миті могли опинитись і без путівок.

…Вільний доступ до редакцій, до видавництв у Ротача з'явився вже лише з 1987 року. Втім, безсумнівно, що справу в КДБ на нього продовжували "шити" й у часи перебудови – на всяк випадок. Хто ж міг точно спрогнозувати, як поверне нове життя?.. Вже навіть 1990 року, коли в Полтаві над кінотеатром імені І. П. Котляревського замайоріло синьо-жовте полотнище, Аллі Олександрівні зателефонувала "пильна громадянка", яка помітила на місці події Петра Петровича, – просила нагадати чоловіку, що відповідні органи йому й це врахують…

Але подібні погрози давно вже були тим контрастним тлом, на якому для подружжя Ротачів їхня правда набувала ще більшої цінності, більшої спорідненості з національною правдою свого народу. Так було від самого їх знайомства і аж до 2007 року, коли Петра Петровича не стало…

І ось минуло кілька років уже й відтоді, як їхній син, архітектор, котрий також продовжує справу батька й працює в царині краєзнавчих досліджень, Олександр Петрович Ротач раптом сказав зануреній у спогади мамі такі дорогі для неї, – напевно, і в значенні її власної оцінки виконаної місії  – слова: "Мамо, ви ж із татом були єдиним цілим…"