У перервах між трансляцією балетної вистави 20 років тому, 19 серпня, перелякана дикторка Центрального телебачення зачитувала директиви так званого Государствєнного комітєта по черезвичайной ситуації про те, що чинний Президент СРСР Михайло Горбачов є недієздатним, що призупиняється дія окремих статей і положень Конституції, що вся влада переходить до того ж таки комітету на чолі з віце-президентом Геннадієм Янаєвим… Одразу прийшло чітке усвідомлення того, що в країні стався державний переворот. Зі скупої інформації, яка того дня надходила переважно у вигляді розпоряджень ГКЧП, прес-конференції гекачепістів, що стала класикою жанру, іронічних запитань до них московських журналістів випливало, що “Лебедине озеро” перетворюється в лебедину пісню яструбів-ортодоксів, які не придумали нічого кращого, ніж блокувати номінального лідера компартії і радянської держави й побрязкати зброєю, тобто танковими гусеницями, по московській бруківці й асфальту.

Проте й нині, через 20 років, так і залишається до кінця не з’ясованим, що то було: чи спланована авантюра для збереження радянської імперії, чи спонтанна провокація з цією ж метою, чи наслідок зусиль зарубіжних спецслужб, спрямованих зовсім в інший бік.

Відомий російський політолог і публіцист Сергій Кара-Мурза у своїй книзі “Маніпуляція свідомості” стверджує, що буцімто сам Михайло Горбачов спланував переворот, визначив дійових осіб і виконавців, а потім їх запроторив до в’язниць. Однак логіка і хід історичного процесу становлення, функціонування та занепаду радянської компартії, а разом із нею і державного апарату не сприймають такого надто простого пояснення трагедії і фарсу двадцятилітньої давності.

 Справді, партійні палацові перевороти були такою собі закономірністю, проходили з перемінним успіхом, завершувалися гучними судовими процесами і розстрілами аж до середини 1950-х років. Такою була схема боротьби за владу, і не лише в СРСР. Переможці стверджували, що партія очистилася і стала як ніколи сильною. Цю силу відчував на собі народ у вигляді розкуркулювань, колективізацій, голоду, репресій, воєн… І це вже був національний досвід, унікальний історичний процес, який наші з вами діди й прадіди зазнали сповна. Втім, у середовищі російських інтелектуалів все більше утверджується думка про те, що сталінізм і його наслідки є хоч і печальною сторінкою в радянській історії, але зовсім не екстраординарною у світових масштабах. Один із аполегетів такого віяння політолог і театральний режисер Сергій Кургінян у недавній програмі телеканалу “РТР” “Історичний процес”, опонуючи своєму візаві, також  політологу і журналісту Миколі Сванідзе, стверджував, що репресії, катування, фізичне знищення політичних противників відбувалося у різні часи у різних країнах – США, Індонезії, Франції, Китаї, Німеччині, Камбоджі… А в процентному відношенні розстріляних і репресованих громадян в СРСР було навіть менше, ніж, скажімо, в Індонезії. Твердження про те, що індонезійські реалії аж ніяк не можуть втішити присутніх у студії людей, які самі чи їхні рідні постраждали від сталінщини, названо психологічною демагогією. За кількістю голосів телеглядачів Сергій Кургінян здобув переконливу перемогу. А що здобуло суспільство після двадцяти років провалу ГКЧП? Ностальгію за сильною рукою і ура-патріотичні гасла про чергову місію третього Риму, відродження імперських амбіцій від побутового до економічного й церковного рівня?

Історія не має умовного способу, і зараз просто неможливо уявити, що було б, якби… Поразка ГКЧП стала детонатором розвалу радянської імперії, на території якої постали незалежні держави, міжетнічних і міжконфесійних конфліктів як всередині Росії, так і поза її межами, економічних воєн і відродження гегемоністичних настроїв. Чи є це чимось надзвичайним у світових масштабах?!. Ось такий історичний процес, на який ще чекає процес історії.

***

Сергій Кургінян є автором дуже оригінального трактування пушкінського “Бориса Годунова” як драми про крах першої російської перебудови. У вже названій телепрограмі Микола Сванідзе нагадав йому рядок із драми, який належить юродивому. Той у відповідь на прохання самодержця молитися за нього заперечив, що не можна молитися за царя-ірода: Богородиця не велить. На думку спадають поетичні рядки Анни Ахматової, яка задовго до гекачепів і пострадянського періоду, в квітні 1940 року, написала продиктоване не психологічною демагогією, а трагічною долею, своєю і народу: “В Кремле не надо жить, Преображенец прав. Там зверства древнего еще кишат микробы. Бориса дикий страх и всех Иванов злобы, и Самозванца спесь взамен народных прав”. Хто такий Преображенець у трактуванні поетеси – можна лише здогадуватися. А ці мудрі й пророчі слова уродженки українських степів Ганни Горенко варто згадувати не лише в день світлого свята Преображення Господнього.