– Вікторе Петровичу, а чому Ви обрали саме лікарську стежину? Хтось вплинув на Ваш вибір чи це було самостійне рішення?

– Я народився на Житомирщині, у селі Карпівці. Батько працював слюсарем-механіком у лісовому господарстві, потім – у радгоспі, мати – заступником начальника поштового відділення. Доводилося багато поратися по господарству, адже тримали корів, коня, гусей, кролів. Відмінником у школі не був, але вчився гарно. Спочатку батьки хотіли, щоб я після закінчення 8 класу опанував спеціальність зубного техніка. Втім, на сімейній раді прийняли рішення, що закінчуватиму десять класів. У ті роки якраз збільшували набір сільської молоді до вузів. Тож я й вступив до Харківського мед­інституту на педіатричний факультет.

– Як швидко Вам, сільському хлопцю, вдалося адаптуватися у великому місті?

– Спочатку жив на квартирі у родичів. А потім переїхав до гуртожитку. Там проживали по 8–10 чоловік у кімнаті. Отримував стипендію, але вже на другому курсі почав підробляти. Адже розумів, що батькам трьох дітей, а в мене ще є брат Михайло і сестра Наталія, виховувати важко. Працював двірником, кочегаром, а коли отримав відповідний дозвіл у деканаті, – медбратом Харківського онкологічного диспансеру.

– Студентські роки – одні із найяскравіших у житті. Чим вони запам’яталися?

– Вчилися, жили весело, але й були відповідальними. Я очолював студентську раду гуртожитку. В нас панувало справжнє самоврядування. Організовували прибирання, чергування, ремонт, вечори відпочинку, інше дозвілля. І, врешті, виховували й “приборкували” тих, хто провинився, теж самі. Приміром, за порушення дисципліни могли виселити студента із гуртожитку без втручання деканату чи ректорату. Тобто у ті роки студентська рада була доволі впливовою силою.

– А як потрапили на Полтавщину?

– Харківський інститут мав республіканське значення. І випускників направляли туди, де потрібні були спеціалісти. Моя дружина – Надія Іванівна, яка закінчила теж педіатричний факультет, але на рік пізніше, родом із Сумщини, то ми й вирішили, що повинні поїхати у нейтральну область. Спочатку розподілили у Ковалівську дільничну лікарню Полтавського району. Але там штат був укомплектований. Тож мені сказали: “Поїдеш у Гожули”. У тому селі й почав працювати. Жили ми в гуртожитку. Втім, згодом мене призвали на службу в армію. Я вже мав офіцерське звання і очолив медпункт танкового полку в Білорусії. Довелося служити й на територіях, уражених Чорнобильською аварією. Просили залишитися в армії, але все ж повернувся додому. У Гожулах мене чекали, коли ще був в армії, навіть виділили квартиру. Втім, служба у Збройних силах дала мені чимало, навчила бути зібраним, зосередженим, швидко приймати рішення.

“Поважаю за правдивість і принциповість”

– Вікторе Петровичу, а що на Вашу думку, є найважчим у роботі лікаря?

– Молодий лікар легко й швидко ставить діагнози й щиро переконаний у тому, що він правий. А з часом, коли набуваєш вже певного досвіду, починаєш більше осмислювати, аналізувати. І, як це не парадоксально, але поставити діагноз набагато важче. Так само й при прийнятті будь-яких управлінських рішень. Взагалі, професія лікаря – це покликання і сенс усього життя.

– Керівні посади почали займати, бо помітили Ваш потенціал?

– Я не рвався до якоїсь посади. Так складалося життя, що в амбулаторії у Гожулах довелося працювати і педіатром, і головним лікарем. Дітей до одного року було 120–140 чоловік, а це надзвичайно відповідально. Потім став заступником, далі – головним лікарем Полтавської обласної дитячої клінічної лікарні. Там працювали корифеї полтавської медицини. І мені теж треба було доводити, що я вмію виконувати свою роботу на високому рівні. Згодом же запропонували посаду першого заступника начальника обласного управління охорони здоров`я. Було нелегко звикати, але поступово все стало на свої місця, і налагодився нормальний робочий ритм. У 2004 році очолив управління, а нещодавно півроку працював навіть заступником і першим заступником міністра охорони здоров`я України.

– Працюючи у Києві, що вдалося зробити, чому новому навчилися?

– Це був надзвичайно відповідальний період. Хотілося здійснити задумане, щоб покращити систему охорони здоров`я. Вдалося проаналізувати, скільки необхідно змінити нормативних актів законодавчої бази, переглянути деякі підходи стосовно виконання державних програм. Розпочали опрацювання алгоритму проведення реформи, аби у кожному регіоні були однакові підходи до її впровадження. Звичайно, намагалися й сформувати команду однодумців, змінити структуру апарату, зробивши його більш дієвим, припинити лобіювання окремими фірмами власних інтересів. Взагалі, робота у міністерстві була сильною школою, яка допомагає мені й зараз, на місцевому рівні, вирішувати повсякденні проблеми.

– А який Ви керівник – демократичний чи жорсткий?

– Дехто каже, що я – м’який, інші стверджують: вимогливий. Моя ж позиція така: жорстко свою лінію ніколи не гну. Вважаю, неправильно, коли керівник кричить на своїх підлеглих. До мого кабінету не бояться заходити ані підлеглі, ані відвідувачі, вислухаю кожного, допоможу, пораджу. Демократія – висока відповідальність і професійна організація роботи, а гнівом, нерідко й безпідставним, нічого не зробиш корисного, можеш тільки нашкодити.

– Що найбільше цінуєте в людях?

– Людяність, порядність, професіоналізм. Якщо людина працює чесно і проявляє ініціативу, то тільки заохочуватиму. Коли навіть допустила помилку й визнає її, поважаю за правдивість і принциповість. У медицині постійно все змінюється, і лікарю треба систематично вчитися, читати спеціалізовану літературу, нормативні акти.

– Вам особисто часу вистачає на це?

– Найкраща можливість була тоді, коли працював у Гожулянській амбулаторії. Прийнявши за день 15–20, а інколи й близько 50 чоловік, міг оформити документацію, почитати журнали, навіть вийти на тракторний стан, поспілкуватися з людьми. Зараз робоча круговерть дещо обмежує час для самоосвіти. І все ж
стараюся викроїти вільну хвилину для неї. В управлінні ми створили інформаційно-аналітичну групу, яка моніторить, аналізує усі медичні новини і готує відповідну інформацію для широкого загалу.

Найдорожчий

подарунок – спокій

– Вікторе Петровичу, розкажіть про сім`ю. Чим займаються члени родини?

– Дружина Надія Іванівна – лікар-неонатолог реанімаційного відділення обласної дитячої клінічної лікарні та завідуюча центром підтримки грудного вигодовування дітей. Син Олег закінчив технічний університет, працює у банку “Фінанси та Кредит”.

– А чому не пішов стежиною батьків?

– Тут своя, окрема, історія. До 4 класу він ходив у Гожулянську середню школу, а потім вирішили перевести його у місто – у ЗОШ № 5. Планували, що сім’єю поїдемо на перший дзвоник, але так вийшло, що часу не було ані в мене, ані в дружини. Тож у перший день у нову школу Олег поїхав сам. І після цього, бачачи наше постійне перевантаження роботою, заявив, що у медичному вузі не навчатиметься. Це його вибір, який поважаємо ми. Адже кожен у житті повинен знайти своє місце. А нав’язувати свою волю було б зовсім неправильним.

– Як відволікаєтеся від роботи? Маєте якесь хобі, захоплення?

– Раніше періодично ходив у спортзал, зараз – значно рідше. Люб­лю риболовлю, але теж на це заняття не вистачає часу. Живу в Гожулах у власному будинку, який звів, взявши чорнобильську позику. Маю 20 соток землі, із задоволенням пораюся на грядці. Тримали поросят, кіз, гусей, кролів, курей. Зараз живності значно менше, бо за нею треба доглядати, а ніколи. Є також свої криниця і сад.

– Із якими думками зустрічаєте піввіковий ювілей?

– Не вважаю його якимось серйозним рубежем. Приміром, для Європи п’ятдесятиліття людини – це ще не солідний вік, попереду – ціле життя, тож і висновки підбивати зарано. А хочеться, аби в українському законодавстві нарешті були серйозні зміни в сфері охорони здоров`я, щоб перестали розповсюджувати чутки, начебто медики – корупціонери, щоб отримували вони гідну зарплату і пишалися тим, що обрали саме цю професію – рятувати життя людям.

– Вікторе Петровичу, якщо говорити відверто, Ви не жалкуєте, що у житті обрали лікарську стежину?

– Якби була можливість почати життя спочатку, то, навіть не замислюючись, вчинив би так само. Найголовніше – віддаватися улюбленій справі до кінця. Пам’ятаю, коли працював у Гожулах, мене вчили, що на виклики нехай родичі хворих везуть своєю машиною. Втім, я завжди йшов пішки. Траплялися різні ситуації. Бувало й портфель доводилося залишати напризволяще. Навіть наркомани не чіпали його. Казали: “це – лікаря, не можна”. Вважаю, якщо кожен у житті робитиме по-людськи, по-християнськи, то все у нас буде гаразд.

– Який подарунок у день Вашого ювілею був би для Вас найдорожчим?

– Не кривитиму душею, це – спокій. По роботі ж багато планів. І хотілося б, щоб всі вони були втілені в життя. А у сім`ї нехай панують любов, злагода і добробут. Користуючись нагодою, усім рідним, друзям, колегам, читачам “Зорі Полтавщини” бажаю перед­усім міцного здоров`я. Буде воно – зможемо здійснити усе задумане.

– Дякую. Ми також зичимо Вам звершення всіх добрих задумів, родинного затишку. Нехай у душі буде спокій, про який Ви мрієте, а в серці не згасає любов.