З початком Великої Вітчизняної війни усі радянські німці, всі, хто мав німецьке прізвище і на початку війни мешкав на території Радянського Союзу, потрапили до категорії "фашистів" і "ворогів народу". "Провина" їхня була саме в тому, що вони мали німецьке коріння, бо колись давно (200–250 років тому) їхні предки переселилися сюди. Щодо радянських німців було видано Указ Президії Верховної Ради Союзу РСР від 28 серпня 1941 року "Про переселення німців, що проживають у районах Поволжя" (ще раніше, 3 серпня, Військова рада Південного фронту звернулася до наркома оборони СРСР Й. Сталіна з пропозицією депортувати цивільне німецьке населення з ряду українських областей та з Криму). Людей силоміць виривали з обжитих місць, у тому числі й із не окупованої ще частини території України, не дозволивши взяти з собою навіть найнеобхідніших речей та якогось запасу продовольства; у вагонах-"телятниках" старих і малих повезли під конвоєм на схід.

Командирів і бійців німецької національності, які служили в Червоній Армії, прямо з фронту забирали в "трудармію", відправляли до ГУЛАГу… В місцях поселення німецьких сімей  – у Сибіру, в Казахстані – місцеве населення насторожено, навіть вороже ставилося до прибульців. Щоправда, згодом люди, переконавшись, що прибулі німці – чесні та дуже трудолюбиві, змінили своє ставлення до них.

Долю цих німців правдиво описав у своїй поезії талановитий харківський поет-пісняр, який сам зазнав того "райського життя" на спецпоселенні, Євген фон Блюме (Є.М.Дранніков). Написані російською і німецькою мовами, вони звучать однаково прекрасно. В них відчувається велика любов до України, з якою його, як і багатьох інших нащадків німецьких колоністів, пов'язала доля.

Мы все остаемся по-прежнему немцы

И с родиной предков едины поныне,

Но разум, и труд, и горячее серце

Связали с твоею судьбой, Украина!

Частина тих німців, предків яких колись доля різними шляхами закинула до чужої їм країни, котра для їхніх внуків і правнуків стала вже Вітчизною, вважали себе дітьми України. Вони тут народилися, жили, працювали, пустили своє коріння, полюбили цю землю. Тож, коли дозволено було їм виїхати зі спецпоселень у рідні краї, вони й повернулися до дорогих серцю куточків, у тому числі й на Полтавщину.

У Полтаві й Кременчуці німці проживали вже у XVIII столітті. У Полтаві це територія нинішніх вулиць Сковороди (раніше – Колонійська), Балакіна (колишня Фабрикантська), Ф. Моргуна (Крупської, а ще раніше – Кірочна), Ботанічного (Глухого) провулку та інших, прилеглих до них.

Серед полтавських німців було багато висококваліфікованих спеціалістів, які зробили вагомий внесок у розвиток легкої промисловості, в машинобудування, фахівців у галузі сільського господарства, письменників, лікарів, діячів культури. І нині нащадки німецьких колоністів наполегливо працюють у різних сферах народного господарства, науки, культури, пам'ятаючи своє національне коріння, вносять посильну лепту в розвиток рідного полтавського краю і України.