Серед численних нагород і відзнак вченого – почесне звання “Заслужений винахідник України”, премії імені Л. П. Симиренка Національної академії наук України, імені академіка М. М. Гришка Ради ботанічних садів та дендропарків України, а також ряд інших престижних відзнак.

За двадцять років плідної дослідницької роботи Віктора Самородова над вивченням ехінацеї, у різних працях його цитували понад 500 разів! Втім, сьогодні – черга не вихоплених з контексту цитат, а розбурханих напередодні 60-річного ювілею Віктора Миколайовича спогадів та роздумів із перших уст…

Діти лісу

Дідусь, Василь Наумович, уже й на час раннього Вікторового дитинства був не при справах: юридична практика залишилась у минулому, нагадуючи про себе тільки несподіваними візитерами, яким знаючі люди підказували дорогу до будинку тямущого правника.  Вислухати й порадити чоловік не цурався ніколи. Не щастило хіба тим, хто намагався розшукати його в Рівному влітку, – тільки-но останні дні травня розчинялись у  вже вдосталь прогрітому сонцем середмісті, Василь Наумович лагодився з внуком Віктором на тривалі гостини у ті батьківські місця, де кожна лісова стежка пам’ятала пруткість його дитячих ніг. А там – нескінченні бори-діброви… Розпорошені серед лісового поліського царства дрібні хутірці…

Майже ніхто з родичів Василя Лобача не шукав у житті тих стежок, які б назавжди  вивели їх до великих шосейних доріг чи залізничних магістралей. Вони залишались у рідному з діда-прадіда середовищі, й місцеві поважали їх як природжених, потомствених і досвідчених лісників. Малому Віктору веселіших канікул годі було й бажати!

– Мабуть, тоді я з лісом і зрісся, – говорить Віктор Миколайович Самородов. – Дідусь знав його, як свої п’ять пальців: що де росте, корисне воно чи отруйне, звички звірів. Він же виріс у багатодітній родині і в часи, коли доводилось бідувати, змушений був шукати порятунку від голоду тільки у щедрому на дари лісі.

У 1950-ті дідусь з онуком старалися привезти з Рівного у крихітне Підлужне (Костопільський район) дорогі гостинці, які у сім’ях  лісників рідко бачили й на свято: цукерки-подушечки, ситро… Вітаючи прибулих, рідня збиралася за великим столом, смакувала “міськими” солодощами й вдавано стурбованим голосом щороку заводила одну й ту ж жартівливу розмову: приїхав Василь Наумович, значить, грибів їм уже не назбирати – будуть всі, як один, його.

А Василь Лобач і справді мав на це добро справжнє чуття. Не встигне Віктор до сніданку й прокинутись, а дідусь вже повернувся з лісу з повними відрами відбірних красенів – білих грибів. Кому диво тільки на смак, а малому – й на вигляд: зосереджено роздивлявся, яка в гриба ніжка, шапинка, що в  них спільного, що відмінного…

Випробуване

захоплення

Шкільних уроків біології Віктору Самородову виявилось замало, невдовзі він уже – захоплений відвідувач спеціального гуртка, що його вів викладач філії Київського інституту культури в Рівному, відомий в Україні біолог-травознай Іван Михайлович Носаль. Вчений був сином не менш авторитетного знавця цієї справи, пам'ять про якого у місті берегли і як про настоятеля Свято-Успенської церкви, отця Михайла.

Бажання вступити після закінчення школи у виш аграрного профілю спонукало цікавитися історією різних навчальних закладів в Україні – хотілося стати студентом найкращого. Але крапку у цих приємно хвилюючих пошуках тоді поставило саме життя – Вікторового батька перевели на роботу до Саратова. Дідусь із бабусею змогли вмовити онука не зриватися з місця, доки не закінчить школу, але думками він був уже далеко від них: Саратовський сільськогосподарський інститут бачився йому унікальною можливістю пов’язати свою долю із закладом, де свого часу працював великий Микола Вавилов.

Втім, столиця Волги (так називають це російське місто) як зустріла Самородова у статусі абітурієнта вишу, так і провела: при вступі в омріяний інститут перевагу надавали молоді з сільської місцевості. Тож пожурився над несподіваною поразкою, та й пішов відвести душу хоча б знайомством із закладом, де працювала школа знаменитого вченого-селекціонера Олексія Шехурдіна. Це був науково-дослідний інститут сільського господарства Південного Сходу Росії.

Юнацький максималізм дозволяв впевнено стукати в будь-які двері. В інституті Віктор віднайшов ученицю відомого науковця Валентину Миколаївну Мамонтову. Обізнаний у царині досліджень Шехурдіна, він знав, що перед ним людина, яка разом із Олексієм Павловичем працювала над виведенням знаменитого сорту ярої пшениці Саратовська 29. Прикметно, що розмова досвідченого вченого і розчарованого абітурієнта виявилась взаємно цікавою. Мамонтова вдавала, що щиро дивується, з якого це дива міський житель так прагне в аграрії (Самородов знав, що такий початок мала і її наукова біографія), та й запропонувала начитаному, сміливому хлопцеві роботу лаборанта.

Можливо, так би воно й склалося, якби не довгі саратовські трамвайні маршрути та говіркі пасажири…

–  У трамваї попереду нас із мамою сиділи дві жінки, й одна з них так смачно, навіть із гумором, розповідала про те, що переклала свій неочікуваний клопіт  з племінником на плечі сільськогосподарського технікуму. І так сподобався їй цей заклад…

На зупинку Самородови вийшли вже з докладними уявленнями про технікум та місце його розташування.

У пошуках землі

обітованої

Перша поїздка Лідії Василівни Самородової з сином до сільськогосподарського технікуму імені К. А. Тімірязєва, що у селищі Жовтневе Містечко, була ніби продовженням ланцюга несподіванок. Доки її майбутній агроном давав подумки характеристику місцевому парку та клумбам: як для посушливого клімату Саратовської області – то багаті, а от порівнюючи з рівненськими – зовсім непоказні, жінка розповідала історію із невдалим вступом до вишу випадковому попутнику. Довівши їх до свого… директорського кабінету, він був уже в курсі всіх якостей майбутнього “тімірязівця”.

Трохи більше ро
ку вистачило здібному студенту, улюбленцю викладачів технікуму, щоб закінчити навчання екстерном. І ледве час наблизився до того, щоб, нарешті, вже реалізувати мрію про вступ до Саратовського сільськогосподарського інституту, батько Віктора знову опинився перед фактом переїзду на нове місце служби. Несподіванка перекреслювала всі юнакові плани, тож спробував попрощатися із родиною та залишитись у Саратові, але де там – вмовили, щоправда, не як сина, як агронома: в Україні ж клімат для аграріїв устократ сприятливіший!

Вибирати з трьох запропонованих родині Самородових до переїзду міст дорослі демократично доручили молодшому. Звісно, головною його вимогою була наявність у них сільськогосподарського вишу. Але виявилось, що у цьому сенсі абітурієнту підходили всі три: Сімферополь, Дніпропетровськ, Полтава… Довелось вирушати у подорож, щоб на власні очі оцінити переваги кожного. Останньою на цьому шляху була Полтава. Після степового Криму та промислового гіганта Дніпропетровська Віктор уже не сумнівався: ось вона, земля обітована…

– Це був кінець липня 1969 року, – пригадує Віктор Миколайович. – Я розпитав дорогу до сільгоспінституту в перехожих полтавців, і мені довелось іти звичайною вуличкою вздовж приватних двориків, довкола яких рясніли урожаєм садки. Віти так важко гнулись донизу під вагою плодів… А я ж такого не те що в Саратові, у Рівному ніколи не бачив. Зупинився помилуватися, а тут якась жінка озвалася, чому ти, мовляв, хлопчику, не збираєш, он скільки долі лежить і яблук, і абрикосів?..

Вабила Полтава Самородова і як юнака, який зачитувався Котляревським, Гоголем, Короленком… Слова Володимира Галактіоновича: “Полтава – словно один сад, дышится легко и привольно…” стали його життєвим освідченням древньому місту над Ворсклою, а спогади Миколи Вавилова, який пройдену на Полтавській дослідній станції агрономічну практику називав не інакше, як “імпульс для всієї подальшої роботи”, – життєвим кредо. 

Вірний кафедрі своїх

наставників

Вступивши на агрономічний факультет Полтавського сільськогосподарського інституту (нині Полтавська державна аграрна академія), Віктор Миколайович назавжди пов’язав своє життя із цим вишом. Куди б і на яку посаду його за 38 років викладацької роботи не запрошували, а пропозицій вистачало і зі столиці, залишався непохитно вірним рідній кафедрі екології та ботаніки. У цьому сенсі він називає себе невиправним консерватором, адже продовжує справу, яку йому колись саме тут і майже з рук у руки передали його незабутні викладачі.

З особливим теплом і повагою, яка з роками власного викладацького досвіду тільки зростає, Віктор Миколайович пригадує доктора біологічних наук, професора, завідувачку кафедри ботаніки Тамару Павлівну Голову. Її надзвичайний навіть за сьогоднішніми мірками рівень освіченості, вишуканість манер, зовнішня елегантність так природно поєднувались із вмінням щиро товаришувати з молоддю: у викладацькій родині влаштовували для гостей мистецькі вечори, господиня сідала за рояль…

У Полтавському сільгоспінституті Самородов пройшов і наукову школу видатного вченого-ембріолога Івана Миколайовича Голубинського: напрацювання доктора біологічних наук, професора відомі фахівцям у всьому світі, а колись вчений мало не розділив долю неугодних тоталітарній системі людей. Та й навіть уже в більш лояльні до правдолюбців роки, на які припала молодість Віктора Самородова, продовжував відкривати недосвідченим колегам очі на понівечену репресіями історію радянської науки…

– Я тепер жалкую, що багато з того, що він розповідав, не записував, – зізнається Віктор Миколайович. – Адже моєму наставнику доводилося бачити Вавилова, працювати в Мічуріна…

Отож добре пам’ятаючи про наставників, Віктор Самородов і працює – невтомно та плідно. Перерахунок та опис його досягнень може претендувати на окрему дослідницьку роботу. Нині у фаховому доробку вченого – понад 470 наукових статей, 41 авторське свідоцтво та патенти на винаходи (в тому числі два патенти на сорти Зірка Вавилова та Красуня Прерій – ехінацея пурпурова та ехінація бліда відповідно), кілька десятків книг, зокрема, 6 учбових посібників та методичних розробок, сотні публікацій у пресі. Приємно, що велика їх кількість була надрукована саме на сторінках “Зорі Полтавщини”, вже багато десятків років Віктор Миколайович – і передплатник, і затребуваний автор нашої газети. Причому теми, з якими він звертається до читача, сягають далеко за межі його наукових інтересів. Він – майстер віднаходити цікаві та несподівані ракурси у висвітленні й громадсько-політичних, і культурних подій. З ініціативи Самородова в Полтаві з’явилися найменовані на честь багатьох українських подвижників науки, літератури вулиці, встановлені меморіальні дошки, пам’ятники. Вражають завзятість і виважена послідовність ученого у справі увічнення пам’яті Миколи Вавилова: ще 1987 року він заснував у Полтавському краєзнавчому музеї єдиний в Україні Фонд академіка М. І. Вавилова й понині веде його постійне поповнення. Саме йому свого часу належала ідея присвоєння Полтавській державній сільськогосподарській дослідній станції імені  видатного вченого, створення в нашому обласному центрі меморіального парку “Вавиловіарій”, ботанічної пам’ятки природи “Каштан М. І. Вавилова”. Самородов ініціював збір коштів на спорудження в Полтаві пам’ятника Вавилову. А скільки написав присвячених життю і діяльності академіка праць, провів наукових конференцій…

2005 року Віктор Самородов заснував серію видань “Постаті аграрної та біологічної науки Полтавщини: факти, документи, бібліографія”. Відзначені престижними обласними преміями, ці книги експонуються в багатьох музеях України, за їх матеріалами відзнято чотири телевізійних документальних фільми…

І поряд з цією вражаючою масштабами науковою роботою тривають його лекції, семінари, змінюються цілі покоління студентів, які Віктор Миколайович, до речі, ніколи не порівнює. При зустрічі з давніми випускниками жартує, що готовий виправити у їхніх заліковках усі колись власноруч поставлені двійки-трійки на вищі бали, й сумує за тими чеснотами, що свого часу вирізняли студентів із сільської місцевості, але переконаний, що об’єктивні оцінки поколінь – то прерогатива часу. Він обов’язково розставить усе на місця.

Справжня відрада –

робити подарунки

Відпочинок невгамовного дослідника – це ще один бік прояву його творчого характеру. Віктор Миколайович Самородов мріє колись видати “Поетичну ботаніку України”, тож, чит
аючи вірші, завжди виписує влучні описи тих чи інших рослин. Окрема колекція – назви рослин, що отримали свої наукові імена на честь великих людей. А ще колись випадково піднята із землі газета (бо “Не люблю, коли так поводяться з друкованим словом”, – говорить Віктор Миколайович) спонукала його збирати шаржі на… президентів. Дуже ж вдалий був у ній екземпляр!

Справжня відрада вченого – робити подарунки. Серед них – і надана полтавцям можливість подивитися, доторкнутися до дивовижної рослини епохи динозаврів – гінкго дволопатеве. Стараннями Самородова  в різних куточках області з’явилося 18 дерев-пам’ятників цієї реліктової рослини нашої планети. А ще ж метасеквойя, павловнія войлочна… Віктор Миколайович рідко коли навідується з порожніми руками до ботанічних садів, дендропарків, музеїв. 

Щедрість Самородова-читача з-понад сорокарічним стажем добре знають  в обласній універсальній науковій бібліотеці імені Котляревського. З його легкої руки фонд закладу поповнився на півтори тисячі книг. Одним з улюблених захоплень Віктора Миколайовича є також …листування! На центральному поштамті він з 1969 року “свій” – вітаються, усміхаються, турбуються, щоб пропустили в черзі.

– Люблю й писати листи, й отримувати. Це особливий вид спілкування. Шкода, що нині про нього мало хто згадує, все замінив мобільний телефон. А я принципово уникаю користування цим зв’язком…

Що схвилює, захопить і покличе вченого на шлях нових пошуків завтра – не вгадати й не передбачити. Але навіть коротке спілкування з Віктором Миколайовичем переконливо свідчить, що його кипучої енергії, нестримного ентузіазму, допитливості й скрупульозності вистачить ще на багато започаткувань. І нам, безумовно, хоч  поки що й неусвідомлено, але справді щастить, що ми – мимовільні свідки його наукової долі.

Сьогодні, 5 серпня, Віктор Миколайович Самородов відзначає 60-літній ювілей. Здоров’я та довголіття натхненному науковцю, доброму й давньому другу нашої газети зичать і зоряни.