Не скажеш, що інформації про нього в мережі Інтернет багато, але достатньо хоча б для початку нашої розмови з сьогоднішнім іменинником – Василем Вертелецьким. Нагадаємо, що наші читачі зустрічалися з ним на сторінках "Зорі Полтавщини" п'ять років тому – тоді він був головою ДПА у Полтавській області…

– Василю Миколайовичу, ці переміщення – банк – податкова адміністрація – банк – що для Вас значать?

– Значать те, що я повернувся до своєї справи: банк – то все моє життя. А податкова служба – лише несподіваний для мене епізод, я там півтора року відпрацював, коли мені Президент доручив ту посаду, така була ситуація.

– І що, банківська справа – Ваш вибір із дитинства?

– Саме так і було. У 1966 році після восьми класів я вступив, а в 1969-му – закінчив Харківський обліково-кредитний технікум. І за розподілом поїхав у Житомирську область, у Баранівку, де кілька місяців працював – до служби в армії – кредитним інспектором у банку. Відслужив, став кредитним інспектором у Лохвиці. Потім – призначення керуючим відділенням Держбанку в Комсомольську. Через десять років очолив Полтавське міське управління Держбанку.

– Чим же Вас привабила ця робота на все життя?

– Звичайно, сільським хлопчиком я нічого не знав про банк, але родичі, обравши за мене той фах, наполягли поїхати в Харків на навчання. І так сталося, що ця робота справді стала улюбленою справою мого життя.

– Не буває нічого випадкового!

– Не буває. І хочу наголосити, що в ті часи, коли я входив у професію, заробітна плата у банківських працівників була дуже низькою. Мало хто залишався у цій сфері. Здобувши освіту, хлопці йшли працювати фінансистами, бухгалтерами. Та я любив свою роботу. Лише згодом, коли ситуація змінилася, країна стала незалежною, коли з'явилися комерційні банки, по-іншому почали й оцінювати цю роботу. Говорю про це для того, щоб було зрозуміло: я не через зарплату працюю все життя в банку. Це – моя стихія, моя любов, це те, що я вмію робити, що мене хвилює і радує.

– Справді, банків зараз дуже багато, а чим ваш CREDIT AGRICOLE вирізняється серед них?

– Це – французький банк, він відомий ще з 1894 року, створювався на основі сільськогосподарських кооперативів. Нині він "присутній" у 70-ти країнах світу. В Україні також приділяє особливу увагу співробітництву з агропромисловим комплексом. Для мене близький і дорогий цей напрям роботи, адже і Держбанк, і банк "Україна", де я працював свого часу, також були тісно пов'язані з сільським господарством. Велику увагу надаємо кредитуванню юридичних, фізичних осіб, зокрема діє програма кредитування саме сільського жителя. Це – пріоритети нашого банку.

– Отож – французький банк в Україні, на Полтавщині. Хтось це сприймає як наступ Європи, а хтось тут бачить один із шляхів у Європу. А як насправді?

– Насправді це – нормально: банк прийшов до нас із власними фінансами, він вкладає їх в Україну, вони йдуть на розвиток сільського господарства, промисловості. Зрештою,  він же не виводить гроші з України.

– Але ж якусь користь банк має і для себе?

– Аякже. Банк прибутковий. Прибуток йде фактично на розширення банківського виробництва. Це – як магазин: у нас є продукти, які ми повинні продавати, і ми їх продаємо. А корисний банк для нас своїми інвестиціями. Він інвестує, а не "висмоктує" кошти. Користь маємо всі: українці, французи. Без цього бізнесу не буде.

– Василю Миколайовичу, а Ви, працюючи у французькому банку, мабуть, і самі вже відвідували Францію? Які враження звідти привезли?

– Рік тому я побував у Парижі, а цього року – в Бордо. Париж – зрозуміло: в банку проходили зустрічі з колегами, де ми обмінювалися досвідом роботи, і пам'ятні місця нам показали. А в Бордо, до всього, ще й ознайомилися з роботою заводів із виробництва вина – вони невеличкі, й їх багато, а ще на устричній фабриці побували. Зайве казати про столицю, але й Бордо мене вразило: місто дуже зелене, всюди чисто, і навіть трамвайних колій не видно в траві. Сільгосппродукція – екологічно чиста та якісна.

– Ми колись досягнемо такого рівня життя, як думаєте?

– Якщо не ми, то наші внуки або ж правнуки – напевне. У них, у французів, інший менталітет: там на першому плані – прагнення до культури, змістовного відпочинку, вони менше уваги приділяють одягу, їжі, вони вільніші, спокійніші.

– П'ять років тому всі мріяли про краще, вільніше життя. А не стало гірше?

– П'ять років – це й немало. Та, здається мені, що ми… поки що тупцюємо на місці. Може, криза завадила, а може, самі чогось недооцінюємо, не вміємо. Але я вірю, сподіваюся: будемо жити краще.

– Василю Миколайовичу, Ви залишаєтеся поза політикою й не належите до жодної з партій…

– Не належу і вважаю, що економіка має розвиватися поза політикою. А наша економіка ще заполітизована. Проте на роботу банку це не поширюється – у нашу діяльність не втручається жодна політична сила. Наш пріоритет, я повторюю, – сільське господарство, а воно обов'язково в Україні буде розвиватися, у цьому я стовідсотково впевнений.

– Бо де ж іще є такі землі…

– Не знаю, які там приймуть закони щодо ринку землі, та тут завжди будуть високі врожаї, буде продукція, ця земля не буде порожньою.

– Зустрічаючи свою "круглу" дату (це ще ж не ювілей!), як почуваєтеся? Відчуваєте час?

– Згадую, коли був молодшим, то людей мого теперішнього віку, зокрема й своїх керівників, сприймав як уже літніх, постарілих. А сьогодні мені здається, що я такий самий, яким був і тоді, коли приїхав у Полтаву, в свої 33 роки. Я зрозумів, що людина не відчуває свого віку, дарма, що багато чого міняється із часом. Є досвід, знання, але вік…

– Впевнена: якби Вас запитали, чи щось змінили б у своєму житті, почавши все спочатку, Ви сказали б, що – ні.

– Точно, нічого не міняв би.

– І це свідчення того, що Ви на правильному шляху!

– Маю двох дорослих доньок, у них – свої сім'ї, діти. Дорослішаючи, обидві уявляли себе кимось: юристом, лікарем. Та закінчили школу і пішли батьковим шляхом. Вивчали банківську справу в кооперативному інституті, тепер працюють у банку. І повірте мені, я не примушував до того ні одну, ні другу, навпаки, говорив, що це –  нелегка робота, особливо для жінки, особливо в цей час, коли така конкуренція.

– Ще які мудрі висновки зробили, пройшовши 60 років?

– У моїй трудовій книжці стоять записи про прийоми на роботу: кредитним інспектором, "переведений керуючим", "переведений начальником", "призначений директором"… І дуже багато ось таких, як оці, нагород, визнань: "кити бізнесу", "переможець "бест регіон". Ці грамоти одержав у Парижі, в Бордо – не на прогулянку ж туди їздив. Та найбільше ціную людяність, порядність у взаєминах. Це – головне. І ще – лише із часом розумієш, що справжніх друзів не буває багато, їх – одиниці. Приказка про те, що сто друзів краще, ніж сто рублів, насправді не відповідає дійсності. Знайомих, приятелів – багато, проте це не друзі, які й у горі, й у радості підставлять своє плече.

– Маєте таких?

– Маю, і саме з ними святкуватиму 60-річчя. Я не любитель торжеств, та доведеться відзначати…

– А як Ваші квіти – вистачає часу їх доглядати, траву в дворі косити?

– Аякже, все продовжується! Живу в селі Буланове під Полтавою, і сьогодні о п'ятій ранку листячко підмітав, а звечора поливав. Робота є завжди – десь троянди треба підрізати, десь дружині на городі допомогти, щоправда, городом більше вона займається.

– Пам'ятаєте свою обіцянку: "Коли вийду на пенсію – на другий же день поставлю вулики і буду собі відпочивати біля бджіл, біля квітів, біля дерев!" Настанова залишається в силі?

– Настанова залишається, але на пенсію я ще не збираюся. Бджолами займаюся і зараз – трохи допомагаю родичам. А власна пасіка, сподіваюсь, ще колись буде.

– І пісня – теж.

– А пісня і буде, і завжди вона зі мною… Цьогорічний липень дуже насичений подіями: був корпоратив у Києві, це вже традиційно, а кілька днів тому проводили зустріч для директорів відділень банку з інших областей. Ще перед тим у моєму рідному селі в Лохвицькому районі зібралися однокласники – ми зустрілися через 45 років після закінчення школи! Були й пісня, і до пісні. Ми не відразу впізнавали одне одного, що й казати – стільки часу минуло… Але провідали нашу вчительку, і було про що поговорити, що згадати. І що заспівати. А я люблю українські пісні, сучасні слухаю теж. Наших рідних, душевних пісень так багато…

Колектив "Зорі Полтавщини" разом із нашими читачами щиро вітає Василя Миколайовича Вертелецького із 60-річчям. Зичимо йому козацького здоров'я на многії літа, нових успіхів і починань.