Сьогодні, згадуючи незабутнього колегу, пропонуємо нашим читачам оповідання Андрія Нанкевича з книги "Червоний глід".

ЖАЙВОРОВИЙ МІСТ

Андрій НАНКЕВИЧ

Ліжко вже ходуном ходить, однак Федькові довго не віриться, що це термосять саме його. Кістляві шкарубкі пальці настирливо сіпають за плече, скубуть за вухо, а то враз забігають аж попідруки, туди, де залишилося ще трохи сну. Федько гнівається: чи приверзлася напасть оця, чи таки справді холодні долоні чиїсь ганяють дрижаків по його ребрах. Він знехотя розплющує очі. Одна горішня шибка у вікні ледь-ледь урожевлена, решта – чорна чорнота. Та й рань же яка! А воно, родимець би його побрав, прителіпався надокучливий хтось такий, що прямо силоміць цуркує з нього ковдру.

– Спати хочеться, – пісно пручається Федько.

– Цс-с… – На губи йому лягає пропахлий варом палець, і з хлопця одразу обсипається сон: дідусь.

– По рибу? – радісно запитує він.

– Ти що – з печі впав? – глухо гудуть сутінки. – Робота є.

Федько тихесенько, із дідусем за одним рипом, вибирається на подвір’я. Над вільшаником за Пслом зачинається зоря. Ніч, яка не коротка, а встигла напустити сизого туманцю на плесо, і він клубочить між берегами, розбуркує птаство, насилає на луки світанкову свіжість. Вона докочується аж сюди, на Гірченкове обійстя, осідає срібною росою на шпориші. Умиваючись, Федько забряжчав кухликом об цеберку, і враз у курнику загорлав, як навіжений, півень.

– Оглашенний якийсь, – невдоволиться дідусь. – По всьому селі півні співають, а цей репетує.

Доки не проснувся ніхто, онук з дідом хутенько чкурнули через леваду.

– Повстають, то до тебе не доступишся, – каже захекано дідусь. – Сьогодні ти в нас іменинник на ціле село. Як закрутиться та завертиться, не до діда тобі буде. Бозна чи й доживу, доки вернешся, так хоч у люди вирядю, як належить.

Федько трохи відстає, придивляється до дідусевої широкої спини. Права лопатка його то провалюється вниз, то стрибає догори, аж сорочка, різко напинаючись, лопотить: нога права набагато коротша, так ото дідусь на неї і припадає. Однак ступає міцно, руками тільки змахує не дуже зграбно. «Нівроку ще», – усміхається онук.

Йдуть вони недовго, бо село їхнє – Терни – невеличке: на одному кінці чхнеш, а з іншого «на здоров’я» скажуть. Та ще перекраяв його навпіл гадяцький битий шлях, що день і ніч стугонить од різної машинерії, та ще з десяток хаток поманило прохолодне плесо тихого в цій місцині Псла, та ще кількоро з них угрузли по той бік затишного вільшаника… Немає в їхньому селі вулиць, розбрелися хати безладом, як білі ягнята, пущені неуважним чабаном.

Порівнялися з червонястими приземкуватими будівлями, вкритими зеленою од суцільного моху черепицею.

– Ровесниці колгоспу, – спинився дід. – Цегельні.

– Я знаю, – перебив Федько. – У шкільному музеї є фотографії. – А тоді додав іронічно: – Та й ви не раз, як каже тато, виступали про зв’язок поколінь.

– Що б воно знало, курча, – розсердився дід. – Колгосп відсіля пішов.

– Хіба не із землі?

– 3 чого починають будинок?

– З підвалу, – випалив Федько.

– Та й зелений же ти, їй-богу. З фундаменту. Оце і був я директором цегельні, а заодно – й командиром загону самооборони. Не раз було до обіду цеглу випалюємо, а до ночі відстрілюємося від бандитів. Дуже багацько набудували. Отакі, хлопче, підвали…

Вони поминули чепурненький клуб і через садок пробралися на просторе подвір’я, що густо поросло, як і заведено у їхньому селі, темно-зеленим шпоришем.

– Але ж і закричав, – знову згадав дідусь півня. – Наче ріжуть його. Там, либонь, кури із сідала посипалися, як груші. – Він моторно запорався по господарству. Приволік насеред подвір’я (хай усі бачать, онука шаную) дві дровітні, ослінчик, злазив у погріб (аякже, дійво надворі влітку швидко снядіє) і приніс звідти добренного глека. Припросив: – Ось ти сідай та крашанок, кисляку з медом попоїмо. Косити будемо. Скажу тобі, їж добре, бо на голодний живіт трави дуже не шарпнеш. Це тобі, хлопче, коса. – Дідусь ще метнувся в город, назбирав надзелень помідорів, укришив огірків, урізав сала, а тоді, повагавшись трохи, виставив на ослона ще й гирунчик медовухи: – Розговіємося…

Сніданок вдався. Хоча й банітував дідусь, вельми шкода йому було, що гарячого немає. Бабуся померла, то сутужно тепер, невістці, себто мамі Федьковій, набридати він не хоче, а мужчини, мовляв, до життя, сам знаєш, які вдатні, навіть борщу зварити невгодні. Він налив по чарці:

– Пий, та не завчайся пити…

Медовуха вступила йому в голову, і він узявся говорити. Розповідав доладно, барвисто.

– Складно у вас, дідусю, виходить, – захоплено сказав Федько.– А якби вам освіту… Хоча б як мені, за десять класів.

– Мене, хлопче, вчили, – насупився дід. – Без науки, думаєш, отакенний колгосп зміг би я на ноги поставити? Дзуськи. До школи не ходив, це так. Зате у роботи вчився. – Він простягнув йому сухі руки з натрудженими покарлюченими пальцями:

– Ось мої атестати. Тут не одна десятирічка записана.

Зрештою вони йдуть на луки. Попереду ступає Федько, довгорукий і гінкий, у стану тоненький. Він пробує говорити, але завжди балакучий дідусь мовчить і зосереджено сопе йому в потилицю. Він міцно притискує кісся до плеча й урочисто, наче аж сердито, шкопиртає услід за онуком. Самому йому косити ніяк, рука перебита. Осколком на фронті чикнуло. В обоз по старості його визначили, до безпечної, здавалося, служби приставили, а воно, бач, і там міна розшукала. Рука, дарма що на шкірці трималася, швидко зрослася, а ось із ногою довелося тяжко: підкоротили її в госпіталі, та ще й добряче.

– Ану, онуче, вкоси трохи, – подав дід косу.

Федько висіпнув із штанів сорочку, розмахнувся косою – і вмилася вона росою, заспівала. Стоїть дідусь і радісно усміхається: добрячу ручку взяв онук. А тоді спинивсь, узяв пучечок трави й нюхає. А вона ж пахуча, як чай! Вдихнеш, так зомлієш од насолоди. Бачить дід, що пробрало онука, і мовчить, нехай, мовляв, землею подихає. Враження таке, ніби на всьому світі тільки вони удвох, та ще жайвір у небі.

Сонце вигулькнуло із-за переліска, усміхнулося. І заспівала дзвінкіше коса, густіше запахла отава. Чи то від утоми, чи здолали його могутні аромати землі, але упав Федько на траву, зелену, аж смарагдову, й занімів. Очі в небі втопив – так гарно й тепло йому зробилося, ніби аж синь небесна до нього лагідно прихилилася. Заклав руки під голову – і ну сонце пити: спрагло й ненаситно! Над ним жайвір повис, дрібний і у високості невидимий, чутно лише, як опускає до землі срібне перевесло – пісню. Наче до серця доторкнувся спів той. Дзвенить-переливається пісенний ланцюжок. А на душі й солодко, і щемно – аж урочисто ніби. Здався собі духом звеличеним, думалося легко й просторо. Навіть забулося, що у лопатки мулько.

Дідусь, зворушений і просвітлілий, постояв ще трохи і спроквола побрів собі додому. Далеченько вже відійшов, аж тоді озирнувся. Не видно юного косаря в траві, тільки чутно, що од птиці в небі до онука проліг жайворовий місточок. Це тобі, хлопче, і зв’язок поколінь…