– Ваше Високопреосвященство, завжди не тільки цікаво, але й повчально дізнатися про духовний шлях віруючої людини. Розкажіть, що привело Вас до Церкви? Чи пам'ятаєте, коли вперше відвідали храмову службу?

– Жодних стресових ситуацій, котрі б послужили поштовхом для навернення до Господа, у моєму житті не було. Але мене завжди тягнуло в церкву. З особливим трепетом я проходив повз храми. Перших відвідин храму не пам'ятаю. А постійно ходити на служби почав у студентські роки. Що було тоді доволі небезпечно. Запросто могли виключити з комсомолу й автоматично – з університету, а я був комсомольцем, інакше у вищі навчальні заклади не приймали. Навчався в Харкові, частіше за все відвідував Благовіщенський собор.

– У якому й тоді почивав своїми мощами святитель Афанасій Лубенський? Цей патріарх Царгородський почив у Мгарському Лубенському монастирі, настоятелем якого Ви стали через двадцять років…

– Так, саме біля його раки, навпроти ікони святителя Миколая Угодника, завжди стояв і молився.

– Своє священицьке служіння Ви почали в Курську – в храмі, збудованому матір'ю святого Серафима Саровського, з дзвіниці якого впав у дитинстві преподобний і чудесно лишився живим. А як Ви опинилися на Полтавщині?

– У Курську я був секретарем єпархії й служив у Сергіє-Казанському кафедральному соборі, згодом недовго був секретарем Іркутського єпархіального управління, а також настоятелем Миколаївського храму в селищі Листвянка, але довелося подати прохання про переведення в Україну. Час був складний, не кожен архієрей мав можливість прийняти в клір нового священика. Погодився тільки архієпископ Полтавський і Кременчуцький Сава (Бабинець). Це були останні радянські роки, храми ще не відкривалися, вільних місць не було. Владика призначив мене на місце псаломщика в село Дудкин Гай у Новосанжарському районі. Прослужив я на парафії три роки… Храм у селі хороший, але сільради не було, школи не було… Глухе село. І я попросив по можливості перевести на таку парафію, де можна щось робити дієве, при цьому покладався на волю Божу. Почалася перебудова, люди стали просити про відкриття храмів. У цей час у Комсомольську утворилася релігійна громада, просили батюшку. Владика й запропонував: якщо хочеш – переведу, але там – тільки небо й земля. Я погодився. Приїхав туди на Хрещення Господнє, це була перша служба, зібралися тисячі людей – вперше за довгі роки до них приїхав священик. Владика не перебільшував: у громади насправді нічого не було. Спочатку ми орендували сарайчик в однієї старенької, я не міг у ньому навіть випростатися на весь зріст. Народу збиралося багато, релігійна активність була висока, стояли довкола сарайчика, витоптували город, старенька журилася, причитала, але не гнала. Потім ми стали орендувати зал, де тепер храм святої Ксенії Петербурзької. А через три роки вольовим рішенням генерального директора Полтавського ГЗК Володимира Мартиненка вже був зведений Свято-Миколаївський храм – нині це архієрейське подвір'я. На прохання народу збудувати храм керівник комбінату відповів, що настав час віддавати борги, адже раніше на місці комбінату, в селі Горішні Плавні, стояв Свято-Миколаївський храм – його, звісно, знесли; а тепер люди просять – отже, треба будувати. А невдовзі в Комсомольську було вже три священики.

– Ви були настоятелем храму й благочинним?

– Так, і настоятелем, і благочинним. У благочинний округ входило п'ять районів – Глобинський, Семенівський, Кременчуцький, Решетилівський, Козельщинський. Поступово організовувалися нові парафії, і я просив архієрея про утворення в цих районах нових єпархіальних округів і призначення нових благочинних.

– Ви пройшли ступені священства: іподиякона, диякона, священика, були настоятелем храму, благочинним. Очевидно, і Ваш шлях, як шлях багатьох, усіяний труднощами й успіхами. Яку настанову молодим священнослужителям хотіли б дати? Які небезпеки чатують на цьому шляху? Яких помилок слід уникати?

– Хочу нагадати слова Євангелія: ніхто з тих, хто взявся за плуг та озирається назад, не благонадійний для Царства Божого. Раджу не забувати цього, служити чесно во славу Божу й боятися грішити.

– Владико, чи допомагає у вихованні церковнослужителів і священнослужителів Полтавська Місіонерська Духовна семінарія? Пригадується, її відкриття було одним із Ваших палких бажань.

– Безумовно, хоча в нашій семінарії не вистачає ще одного року навчання – п'ятого. Потрібно збільшити перелік дисциплін, необхідних сучасним людям. Наша мета – дати таку освіту, яка згодом дозволить християнину, й у першу чергу – священику, грунтовно відповідати на запитання, що ставлять люди. Випускники нашої семінарії продовжують навчання і в світських, і в духовних навчальних закладах, зокрема й за кордоном. І цього року кілька чоловік їдуть учитися в Італію, Німеччину, Грецію.

– А чи багато приймають священицький сан?

– Ні. Молодь хоче спочатку влаштувати своє життя, хтось згодом розчиняється у соціумі. Але хто хоче служити, обов'язково знайде можливість стати священиком.

– Протягом двох десятиліть церковного відродження, в тому числі й за роки Вашого архієрейського служіння, на Полтавщині з допомогою Божою вдалося відновити Мгарський, Козельщинський, Хрестовоздвиженський монастирі, нині затеплилося чернече життя у відновлюваному Великобудищанському монастирі. Відомо, що з двома з них тісно пов'язане Ваше життя.

– У 1993 році я був пострижений у чернецтво з ім'ям Филип у Козельщинському Різдва Пресвятої Богородиці жіночому монастирі, оскільки чоловічих тоді в єпархії не було. А Козельщинський я відкривав, будучи благочинним. Невдовзі після постригу був призначений намісником Мгарського Спасо-Преображенського монастиря. У Мгарі не було нічого, крім руїни, й нікого.

– Тобто Ви – не тільки настоятель, а й перший чернець Мгарського монастиря після відновлення?

– Так, після його відкриття. Потім стала збиратися братія… З Козельщинським монастирем пов'язані не менш теплі спогади не тільки тому, що там я прийняв чернецтво, а й тому, що був причетний до повернення Козельщинської чудотворної ікони Божої Матері. Після відкриття обителі ми поча
ли розшукувати сестер монастиря, які лишилися живі. Кинули клич по всій Руській Церкві й знайшли – в Оренбурзі, Гомелі, Києві, на Полтавщині… Виявляється, вони підтримували між собою зв'язок, розповіли про ікону, яку ігуменя Феофанія вивезла з монастиря, – вона збережена, знаходиться в Києві. Ми поїхали в Київ. Знайшли потрібну квартиру з фанерними дверима, в квартирі бідно… У кутку – невеликий іконостас. Кажуть: ось, мовляв, ікона. А я не бачу її, думаю, вони, мабуть, помиляються – це ж паперова ікона Архістратига Михаїла… А сестри дістають із окладу цю паперову ікону, а під нею – Богородиця. Так вони її й зберегли, нікого не спокушуючи. З Козельщинською іконою ми заїхали спочатку в Мгар, потім – у Комсомольськ, звершили такий Хресний хід, потім уже привезли в Козельщину.

– Крім монастирів, відбудовано чимало храмів, діє духовна семінарія, працюють дитячі православні табори. Владико, тепер що у Вашій архієрейській справі вважаєте найважливішим?

– В архієрейському послуху завжди найголовніше – проповідь Євангелія. А щодо інших сторін облаштування життя Церкви, то й тепер будуються в єпархії храми, зокрема у Полтаві – кафедральний Воскресенський собор, Андріївський храм. На жаль, фінансова проблема не дає можливості будувати так швидко, як хотілося б. У будівництві Андріївського храму обіцяють допомогти спонсори. Іноді чути голоси: а навіщо стільки храмів? Краще б віддали гроші нужденним… Хочу сказати, що соціальна робота – це добре, це потрібно, але Церква повинна передусім нести людям слово Христове, долучати до церковних таїнств. Слава Богу, храми наші не порожні, й відвідують їх не тільки літні люди, але й молодь. І якщо храми будують, значить, у народу Божого в цьому є потреба. Ще одне з основних завдань, про яке вже згадували, – покращення якості освіти в духовній семінарії.

– Владико, які завдання ставить Церква перед Місіонерським відділом та Відділом катехізації, які Ви очолюєте?

– Ці два відділи повинні сприяти розповсюдженню християнського вчення в системі освіти й духовно-моральної просвіти суспільства. Ми повинні знати свої історичні корені. Хоче хтось визнавати чи не хоче, але саме Православ'я найбільше вплинуло на історичний розвиток нашої Вітчизни, нашого народу. Тому ми ведемо мову про вивчення в школах "Біблійної історії та християнської етики" – культурологічного, а не релігійного предмету. Але навіть цього в системі освіти досі бояться.

– Якою Ви бачите роль засобів масової інформації в справі місіонерства? Наскільки вони допомагають чи шкодять християнській просвіті й моральному оздоровленню суспільства?

– Церковні засоби масової інформації розповідають про життя Церкви, єпархії, про духовний досвід – це зрозуміло. Продукт цей затребуваний, тому що багато людей нині цікавляться Православ'ям. У православних газетах, на православних сайтах інформація спокійна, не скандальна, без ненормативної лексики. Це – не "жовта" преса. Але переважна частина ЗМІ у погоні за читачем і глядачем грає на низьких інстинктах людини. Світські ЗМІ подають не завжди об'єктивну інформацію про Церкву. На жаль, в електронних ЗМІ дозволяють публікувати знущальні, відкрито провокаційні, образливі коментарі релігійної інформації. Але це жодним чином не впливає на суспільну думку, тим більше не може осквернити Святу Церкву. Іноді кажуть: хтось там осквернив ікони… Але святиню не можна осквернити, вона все одно залишиться святинею. Таким неподобством люди оскверняють тільки себе.

– Владико, Вам як архієрею й керівнику Синодальних відділів доводиться бувати у закордонних поїздках. Напевно, Ви порівнюєте дух віри й благочестя в різних країнах? Де ще живо звучить проповідь Христа?

– Одне можу сказати – в Європі ніколи не було гонінь. Ніхто за віру Христову не переслідував, не мучив, не вбивав, не саджав. Все було спокійно й доступно. І народ став теплохладним. Але якщо в Італії дух християнський ще збережено, то у Франції справи гірші, в країнах Бенілюксу відчувається сильне охолодження… Але найбільш шокуючим для мене стало одкровення щодо Іспанії й Португалії, де, я вважав, християнство має бути достатньо сильним, а виявилося, що там віра охолола.

– А як Ви оцінюєте духовний стан нашого народу?

– Якщо в наші храми йдуть молоді люди, значить, у народу є майбутнє. Але чимало залежить від нас, від того, чи зможе Церква утримати цей інтерес, задовольнити потребу. Принаймні ми повинні робити все можливе.

– Владико, в поїздках Ви завжди відвідуєте святі місця. У Вас є улюблені святині?

– Мені важко сказати, щоб мене дуже тягнуло кудись за кордоном… Я дуже люблю Києво-Печерську Лавру і її святині. Мені дуже приємно бувати в Троїце-Сергієвій Лаврі, оскільки з нею пов'язані хороші теплі спогади – ще студентом я приїздив туди доволі часто. Люблю Козельщинський монастир і Козельщинську ікону Богородиці.

– Ваше Високопреосвященство, за 55 років чи визначили Ви для себе, що означає жити з Богом?

– За ці роки я зрозумів, що життя минає значно швидше, ніж хотілося б. Але якщо живеш із Богом, всі перепони будуть подолані. А щоб жити з Богом, у серці потрібно берегти віру, цей дар Божий. Хто її знайшов, той щасливий.