Михайло Федотович досить часто приїздить до Полтави. Ось і цього разу він зустрічався зі студентами національного педагогічного університету, з учителями, письменниками і погодився на віртуальну зустріч із читачами "Зорі Полтавщини", серед яких, без сумніву, – чимало його шанувальників.

– Михайле Федотовичу, минулого року "Українська літературна газета" представила Вас так: "всюдисущий "трудоголік-ґалерник", який дивовижно оперативно переміщається столицею, Україною, світом, скрізь зауважує найсуттєвіше, аналізує, запам'ятовує, фіксує, об'єднує, просвіщає, відроджує забуті й відкриває нові імена, нагадує про вічні цінності…" Ви встигаєте все і всюди?

– Був час, коли встигав більше. По-перше, я дуже дисциплінована людина – цьому мене навчили в Естонії, коли там жив і писав книжку. І зрозумів, що ми, українці, придумали велику легенду про те, що ми дуже роботящі. Тобто змалювали свій ідеалізований портрет, портрет-комплімент. Думаю, якби українців поселили в Естонії, ми вимерли б як народ і нація на тому камінні, суглинках, піску. Коли пишемо, що "в поті чола вирощуємо свій хліб", – це велика гіпербола. Естонці, орючи поле, спершу виносять із нього каміння і складають уздовж доріг, як піраміди Хеопса. Це було для мене потрясіння, я не знаю, як на тому полі взагалі щось родить. І там усі так працюють, і письменники теж. Я там зрозумів, що людина повинна створити сама себе і дуже багато від себе вимагати. А другим потрясінням для мене став Петро Яцик: у нього була така національна самокритика, як хіба ще у Куліша, в Маланюка. Він, сам українець, казав, що українці – балакуни нестерпні, сам прийняв західну культуру, "урівноважив" себе. Яцик талановитий був у всьому і вважав, що людина повинна шалено прагнути самовдосконалення. По-друге, я працював у газетах, і це привчило мене триматися в формі, намагатися все встигати. Коли вперше стояв у Америці на хайвеї і дивився, як мимо шалено летять авто, зрозумів: оце і є життя! Якщо відстав – ти запізнився. А якщо запізнився – програв. Ми ж їдемо, як на волах, точимо ляси і дивуємося, чому нас світ не любить.

– З чого починався письменник Слабошпицький?

– Із віршів. Хоч потім, як Герострат, спалив усе написане й надруковане. В цьому посприяв мені й Василь Симоненко – я восьмикласником приніс вірші в редакцію черкаської молодіжки, я народився на Черкащині, а він працював там заввідділом пропаганди. І сказав, що вірші грамотно написані, але в них нічого свого немає – так багато хто пише. Я тоді ще не знав, хто такий Симоненко. Але за його порадою почав писати оповідання, етюди. Вже в Києві, в університеті (закінчив факультет журналістики), познайомився із Григором Тютюнником. Він і вклав у мою дурну голову, хто такий Симоненко. А я пробував писати російською мовою і ось чому: те, що вивчав у школі з української літератури – "Партія веде", "Харитя" і так далі, – я ненавидів, було відчуття її неповноцінності. А молода вчителька божественно читала нам російську літературу, і ми всі були залюблені в її твори. Ще раніше у нас на факультеті виступили Вінграновський, Коротич і Драч. Я був вражений: невже так можна писати українською мовою?! Потім прийшов Тютюнник. Ми з ним були у приятельських стосунках до кінця його днів. Він надрукував мої оповідання в альманасі "Вітрила", редагував їх. А в 1967-му році мене виперли з університету…

– Не знала про це. І за що?

– Ми гуртом, десятків зо два студентів різних курсів, підписали лист на захист викладача Матвія Шестопала, якого звинуватили в націоналізмі, виключили з партії й вигнали з університету. І нас усіх – кого за "невстигання", кого за "хуліганство" – теж вигнали. Я прийшов у редакцію газети "Молода гвардія", де перед тим був на практиці, розповів про все. І мене "заднім числом" (мовляв, брали ще нормальним студентом) оформили на роботу. Писав фейлетони, у мене була сотня псевдонімів. А потім Василь Земляк привів мене до Павла Загребельного в "ЛітУкраїну". Павло Архипович сказав, що реготали вдома не раз над моїми фейлетонами разом із дітьми. Мене взяли завідувачем відділу критики в "Літературну Україну". Мені це подобалося – я читав усе, що виходило, поезію й прозу, і за вісім із половиною років написав дуже багато критичних статей, оглядів, передмов. Доки і з редакції мене виперли. За що? То страшні були часи. Я написав статтю про напівграмотних тодішніх "класиків"… Не будемо називати прізвищ. Загребельний захищав мене, але й він нічого не міг удіяти проти ЦК КПУ. Тож я сів і написав книжку про Марію Башкирцеву.

– Мабуть, найбільше полтавців саме через цей роман і познайомилися з Вами, полюбили його. Він складає дивовижне враження – написано так, наче Ви поруч із Марією пройшли її життєвий шлях. А насправді – важко було писати про людину, якої давно немає, відчути, зрозуміти її так глибоко?

– Ні, не важко. І знаєте, чому? Мені було цікаво. По-перше, це – жінка. По-друге, це – інший досвід, бо йдеться не про жінку-сучасницю. Я вивчав Париж, креслення його вулиць за книгою Золя "Черево Парижа", щоб усе було достовірно. У мене було прекрасне відчуття, що я все знаю. Коли читав "Щоденник" Марії, помітив, що не все там збігається, багато фальсифікату – згодом це підтвердилося: мати Марії його добре "відредагувала". Але собі ставив головне завдання: читачі повинні дізнатися, яка це грандіозна була людина.

– Ви написали й видали тридцять книг. Які з них для вас найдорожчі?

– Дитячі. Критик я був "чорноротий" – сьогодні я б так не писав, із плеча, не думаючи про те, що у письменника є діти, і вони теж читатимуть мій фейлетон. А з другого боку – підростали мої діти, і я мав доводити їм, що я серйозний письменник. Писав казки для них – щороку по книжці. Написав чотирнадцять книжок, п'ятнадцята – вибране. Я мав адресата – дитячі очі! І якщо написане не подобалося Мирославу чи Святославу – це була об'єктивна оцінка. Але сьогодні вже той тон загубився, я вже інший: для внука, Мар'яна, так уже не напишу. Напишу професійно, але… То була моя молодість, мої діти, була чистота тону. Ті казки перекладені у Франції, Литві, Азербайджані. Великою кров'ю давався мені Осьмачка, було кілька підходів, щось мусив вивірити, але все одно: найдорожче, світле й радісне – те, що написане для дітей.

– Одного разу Ви зрозуміли, що свої книги краще самому й видавати… І не тільки свої.

– Так, я намагався ніколи нікого ні про що не просити. Може, амбіції, самолюбство. Сам фінансував свої книжки і в найскладніші роки. Але мене кілька разів так "кинули" на грошах… І я вирішив створити вида
вництво, пішов на курси бухгалтерів, з мене сміялися, але я набув досвіду і почав видавати книги – одну за одною, уже дві сотні "Ярославів Вал" видав. Я веду радіопередачі – "Екслібрис", "Прем'єра книги", щоб розповісти про них читачам. Нашому видавництву пощастило: кожна друга книжка – подієва, як "Чорний Ворон" Василя Шкляра, "Енциклопедія російської душі" Віктора Єрофеєва. Зараз виходить геніальний роман Юрія Щербака – "Час смертохристів: міражі 2077 року". Це така ж "бомба", як і "Чорний Ворон".

– Ще Ви багато подорожуєте. Це почалося зі знайомства з Петром Яциком?

– У 1991-му Ліда Палій запросила мене в Канаду. До того я був "невиїзним". Там і познайомився з Яциком. І звідтоді дев'ятнадцять разів був лише в Канаді, працював там по три місяці, по півроку. Дванадцять разів був у Америці. Колись моя секретарка порахувала, що 195 днів року я провів у відрядженнях. В Тюмені, Якутії, на Сахаліні, в Румунії, Сербії, Хорватії… Скрізь, де є організації українців, я був головою секретаріату Всесвітньої координаційної ради. В останні три роки ніяк не можу відгукнутися на запрошення друзів з-за кордону, швидше їду на Черкащину, в Полтаву… В мене почато багато книжок, які мені б докінчити. Це нерозумно – паралельно писати п'ять книг, але вже себе не переробиш, і я так пишу. А ще багато всіляких передмов, рецензій – отой нерв критика не убився. Дописую роман про Коцюбинського, про художника із Канади Василя Курилика – це забирає багато часу.

– Неможливо оминути і конкурс із української мови імені Петра Яцика: мабуть, тут маєте особливий досвід…

– Кілька разів читав у пресі, що його проведення – моя ідея. Ні, це ідея Петра Яцика, і вона дивовижна. Нині це вже конкурс його пам'яті. Це проект, який усі готові підтримати, мені не доводиться просити на його проведення грошей, я лише ставлю до відома, і всі підтримують.

– Але ж Міністерство освіти минулого року не підтримало?

– Усі колишні міністри підтримували, незалежно від партійної приналежності. Нині там інші пріоритети. Але не Табачнику це вирішувати, я написав листа Президенту, після чого мене запросили в Адміністрацію й повідомили, що дадуть кошти на конкурс. Підтримка міністерства завжди була лише інформаційно-організаційна.

– Донька Петра Яцика не співпрацює з Вами?

– Яцик мене застерігав: "Надя – канадійка!" І казав: "Ви там, в Україні, не будучи патріотами, вимагаєте, щоб наші діти, які народилися тут, в Канаді, були такими. Але вони вже інші. Її мати – Канада". У неї є сентименти до краю батьків, але Надя була обурена, що у нас на державному рівні не оцінили ідею конкурсу. А ще є третій резон – у Канаді проводився аудит, чому так багато грошей перераховується в Україну, чи немає тут корупції. Надя вирішила не мати зайвих клопотів. Моя особиста людська претензія – якби я був сином Яцика, то підтримав би справу батька, але це моя думка.

– Коли вже ми порушили одвічну проблему батьків і дітей, хочу підкреслити: колись Ви писали казки своїм дітям, а нині вже вони радують Вас власними здобутками?

– Я справді почуваюся щасливим батьком, багато чому вчуся у своїх дітей.

– Читачі наші, певне, більше знають про Мирослава Слабошпицького – українського кіносценариста і режисера, котрий нещодавно став одним із переможців Берлінале. Але у Вас троє дорослих дітей. Розкажіть коротко про них.

– Іванну Слабошпицьку теж знають – вона добра журналістка, головний редактор журналу "VIVA! Україна". До речі, пише книжку про Францію. А Мирослав виростав на руках у Івана Миколайчука, коли ми кілька років жили в Ірпені, був "звихнений" на кіно. З 11-ти років створював кіносценарії, вдома ми мали театр. Пішов навчатися в театральний, на кінорежисуру. Дуже болісно переживав, що молоді режисери не мали змоги реалізувати себе вдома, сім років працював у Пітері, там було створено багато серіалів, а потім у Києві зняв фільм "Інцидент", який брав участь у кількох фестивалях. Потім – "Плем'я" і – сімнадцять фестивалів. Далі – "Діагноз", "Глухота", що потрапили в конкурсну програму Берлінського міжнародного кінофестивалю, – він виграв грант і тепер знімає повноформатний фільм за своїм сценарієм. Святослав знімався в кіно з п'яти років, але Бог милував. На нього несамовитий вплив мав Яцик, вони зустрічалися, він був першим читачем моєї книжки "Українець, який відмовився бути бідним. Петро Яцик" і вирішив, що стане бізнесменом. Про Мирослава і його команду казав мені: "Вони такі бідні – погодуй їх!" Ще будучи студентом Інституту міжнародних відносин, заснував із друзями фірму, сам платив за своє навчання. Тепер працює директором фірми із комп'ютерного дизайну – литовсько-німецько-української, – ще має дві власні справи. Це вже інше покоління – інші стиль, спосіб життя…

– Михайле Федотовичу, цікаво почути, як Ви пишете: від руки, за комп'ютером?

– На друкарській машинці… Я був наймодернішим письменником сто років тому, бо писав на машинці, і я вже анахронізм ходячий, бо досі, майже п'ятдесят років, так і пишу. В Торонто мені запропонували комп'ютер, коли починав писати про Яцика, але мусили шукати машинку з українським шрифтом, а потім ще й приходили дивитися, як я "кую"…

– Ви досить часто буваєте в Полтаві…

– Мені тут цікаво: свого часу познайомився із нині покійним Федором Моргуном, і мене заінтригувала безвідвальна оранка, тут працював мій приятель Андрій Нанкевич, який, на жаль, загинув. А потім була довга перерва, і я приїхав, коли ми відкривали в обласній бібліотеці канадсько-український центр, і хотів познайомитися з Петром Ротачем… А тепер ось буваю один-два рази на рік. Тут є якась аура, ядро дуже українське, і тому хочеться сюди.

– Що побажаєте читачам нашої газети і Ваших книг?

– Перш за все – дивімося на себе іронічно, прижмуреним оком, бо ми такі самозакохані… Ми повинні йти у світ розумними, сильними, з почуттям власної гідності. Ми – не жебраки, не п'яниці, не брехуни! Таку гордість відчуваєш, коли зустрічаєш українців, що досягли висот! Колись Лев Толстой сказав: якщо хочеш рівно перепливти ріку, ніколи
не цілься рівно навпроти, бери десь далеко вперед, бо знесе течією. Будемо брати високо вперед!