Назавжди пам'ятним для ветерана залишилося й те, що саме його зенітно-артилерійська батарея відкрила рахунок збитих 286-им гвардійським полком ворожих літаків. Всього ж бійці під його командуванням знищили близько 90 фашистських літаків. Серед фронтових нагород Костянтина Степановича – два ордени Червоного Прапора, три ордени Червоної Зірки, два ордени Вітчизняної війни 1-го ступеня, 18 медалей – за кожною з яких – хоробрість і мужність.

А в післявоєнний час до цих відзнак додалися ще й інші, адже на посту захисника Вітчизни Бабенко залишився ще на довгих чотири десятиліття й після закінчення Великої Вітчизняної. Зустрівши Перемогу старшим лейтенантом, дослужився до генерал-лейтенанта. Великий, гідний пройдено шлях, і, озираючись на пережиті випробування, перш за все Костянтин Бабенко вдячний, що пліч-о-пліч із ним завжди були віддані люди.

Короткі гостини

Втомлений триденною дорогою, Костя вже майже падав із ніг. Але з напрямку не збивався – після довгої розлуки стежку додому він віднайшов би і з заплющеними очима, і в найстрашнішу віхолу. А того ранку з неба ледве сіявся дрібний сніжок… Подорожній у шинелі та з речовим мішком за плечима впізнавав кожен кущ, кожне дерево, що зустрічали його на останньому кілометрі до рідного села. Та знайомі з дитинства місця тільки підсилювали хвилювання: що там, удома, чи всі живі? Йшов третій рік війни, й старший лейтенант Костянтин Бабенко, повертаючись із конотопського евакогоспіталю в свою частину, дозволив собі маленький триденний відступ від фронтового маршруту – дістався до рідних Толок, що у Решетилівському районі (Полтавщину на той час уже було звільнено від ворога).

…Трохи збентежився, що однокласниця Тетяна, яка майже відразу зустрілася йому в селі, так би й пройшла своєю дорогою, якби не обізвався до неї перший. Змінився Костя… І це був не тільки той відбиток війни, що відразу виказував у ньому тяжкий бойовий досвід. Тепер, у свої двадцять два роки, старший лейтенант Бабенко був значно вищим від дев'ятнадцятилітнього новобранця і в прямому сенсі командував взводом, батареєю зенітників, що перебували в постійному двобої з німецькою авіацією,  і… ріс – десять сантиметрів за три роки! Молодість брала гору над усіма небезпеками. Життя тривало…

На порозі хати з'явилась сестра Наталка. За хвилину вона вже припрошувала заходити офіцера, який, привітно усміхаючись, намагався пояснити, звідки знає дівчину: мовляв, у 1941-му, коли радянські війська відступали, в цій хаті дали йому напитися молока з глечика… Аж тут назустріч вийшла і Настасія Юхимівна – мати відразу признала в жартівникові сина.

Це було перше побачення Костянтина Бабенка з рідними після того, як вони провели його на війну. Тільки тепер їхній герой міг розповісти, як пройшов підготовку в 30-му запасному танковому полку в Чугуєві Харківської області, закінчив курси удосконалення командного складу в Челябінську та зенітно-кулеметне училище, а потім прийняв уже й бойове хрещення під Смоленськом як командир взводу зенітно-кулеметної роти 30-ї танкової бригади Західного фронту. Зміг розповісти рідним про битву на Курській дузі, про визволення Києва, Василькова, Фастова… Й змовчати та вкотре поміркувати подумки про те, що саме це останнє місто ледве не стало завершальним на його бойовому шляху.

Ризикований порятунок

Від Фастова батарея Бабенка наступала вже без свого командира. Тяжко пораненого, його повезли до евакогоспіталю у Конотоп Сумської області. І там у тиші палат юнакові стало ще тяжче, ніж на полі бою під час найстрашнішого нальоту фашистів: "ампутація" – таким був висновок хірурга після огляду вже враженої гангреною правої ноги бійця. Під тиском того страшного слова Кості довелось прожити лише одну ніч, але ж якою небачено темною вона для нього була…

Роз'яснилося вранці – медсестричка Надійка, хірургова донька, майже наказала: не погоджуйся! І, здавалось, Бабенко тільки на таку пораду й чекав. Лікар: "Готуйте до операції!", а він затявся з усім відчаєм молодості: "Ні, лікуйте без ножа! Вдасться – добре, а ні,.. та калікою бути все одно не хочу!"

Відступив хірург, капітулювали його обґрунтовані практикою докази, дозволив відчайдухові ризикнути… Повільно, боляче, ніби ступаючи понівеченими Костиними ногами, пішли місяці лікування. Черв'як сумніву не закрадався йому до голови навіть тоді, коли ця гидота вже порсалася у нього в ранах… А через чотири місяці Бабенко попрощався зі своїми турботливими рятівниками й помчав із Конотопа до Решетилівки.

На шляху до покликання

Повернувшись у лави діючої армії, Костянтин Бабенко і надалі був учасником радянських наступальних операцій. Зокрема, Перемишлянсько-Колтовської, Львівсько-Сандомирської, Вісло-Одерської, а також Берлінської. На його пам'яті – й офіційно останній залп Великої Вітчизняної – штурм рейхстагу, й тяжкі бої у Празі, що точилися аж до 12 травня 1945-го. У столицю Чехословаччини третій танковій армії довелось повертатися вже зі столиці Німеччини. У Празі велике угруповання німців ще мало намір тримати оборону й перетворити місто на "другий Берлін".

Радянські війська, звільняючи Прагу, втратили багато солдатів. У Костянтина Бабенка там назавжди залишились два добрих товариші, два командири взводів. І найболісніше, що обставини їхньої смерті не мали вже нічого спільного з війною. Її вони пройшли героями, після переможного 9 Травня будували райдужні плани на майбутнє. Одного з товаришів керівництво якраз висувало на командира батареї, а він не здавав своїх мирних позицій: "Я працював директором школи й хочу знову навчати дітей"… У ніч із 11 на 12 травня втомлені боєм два переможці тієї страшної війни лягли перепочити. На ранок виявилося, що вони отруїлися чадним газом…

Оговтатись від тяжких думок про таку несправедливу, безглузду втрату Бабенку тоді допомогла щирість пражан, з якою вони зустрічали своїх визволителів, – що не квартал, то квіти, вітання. Але завершення бойових дій зовсім не означало для нього прощання з армією. Сумувати за рідною стороною, все ходити й ходити уві сні її некошеними луками та пшеничними полями Костянтину, який до війни мріяв про професію агронома, довелось аж до листопада 1947 року: в складі 3-ї гвардійської армії він продовжував службу в Чехословаччині, потім – в Австрії, Східній Німеччині.

Звільнившись у запас у званні капітана, Бабенко був певен, що ставить на військовій кар'єрі крапку. Приїхав до батьків, пом'янув загиблого на фронті, під Дніпропетровськом, брата Аксентія… Влаштувався на роботу в Решетил
івський райком партії інструктором. Почав запрошувати на побачення дівчину Зіну й не встиг зібратися з думками про одруження, як… знову був призваний до армії.

Формувались війська ППО, тож знадобився досвід бувалих зенітників. І, треба сказати, Костянтин Степанович зустрів цю новину не як несподіванку, він із задоволенням занурився у звичну атмосферу армійської дисципліни та порядку. Разом із тим і понині вдячний долі за решетилівську перерву у військовій службі. Напевно, вона потрібна була для того, щоб не розминувся він із Зінаїдою Михайлівною в житті. Вони таки побрались, і дружина багато років була його найнадійнішим тилом.

Погони генерала

Чергове, майорське, звання Костянтин Бабенко отримав під час служби на Чорноморському флоті. А 1960-го досвідченому зенітнику вручили диплом про закінчення факультету… зенітників (!) Ленінградської військово-артилерійської командної академії. Згодом була служба в Прибалтиці на посаді командира полку 14-ї дивізії ППО. Загалом же легше перерахувати республіки колишнього СРСР, у яких Костянтину Степановичу не довелось облаштовуватись на новому місці, – бо їх тільки дві: Киргизстан та Туркменистан.  25 разів родина Бабенків переїздила…

Протягом 1972 – 1974 років Костянтин Степанович Бабенко був спеціалістом при командувачі військами ППО В'єтнамської народної армії (там йому й присвоїли звання генерала), згодом – радником командуючого військами ППО Сирійської Арабської Республіки.

45 років життя присвятив Костянтин Степанович військовій справі. У 1985-му попрощався з армійськими буднями вже у званні генерал-лейтенанта та й взявся шукати найефективнішого застосування власній наполегливості – протягом п'ятнадцяти років очолював Полтавську обласну ветеранську організацію. Його хист дипломата та витримка військового допомогли зрушити з місця чимало проблем соціального захисту полтавських ветеранів війни та праці, підтримати конкретних людей, які опинилися у скрутній ситуації.

…Костянтин Степанович тримається і сьогодні – виправку військового помітно навіть попри те, що за плечима вже 89 років. Він поважає пунктуальність і акуратність, не дозволяє собі зайвих сентиментів, а ствердну відповідь на запитання формулює армійським "так точно". Генерал знає, що життя вимагає будь-що йти вперед.